УВАГА! Якщо Ви бачите орфографічну помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть CTRL+ENTER
Проблему Закарпаття винесли на міжнародну арену самі українські чинники. Під час пертрактацій у справі мирового договору після першої світової війни, з одного боку делегація України виразно стверджувала, що Закарпаття нерозривно злучене Актом з 21 січня 1919 р. в Хусті та Актом з 22 січня 1919 р. в Києві з Україною і справу Закарпаття належить трактувати, як внутрішню справу України, чого так дуже боявся французький дипломат Лярош і принаглював прийняття рішення про включення Закарпаття в рамки ЧСР. З другого боку, справу Закарпаття винесли на міжнародну арену закарпатські русини в Америці, на чолі з д-ром Григорієм Жатковичем, про що вже була мова вище. Вони, йдучи за прикладом американських словаків, вважали необхідним взяти долю краю в свої руки, гадаючи, що карпатські українці вдома під мадярським терором не мають змоги виявити своєї волі.
Після встановлення кордонів поміж Мадярщиною і Карпатською Україною договором в Тріяноні, підписаним дня 4 червня 1920 р. й ратифікованим Мадярщиною дня 13 листопада 1920 року, фактично мадяри не переставали мріяти про реставрацію Великої Мадярщини Св. Стефанської Корони. Між іншим, як виходить із деяких доступних праць мадярських авторів, як також американських професорів мадярського походження, в цих колах і досі ця мрія жевріє. Вони своїми друкованими працями хотять і надалі переконувати американську опінію про небезпеку “джінґов-нешенелизму” малих народів Східньої та Середущої Европи та називають розподіл Австро-Угорської монархії "абсурдною ситуацією”, бо, мовляв, із 52-мільйонової держави вибуло, на основі права самовизначення народів, аж 38 мільйонів населення, а з панівних націй постали були Австрія з 6,289.380 мешканців та Мадярщина з 7,615.117 мешканців. Отже ідея ревізіонізму ще жива. А зміст її: заступити право
самовизначення народів, що його видвигнув був президент ЗДА, Вудров Вільсон, правом поневолювати інших... Отже, у зв’язку з рухом мадярського ревізіонізму двадцятих і тридцятих років нашого сторіччя проблема Карпатської України вдруге ставала предметом міжнародних розгривок.
Але в 1938-39 рр., після Мюнхенської Конференції', проблема Карпатської України була найголовніша проблема дипломатів Варшави й Будапешту, Риму й Берліну, у великій мірі Букарешту й Беоґраду, Лондону й Парижу та Вашінґтону. При тому, велика більшість з них навіть не мала своїх ні дипломатичних, ані консулярних представництв у Хусті, тобто столиці тої держави, що про долю її населення йшлося. Не диво, бо ця політика, за дуже малими вийнятками, керувалася виключно концепцією "права сили", тримаючи принципи християнської моралі тільки в резерві евент. для пропаґандивних цілей.
Цей останній період треба поділити на дві фази. Першу, коли долю Карпатської України зв’язувано з долею Словаччини; другу, коли йшлося вже виключно про долю Карпатської України.
Вже в 1921-му році ґраф Павло Телекі відомий політик і пізніший прем’єр Мадярщини, об’їздить Злучені Держави Америки з пропаґандивними промовами, в яких обвинувачував лінію Лайоша Кошута з половини 19-го сторіччя за його виступи за створення федерації народів, живучих на території Австро-Мадярщини. Але й Кошут прийняв був цю ідею щойно по його програній і коли він опинився на терені ЗДА, як політичний емігрант. В часі ж його повстання карпатські українці та словаки дрижали від страху, що саме його повстанцями будуть вони зметені з лиця землі.
Карпатські українці в той час, в 1848 р., на чолі зо своїм провідником Адольфом Добрянським, змагали до створення "Руського Коронного Краю” в рамцях Австрійської монархії, що об’єднував би крім Закарпаття, Галичину й Буковину. Закарпатці співдіяли в той час із "Головною Руською Радою" у Львові, яка видала була спеціяльний маніфест з дня 7 грудня 1848 р. проти намагань Кошута насилу включити закарпатців у його повстанські війська. Кошут безпощадно нищив закарпатські та словацькі села, де народ відмовлявся вступати в ряди його армії. Словаки тісно зв’язували свою долю з українцями й також видали відозву, в якій між іншим писали:
Але ґраф П Текелі в 1921 році й цим був невдоволений. Він обвинувачував попередній режим за те, що не зумів він допровадити до цілковитої мадяризації всіх теренів під мадярською юрисдикцією, тобто обвинувачував режим за те, що сім мільйонів мадярів не вспіли проглотнути 13 мільйонів людей сімох інших національностей і створити чисто мадярську державу на всіх просторах. Того, що діялося, як видно, повоєнній провідній верстві Мадярщини було ще замало *88).
Рівнож колишній міністер закордонних справ Австро-Угоршини, барон Буріян, у своїй праці 1923 р. обвинувачував самого колишнього передвоєнного і воєнного (першої світової війни) прем’єр-міністра Мадярщини, графа Стефана Тіси, мовляв, той не доклав досить зусиль для того, щоб мадярами адміністрована територія різних народів стала чисто мадярською національною територією *89).
Професор університету В. Гендл у своїй праці, опублікованій в 1928 р., повчав із свойого високого становища, що
Тимчасом, мадяри почали робити конкретні заходи, щоб знову захопити території, що звільнилися з-під їхнього панування під час другої світової війни. Вони почали шукати зокрема союзників у Австрії та Римі, не забуваючи й про Берлін. В 1934 році вождь італійський фашистів, Беніто Муссоліні, проголосив тезу, що "Ідея ревізіонізму вже в поході”, а тимчасом його приятель, граф Степан Бетлен, поїхав шукати ласки і благословення Адольфа Гітлера. Офіційний речник мадярського ревізіонізму виголосив промову в Берліні дня 8 березня 1934 року, в якій між іншим сказав, що ті справи може вирішити тільки "кров і залізо", що було так під смак фюрерові та його прибічникам. В тій же промові ґраф С. Бетлен м. ін. сказав.
З такими ідеями підготовляли мадяри свій поворот у Словаччину, Карпатську Україну, Хорватію, Словінію, Семигород й Українську Бачку. Зокрема в 1932-34 рр на домашньому відтинку мадяри влаштовували масові демонстрації в Будапешті та інших містах за право поневолювати інші народи. З другого боку, и той час, в Карпатській Україні, Словаччині та інших країнах відбувалися ентузіястичні маніфестації проти привернення статусу з-перед першої світової війни. І, хоч населення Карпатської України не було задоволене існуючим тоді станом в країні, воно масово брало участь у протиревізіоністичних демонстраціях, бо аж ніяк не бажало приймати ще важче ярмо, йти в мадярські обійми на добровільне знищення. Писання вище згадуваних мадярських ревізіоністів, в загальному, не були йому відомі, але карпатські українці мали надто довгу мадярську школу життя, щоб про все це знати. Раз від неї звільнившися, народ не хотів її привертати.
Навіть по підписанні мирових договорів мадяри не здавали своїх позицій. В уряді Миколи Горті, по відновленні мадярського королівства без короля, утворено спеціяльне "руське міністерство”, яке мало репрезентувати ніби волю тих закарпатських русинів, які бажали жити в рамках Мадярщини. Саме в часі, коли мадярський парлямент про зовнішнє око ратифікував тріянонський договір з 4 червня 1920 року, яким Мадярщина зрікалася претенсій на територію Карпатської України, в Будапешті зорганізовано групу людей на чолі з якимсь КуткафалвІ й названо її "Рутенською Народною Партією”. Ця група розпочала про-мадярську пропаганду так на міжнародному форумі, як і зокрема на Закарпатті. Агітатори цієї партії вели широко розгалужену шептану пропаганду серед населення, немов би Закарпаття незабаром знову буде віддане Мадярщині. Де створювало свого рода непевність, а навіть страх у людей, які добре пам'ятали мадярські знущання.
Ужгородський щоденник “Русин”, що його редагували Т. Жатковнч і проф. Августин Штефан, у передовиці, з 20 листопада 1920 р., під заголовком “По ратифікації мирового договору" писав:
Дуже відданого союзника в акції на підбиття Закарпаття знайшла Мадярщина в Польщі. Для пропаганди про спільний польсько-мадярський кордон коштом Закарпаття в 1933 р. зорганізовано в Польщі та Мадярщині масові святкування в честь Стефана Баторого та Яна Собєського. При цих нагодах поляки й мадяри взаємно присягали собі традиційне приятельство й союз і взаємну допомогу в осягненні своїх остаточних цілей. Вся преса так у Мадярщині, як і в Польщі, широко писала про історичні дружні взаємовідносини між цими двома країнами. Краківський “Ілюстровани Курєр Цодзєнни“ в ч. 266 з дня 25 вересня 1933 р. пригадує, що політична, господарська та культурна співпраця поляків з мадярами витворила пословицю:
Свідомі існуючої загрози, карпатські українці почали організували народні маси для вияву протесту проти плянованого мадярсько-польсько-німецького насильства. Дня 2 липня 1933 року в Мукачеві відбувається багатотисячний районовпй з’їзд ’’Просвіти”, який прийняв ряд резолюцій, заявляючи зокрема свою “культурно-національну єдність тутешнього українського населення з великим слов’янським сорока-мільйоновим українським народом“, домагаючися введення автономії та створення на Закарпатті українського університету. Але мадярсько-польським ревізіоністичним зазіханням призначено першу точку резолюцій, в якій сказано:
Протиревізіоністичні резолюції були прийняті й у Хусті на спеціяльному святкуванні 15-ліття визволення Закарпаття з-під мадярського ярма, що відбулося заходами Народньо- Просвітнього Союзу дня 7 травня 1934 р., тобто в саму 15-ту річницю рішення ЦРНРади в Ужгороді. Головним промовцем на святі був о. Августин Волошин. Для скріплення протиреві- зіоністичної акції вже 3 травня 1934 р. прибув до Ужгороду д-р Едвард Бенеш, тодішній міністер закордонних справ ЧСР, на руки якого зложено українськими політичними представниками Закарпаття ряд домагань, а зокрема домагання введення повної автономії країни, що, як висловився д-р Михайло Бращайко ще перед приїздом Бенеша на сторінках "Українського Слова’" з 19 квітня 1934 р. в статті “Що маємо сказати п. мін. Бенешові?“, було б "найліпшим заборолом проти всіх ревізіоністичних посягань на наш край”.
Рівнож т, зв. "День Свободи" в жовтні того року відзначувано більше урочисто ніж коли-небудь раніше на Закарпатті, бо й цю урочистість використано для протесту проти мадярсько-польських домагань спільного кордону коштом Закарпаття. На тогорічні урочистості до Ужгороду прибули аж два міністри, а саме Іван Дерер і Каміль Крофта. Головними думками їхніх промов були: “Не дамо землі, яку нам передала воля народу”. З інших місцевостей, в яких протиревізіонїстичні резолюції прийнято при нагоді тих святкувань треба згадати: Ясіння, Тереблю, Севлюш, Королево над Тисою, Кобилецьку Поляну, Рокосово, Олешник, Тростник, Веряцю, Вишній Шард, Горбки й Новоселицю. Наводимо тут зокрема села Севлющини, бо поза Берегівщиною це був пункт концентрації мадярської ревізіоністичної пропаганди.
Карпато-українська студентська молодь, яка стояла твердо на позиціях українського націоналізму, визнаючи факт, що впродовж останніх чотирнадцяти років у новій дійсності Закарпаття значно поступило вперед у порівнянні з передвоєнним станом під мадярами, фактично започаткувала використовувати "День Свободи“ для протестаційної акції проти мадярських претенсій. Вже 27 жовтня 1933 р. Союз Підкарпатських Руських (українських) Студентів і Союз Греко-Католицької Молоді в Празі, обидва очолювані Степаном Росохою, поруч із відзначуванням 15-ліття ЧСР відзначили і 14-ліття визволення "Підкарпатської Руси з-під мадярського ярма". Головними промовцями на цій маніфестації були Степан Росоха, Михайло Антал і Вінкентій Шандор, який спеціяльно сконцентрувався на протесті проти ревізії границь.
Отже, всі прошарки населення з острахом дивилися на мадярсько-польсько-німецько-італійську акцію за підбій Закарпаття. Вже 26 квітня 1934 р. передовиця в “Українському Слові” в Ужгороді запитувала: "Що з нами буде?" Це питання висіло над карпато-українським народом немов меч Дамокля аж до славних і трагічних подій 1938-1939 років.
------------------------------------------------
87) Василь Пачовський, Історія Закарпаття, Мюнхен, 1946, стор. 148-149.
88) Dr. Kamil Krofta, The Substance of Hungarian Revisionism, Prague, 1934, стор. 22, (в дальшому скорочено — Dr. K. Krofta).
89) Dr. K. Krofta, p. 22.
90) Dr. K. Krofta, p. 23.
91) Dr. К. Krofta, р. 24.
92) Dr. К. Krofta, р. 27.
93) Dr. К. Krofta, р. 11
94) Українське Слово, Ужгород, 1 серпня 1933.
95) Українське Слово, Ужгород, 31 травня 1934.
96) Там же.
Франція, на той час передова держава на європейському континенті, вирішила створити забороло перед майбутньою німецькою агресією у формі буферних держав. Про совєтську агресію чогось тоді не думали. Англія вела політику “рівноваги сил", тому підтримувала політику Франції. Зокрема не було зрозуміння для Української Визвольної Боротьби. Українські території, що були збережені українською кров’ю від большевицької навали, передано до диспозиції Румунії, Польщі та ЧСР. Зокрема великі надії покладала Франція спочатку на Польщу, і це був одинокий мотив, чому в її обійми впаковано сім мільйонів українців, сотні тисяч німців, білорусинів, литовців і ін. Але водночас Франція зразу ж перерахувалася, бо Польща від самого початку показала плечі Чехословаччині, не ратифікувавши договору з Тріянону, яким були установлені кордони поміж ЧСР і Мадярщиною. Більше того, Польща щораз більше прихилялася до Мадярщини й Німеччини, які були проти політики Антанти, аж нарешті, обрісши трохи в піря, стала претендувати на ролю великодержави, нарівні з Францією та Британією, що, очевидно, було абсурдом.
Ці маніпуляції Польщі довели до того, що Франція стала шукати союзника в СССР проти Німеччини, а можливо й проти Польщі, якщо б вона пішла війною проти ЧСР. В 1935 році заключено між Францією, ЧСР і СССР оборонний пакт, з тим, що СССР застерігся, що вступить на поле бою щойно тоді, коли Франція вже воюватиме проти агресора.
Тимчасом режим Гітлера шукав шляхів закріпитися. Гітлер у своїй інавгураційній промові 1-го лютого 1933 р. пообіцяв німецькому народові розв’язати економічні труднощі, зокрема зліквідувати безробіття, що охоплювало 7 мільйонів голів родин, як також Покращати положення селян *97). Тут же почався “Дранґ нах Остен"! Німеччина сконцентрувала свої економічні впливи зокрема в напрямі Балкану й у скорому часі д-р Г. Шахт міг похвалитися тим, що зумів голими руками закріпити економічні впливи Німеччини в Югославії, Болгарії, Мадярщині й Румунії. Це був час економічної кризи, час, коли згадані країни не мали де збути свої сільсько-господарські продукти та деякі сирівці, а Німеччині саме їх і треба було.
Коли д-р Шахт заїздив до столиці котроїсь із балканських країн, його вітали обидвома руками, бо він був не тільки великим відборцем їхніх продуктів, але ще й платив на 30% вищу ціну, ніж Англія, Франція та ЧСР. Більше того, в 1935 р. ці три країни разом відбирали 25% всього експорту з Балкану, а Німеччина 60%! Тут треба шукати початків випертя впливів Великої Антанти з Балкану, тут треба шукати початків уможливлення німецького зброєння. Бо ж Німеччина закуплене нею збіжжя, за яке, до речі, продавцям відтак доводилося ждати досить довго за противартістю, продавала по конкуренційних цінах на світових збіжевих ринках, а за здобуту чужу валюту могла набувати потрібні їй сирівці для зброєння. Ні Франція, ні Англія не могли збагнути цього своєчасно... Чи, може, бачили, та не могли дати собі ради? Очевидно, Німеччина могла це робити тільки тому, що сконцентрувала вона майже всю закордонну торгівлю в руках держави, отже виходила тут з точки погляду потреб політики, а не економіки, як це робили зокрема приватні підприємці держав Антанти.
Чехословаччина ще довго трималася економічного зв’язку з Францією. Вона ж була також форпостом Франції на випадок війни з Німеччиною. З цим розрахунком й укладено чесько- німецькі кордони, яких природно-географічне положення надавало їм великої стратегічної вартости. Тому то властиво етнографічний принцип визначування західніх кордонів ЧСР був знехтований і вжито принципу "права сильнішого” чи ‘“права переможця". Ця слабість була в 1938 р. безпосередньою формальною причиною упадку ЧСР, якої населення в 1930 р. складалося із: 9,756.604 "чехословаків", в чому біля 2,300.000 словаків, 568.941 українців, які вважалися державнотворчими національностями, а поза ними були такі меншини: 3,318.445 німців (в тому 86,757 негромадян), 719.569 мадярів (в тому 27.646 негромадян ЧСР), 190.856 жидів (18.187 негромадян), 100.322 поляків (18.585 негромадян) та біля 18.000 інших, куди треба зарахувати зокрема українців і росіян бездержавників*98). Централізація влади та імперіялістичні замашки чехів насамперед зразили собі словаків, які на підставі Питсбурзького договору мали мати повну самоуправу, та карпатських українців, про що була мова вище. На ділі, судетські німці мали далеко більше прав, ніж наприклад, карпатські українці та словаки, але вони все ще не були задоволені й у 1938 р. прийшло між їхнім лідером, Конрадом Генлайном, що був цілковито під впливом директив з Берліна, й чеським урядом до цілковитої прірви. Для полагодження спору мировим шляхом прем’єр-міністер Великобританії, Чемберлен, вислав свого посередника Лорда Рансимана, але це посередництво скінчилося повним фіяском через впертість обидвох сторін. Треба відмітити, що мадяри в той час мовчали й не домагалися звороту мадярської національної меншини до Мадярщини.
Після тимчасового відсунення вибуху збройного зудару між Німеччиною і ЧСР у днях 20 і 21 травня 1938 р., зокрема намаганнями французького прем’єр-міністра Даладіє, який за всяку ціну хотів оминути збройний зудар, не маючи запевнення Великої Британії, що вона була б готова також виступити війною, справу спору за Судети не полагоджено. Але постава Франції переконала Гітлера, що Чехословаччини йому не зліквідувати без війни. Будучи рішеним на війну, Гітлер у своїй промові на партійному дні Націонал-Соціялістичної Німецької Робітничої Партії (НСДАП), дня 12 вересня 1938 р. в Нюрнберзі, заявив, що “право на самовизначення” судетських німців буде зреалізоване силою, якщо не буде полагоджене мирним шляхом. Відтепер це вже більше не означало "автономію“ для судетських німців, це вже було гасло "Гайм інс Райх“ (додому, до Райху — П. С.).
Коли німецькі військові частини, в повному воєнному виряді, стали посуватися в напрямі кордонів ЧСР, "оборонець миру" прем’єр Великобританії, Невіл Чемберлен, полетів 15-го вересня 1938 р. до Берхтесґадену, щоб вичути дійсність від самого Гітлера. Ця зустріч переконала Чемберлена, що ситуація далеко серйозніша, ніж він припускав, тому по нарадах з своїм міністром закордонних справ, лордом Галіфаксом, французьким прем’єром, Даладіє, і його міністром закордонних справ Боннетом в днях 18 і 19 вересня, запропоновано Празькому урядові віддати Судети. Така постава Антанти заскочила чехів, й 22 вересня прийшло до димісії кабінету д-ра Мілана Годжі й створено кабінет ген. Яна Сірового.
Того ж дня, 22 вересня, Чемберлен знову полетів до Бад ґодесберґу на другу зустріч з Гітлером, який зажадав негайної передачі Судетів Німеччині. Більше того, Гітлер став домагатися також негайного полагодження територіяльних домагань Польщі й Мадярщини, що були пред’явлені йому ними в днях 20 і 22 вересня, нарівні з розв’язкою питання судетських німців *99). Говорячи про народи, що заселюють ЧСР і є під чеським пануванням, Гітлер не згадував узагалі про українців.
В Бад Ґодесберґу Гітлер поставив такі вимоги і вимагав переведення їх у життя в так короткому терміні, бо “негайно", що Чемберлен заявив Гітлерові, що в такій ситуації він не може брати на себе обов’язків стримувати й надалі ЧСР від мобілізації. Чергового дня Франція дала запевнення ЧСР, що у випадку нападу на неї, ЧСР може сподіватися від неї допомоги, а 26 вересня, отже три дні пізніше, Бритійське Міністерство Закордонних Справ повідомило Прагу, що у випадку війни Британія і СССР підуть з Францією. В міжчасі — вже в серпні — Франція намовляла Польщу, а потім і Румунію, дозволити на транзит совєтських військ, або бодай на перелет совєтських літаків до ЧСР, але ні одна з цих країн на це не погодилася *100). СССР ставив транзит своїх військ, чи їх переліт, через територію Польщі або Румунії як передумову участи в обороні ЧСР, хоч мав безпосередній доступ до Німеччини із своєї власної території. Мабуть, вже тоді за тим крилися плянн СССР встановити "народні демократії“ в тих країнах.
Президентові Рузвельтові вдалося вплинути на Муссоліні, який у свою чергу вплинув на Гітлера, й так дійшло до скликання Гітлером Мюнхенської Конференції, що відбулася в днях 29 і 30 вересня 1938 р. Цікаво, що Чемберлен, Гітлер, Муссоліні й Даладіє уважали себе в праві рішати про долю ЧСР без участи її представника. Совєтський заступник комісара для закордонних справ, М. Потьомкін, 28 вересня виразно виявив претенсію бути запрошеним на Мюнхенську Конференцію, але Гітлер це бажання зіґнорував, хоч німецький амбасадор про це його повідомив *101). Совєтський представик виявив своє невдоволення з того, що не був запрошений на Конференцію і 29-го вересня М. Потьомкін у розмові з німецьким амбасадором Шуленберґом заявив, що, на його думку, Мюнхенська Конференція — це лише початок, бо Польща, мабуть, на черзі. Він завважив, що німці й українці в Польщі вже почали виявляти своє невдоволення. На те Шуленберґ запевнив його, що “Літвінов може поховати страх перед нашим (читай — німецьким, прим. П. С.) підбиттям України”. Поза тим М. Потьомкін живо цікавився мадярськими та польськими претенсіями до ЧСР *102).
Як виходить з протоколу *103), на Мюнхенській Конференції вже не дискутовано, чи віддати Судети Німеччині, а тільки над справою визначення кордону та над справою техніки переведення окупації. В основу прийнято етнографічний прицип, хоч і були й голоси, зокрема Даладіє, що крім Вільсонового принципу, треба ще брати на увагу також географічне положення, як також економічні й політичні умови. У народностево спірних територіях мав бути проведений плебісцит.
В окремій постанові стверджено, що після полагодження справи польської та мадярської меншини у ЧСР нові кордони будуть гарантовані усіми чотирьома великодержавами. Якщо ця справа не буде полагоджена до трьох місяців у безпосередніх переговорах заінтересованих сторін, тоді для полагодження цього питання буде скликана чергова конференція чотирьох великодержав.
Дня 10 жовтня закінчено окупацію територій, приділених до Німеччини. До деякої міри ролі поділилися, бо з тими територіями припало біля 750.000 чехів до Німеччини, а з другого боку в ЧСР ще все залишилося було біля 250.000 німців *104). Треба відмітити, що в основу встановлювання народностевих відносин взято було перепис населення з 1910 р., який був на некористь чехам.
--------------------------------------------------
97) Vierteljahreshefte fuer Zeitgeschichte, Ns 1, Januar 1953.
98) Foreign Policy Reports, New York, Nov. 15. 1938, p. 198.
99) Documents on German Foreign Policy, 1818-1945, Series D, Volume ІІ, Washington, D.C., 1949, Document № 562, (в дальшому скорочено: DGFP).
100) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 397.
101) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 664.
102) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 667.
103) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 675.
104) Foreign Policy Reports, New York, Nov. 15, 1938, p. 205.
105) DGFP, Vol. II, Doc. № 665.
1. ЦР(У)НРадою і Прагою були тоді напружені відносини. Карпатські українці не бажали розвалу ЧСР в тому часі й не доливали оливи до вогню. Тут є деяка різниця поміж карпато- українським і словацьким поступованням.
Словаки, що пожвавили свої домагання автономії в червні- липні 1938 р., були до деякої міри в контакті з іншими народностевими меншинами й частинно діяли й закордоном у своїй справі. Це виходить досить ясно з словацьких телеграм до учасників Мюнхенської Конференції
-Для цікавости наводимо тут дві телеграми в дослівному перекладі*101). Перша телеграма, з Будапешту, в оригіналі була вислана в словацькій мові, а друга, з Гановеру, в чеській мові.
Ця справа неясна, чи Імро Мочік мав якісь повновласті виступати в імені словацького народу. Мабуть, це закарпатський “бродій”, бо інакше у скрутні хвилини мсґр. Д-р Й. Тісо, Шаньо Мах і ін. знаходили пристановище у близькому Відні. Крім того в словаків ані трохи не було симпатій для повороту в рамки Свято-Стефанської Корони, хоч мадяри виставляли досить сильні претенсії навіть на Братиславу, бо колись мадяри перенесли були туди свою столицю. Підпис бувшого секретаря СГЛС під телеграмою надавав їй значення і вона ще більше скріплювала позиції Гітлера, а місце її надання "Будапешт" — позиції Мадярщини, що саме тоді формулювала своі домагання включення Словаччини й Карпатської України до Мадярщини. Дальші події в Словаччині ствердили недвозначно, що словацький народ не бажав плебісциту, що про нього мова в телеграмі, а вже цілком рішучо виступав проти мадярських зазіхань.
Друга телеграма, вислана нікому невідомим Угліром, досить цинічна і їй годі придавати великого значення. Зміст її такий:
Польща вела себе відносно ЧСР в її важкі часи кризи дуже безцеремонно й немилосердно. Очевидно, що вражав той факт, що обидва народи слов’янські й обидва у свій час були проповідниками панславізму, хоч кожний на свій власний лад. Не дивлячись на намагання Франції наладнати між обидвома державами приятельські взаємовідносини, до цього не дійшло впродовж всього періоду поміж обидвома світовими війнами. Отже, обіцянка з боку Польщі в договорі про союз із Францією з 1921 р., що Польща консультуватиметься з Францією відносно всіх її важливіших потягнень закордонної політики, Польща знехтувала від самого початку. Короткозорість Польщі не звертала увагу й на інтервенції Франції та Великобританії в Варшаві навесні та влітку 1938 р., щоб Варшава не об’єднувалася з Німеччиною й не поглиблювала кризу ЧСР.
Вже зараз по першій світовій війні були розходження між ЧСР і Польщею відносно Західньої України. Чехословаччина, в тому часі, стала по стороні західніх держав проти включення Східньої Галичини в рамки Польщі*106). Поляки не могли того ніколи забути чехам, бо вважали, що чехи хотіли мати спільний кордон із СССР “їхнім коштом*107). З другого боку, Польща кількакратно протестувала в Празі проти уділюваного в ЧСР пристановища українським втікачам і емігрантам із окупованих нею Західніх Українських Земель, які протести уряд ЧСР збував не задовільняючи поляків. Але головним каменем зудару між Польщею та ЧСР була справа Тєшина, що від 14-го сторіччя належав до “земель Чеської Корони*108), й у 1930 р. був заселений (з околицями) 120.639 чехами й мав усього 76.230 поляків, не враховуючи тут німців і інших національностей. В тому районі тільки містечко Яблунков мало польську більшість, а саме 20.261 поляків і 9.436 чехів, але й тут було баї ято німецького, жидівського та ін. елементу*109). Цей терен був признаний Чехосяоваччині Конференцією Амбасадорів дня 28 липня 1920 року, після неможливости двостороннього полагодження спору за цю територію заінтересованими. Польща й надалі прямувала до захоплення цього важливого під економічним оглядом терену (вугілля, сталь і т. д.) і лише ждала відповідної' нагоди. Така нагода прийшла для неї в 1938 р.
Напруження поміж Польщею і ЧСР зросло навесні 1938 р., коли Польща, шукаючи зачіпки, в квітні 1938 р. вислала протестну ноту до Праги, мовляв, з терену ЧСР до Польщі пропа- шовуеться комуністична пропаганда. Прага відповіла, що в ЧСР панує повна свобода слова, але комуністичну пропаганду, ведену нелегально через кордон, вона б негайно ізолювала, якщо б Польща подала конкретні дані. Для продовження напруження Польща вислала урядові ЧСР в травні другу ноту. Цей маневр мав прихилити ласку Німеччини на сторону Варшави, але в німецьких дипломатичних колах ніколи не було щирих симпатій до Польщі. Між Німеччиною і Польщею вже тривав спір за Данціг і Коридор. Якщо в розмові з Чемберленом Гітлер піднід польські домагання, то тільки тому, що це було для нього вигідно, щоб вказати на ще один негатив ЧСР.
Вже 31 серпня 1938 р. німці мали запевнення від поляків, що у випадку війни з ЧСР поляки стали б по стороні Німеччини*110). А 1 вересня 1938 р. Німеччина вже мала таку обіцянку поляків на письмі*111). А будучи в тісному контакті з А\адяр- щиною й Італією, Польща запевнила Італію вже 25 травня, що міністер закордонних справ Юзеф Бек відмовився давати Франції які-небудь обіцянки у справі злагіднення відносин з ЧСР. Бідні поляки, яким перевернулося було в головах від ’’головокружіння від великодержавности“, бо їхні сподівані союзники для ліквідації ЧСР, німці, ось як думали про них. В розмові з бритійським амбасадором, Сер Невіл Гендсрсоном, державний секретар Райху, Кернер, 8 вересня 1938 р., в Берліні, сказав досить погірдливо ось що:
І коли та здобич появилася готова до взяття, вони на неї кинулися. Як тільки видано було комунікат у справі рішень Мюнхенської Конференції, польський уряд негайно вислав ультиматум до Праги, вимагаючи віддати Польщі Тєшин з околицями вже чергового дня вполудне, а Богумін, Фриштат і Яблунков до 10 жовтня. Рівночасно вимагали переведення плебісциту в округах Фрідек і Слезька Острава*113). Ще перед капітуляцією ЧСР в користь Польщі, Ріббентроп висловлював Бекові своє вдоволення з акції Польщі й запевняв його в сприятливому становищі Німеччини, якщо б ЧСР протиставилася польським вимогам збройно*114). В такій ситуації, маючи ще й Мадярщину, за якої плечима стояла Італія, проти себе, ЧСР піддалася вже 1 жовтня 1938 р. й поляки з великою парадою ввійшли на відносні території. Навіть президент Мосціцкі та прем’єр-міністер Ридз-Сміґли брали участь у тій параді підбиття непольських територій, бо із занятих теренів тільки одне містечко, Яблун- ков, мало невелику більшість польського населення. Точно одинадцять місяців пізніше на тому самому місці почалася трагедія Польщі. Цим разом, Німеччина, союзниця Польщі для знищення ЧСР, виганяла поляків із Тєшина й Заользя...
Мадярщина скріплювала свою ревізіоністичну політику союзами з незадоволеними існуючим статусом кво країнами. Вже 17 березня 1934 р. Мадярщина, Австрія та Італія підписали т. зв. Римський Протокол, який зближував співпрацю цих країн для протиставлення країнам Малої Антанти, зокрема Чехосло- ваччині, Румунії та Югославії, до яких Мадярщина мала тери- торіяльні претенсії. Але із зростом сили Гітлера, по звільненні Надренщини (11 липня 1936), а зокрема по "аншлюсі" Австрії (13 березня 1938), як також в наслідок закріплення німецької економічної гегемонії на Балканах, Мадярщина щораз більше наближувалася до Німеччини. Це не противорічило мадярсько- італійській дружбі, бо в жовтні 1936 р. створено вісь Берлін- Рим. Тому то Будапешт був першим союзником цієї осі.
Ці союзники вважали ЧСР найслабшою із країн, що проти них їхнє вістря вони скерували, тому то вбачали в ЧСР найбільше лих, хоч у порівнянні з Румунією та Югославією національні меншини в ЧСР жили ще найвільніше. Спочатку Мадярщина пробувала зліквідувати ЧСР у мирний спосіб. В тридцятих роках, поки ще існувала незалежна Австрія, мадярський дипломат Павло Ауер запропонував був д-рові К. Крофті, чеському дипломатові, створення Австрійсько-Мадярсько-Чехословацької уніі, що означало практично відновлення передвоєнної Австро-Угорщини, яка, очевидно, відтак була б добиралася й до Югославії, і до Румунії, а може й Польщі... Д-р Каміл Кроф- та, який був міністром закордонних справ ЧСР в уряді д-ра Мілана Годжі, повідомив мадярського представника, що уряд ЧСР не задумує входити в того рода розмови ні з Мадярщи- ною, ні з Австрією.
Для кращого успіху в підготові агресії скріплювано приятельство. Почалися взаємні відвідини державних мужів у столицях приятелів і розпочато кувати гостру зброю. В листопаді 1936 р. мадярський регент, Микола Горті, відвідав італійського короля Віктора Емануїла III, а в травні 1937 р. він приймав ревізиту в Будапешті. У лютому 1938 р. Горті зложив візиту Варшаві для підкреслення приятельства з Польщею. В січні 1938 р. представники Австро-Мадярсько-Італійського союзу відбули свою останню конференцію в Будапешті, бо в березні Австрія припинила своє державне існування.
У днях 18-21 липня 1938 р. мадярський прем’єр Бейла Імреді та міністер закордонних справ Калман Каня відвідали Рим, де мали наради з Муссоліні та Чіяно. З мадярського боку в цих строго секретних розмовах брав участь також Чакі. Мадярські представники поінформували Муссоліні, що Мадярщина у випадку війни ЧСР з якою-небудь державою, незалежно з чиєї вини, виступила б збройно проти ЧСР. Мадярщина має запевнену участь Польщі у війні проти ЧСР також. Муссоліні й Чіяно запевнили Мадярщину, що у випадку югославської допомоги ЧСР проти Мадярщини, Італія виступила б проти Югославії. Отже, Італія запевняла б активну воєнну допомогу Мадярщині у кожному випадку проти держав Малої Антанти, зокрема ЧСР і Югославії*115), а Польща взяла була на себе обов’язок зневтра- лізувати Румунію.
Місяць пізніше, 23 серпня 1938 р., мадярський регент Микола Горті, міністерпрезидент Бейла Імреді та міністер закордонних справ Калман Каня гостювали в Гітлера й Ріббентропа на воєнному кораблі "Прінц Еуґен“ біля Кілю. Головною темою розмов були справи Малої Антанти, що саме тоді мала нараду в Бледі й у якій брали участь також представники Ма- дярщини, а зокрема справа спільної атаки на ЧСР. Калман Каня виразно сказав, що участь Мадярщини в розмовах у Бледі тільки для замилення очей. А Горті ясно представив справу, що у випадку німецько-чеського конфлікту Мадярщина виступила б проти ЧСР збройно*116). Рівнож дискутовано на цій конференції справу тіснішої співпраці військових генеральних .штабір обидвох країн. Після публікації комунікату з Бледу, що був принятий на Заході як злагіднення відносин поміж Мадяр- щиною та ЧСР, Калман Каня заявив Ріббентропові 25 серпня, що умова з Бледу не буде ніколи зреалізована. Рівночасно з тим заявив він, що Мадярщина буде готова під збройним оглядом виступити до війни біля 1 жовтня біжучого року*117).
Забезпечивши собі підтримку не тільки Муссоліні, але й Гітлера, розпочала Мадярщина, в порозумінні й тісній співпраці з Польщею, концентричну акцію проти Карпатської України та Словаччини, домагаючися їх відорвання від ЧСР і включення до Корони Св. Стефана. Першим кроком була нота, розіслана урядом Мадярщини 14 вересня до країн Осі, як також до країн Антанти, в якій Мадярщина заявляла своє заінтересування мадярською меншиною в ЧСР*118). Тим часом, 15 вересня, Муссоліні опублікував в "Попольо д’Італія” відкритий лист до Лорда Рансимана, в якому вперше обвинувачував його за те що він займається тільки справою судетських німців, а тимчасом в ЧСР існує “також мадярська, польська і словацька проблеми; стільки проблем, скільки є національностей, якими була набита Бенешова республіка у Версалі". В дальшому домагається від Рансимана відваги на пропозицію переведення плебісциту, а радше плебісцитів, під міжнародною контролею. Рівнож рішучо виступає проти існування ЧСР й запевняє, що Італія зможе співпрацювати з Чехією завтрішиьою (тобто, чеською державою в її етнографічних кордонах)*119). Чергового дня Чакі поінформував Берлін, що Мадярщина домагається плебісциту в районах мадярської меншосте в ЧСР, а також вже порозумілася з Польщею, що Словаччина має бути включена до Мадярщини на правах широкої автономії. Тимчасом Польща не ставить претенсій на Словаччину, а тільки на Тєшин*120). Цікаво відмітити, що мадярські дипломати промовчували Карпатську Україну, з чого виходить, що вони представляли її в міжнародному світі, як мадярську територію, про яку нема чого навіть дискутувати.
Тимчасом карпатські українці, як і словаки, домагалися тільки автономних прав у рамках ЧСР і зовсім не були заінтересовані її розвалом. Вже від кінця вересня діяла в тому напрямі у Відні Закордонна Делегація Карпатської України, на чолі з Юліяном Химинцем. У склад її входили ще, крім Івана Рогача, Юрій Ґабода та Микола Беньо, які прибули з рамени "Комітету Оборони Закарпаття“ з Америки, як також Євген Скоцко від Української Пресової Служби. В Лондоні діяв проти мадярсько-польських зазіхань представник "Об’єднання Українських Організацій Америки" д-р Лука Мишуга разом з Степаном Давидовичем. В краю речником була І. ЦР(У)НРада, з о. А. Волошином на чолі, яка рішуче протиставилася мадярсько- польсько-італійським плянам. Позиція Німеччини відносно Карпатської України та Словаччини була ще неясна, хоч Гітлер всеціло піддержував мадярські вимоги відносно мадярської меншини в ЧСР.
Словаки також ясно задокументували свою волю устами Словеяскої Глинкової Людової Страни, на чолі.з о. Йозефом Тісом. Вони саме тоді приняли резолюцію, в якій між іншим було сказано (20 вересня):
Із усіх великих приятелів Чехословаччини тільки народи Югославії виявили відкрито своє негодування з приводу створеної зовнішніми чинниками кризи. В Београді 24 вересня відбулися масові демонстрації молодечих організацій Сокола та Народної Обрани проти несправедливих домагань мадярів і поляків. Але й тут Чіяно знайшов був уже раніше шлях до прем’єра Стоядиновича, який не мав сам ані трохи волі під- приккмати жадного кроку в обороні свойого слов'янського союзника, з яким була Югославія зв’язана договорами Малої Антанти. Демонструвала фактично тільки опозиція, а не урядові чинники, які воліли також мовчати.
Щойно 27 вересня уряди Югославії та Румунії повідомили Мадярщину, що вони готові виступити проти неї у випадку нападу на ЧСР. Бо тоді вже заявили свою готовісгь вступити в війну і Франція, і Британія, а навіть і СССР, який остеріг між іншим Польщу проти концентрації військових сил на кордоні ЧСР під загрозою зірвання советсько-польського пакту неаґресії з 1932 р., якщо б польські війська переступила кордон ЧСР.
Тоді як на основі рішення Мюнхенської Конференції віддано Судети Німеччині без одного вистрілу з першоклясних чеських воєнних укріплень, а ненаситній Польщі чехи віддали території навколо Тєшина також під існуючою пресією, словаки й карпатські українці рішуче протиставилися мадярським намаганням поновно поневолити їх, тому вздовж мадярського кордону сконцентровано військову силу, а словаки й карпатські українці були рішені боротися до останнього, щоб захистити свої краї від поновного мадярського поневолення.
Треба визнати великим успіхом українських і словацьких політичних чинників, що вони зуміли в тій констеляції сил, зокрема при повній піддержці Італії й Німеччини польсько- мадярських домагань спільного кордону, оборонити свої країни під час Мюнхенської Конференції. Рівнож треба визнати за ними признання, що в важкі часи для ЧСР вони не виступили проти Праги в такий спосіб, що міг би був вже тоді цілковито розвалити ЧСР. Чужоземні аґенти не здобули для себе прихильносте народу, а народ волів сам взяти свою долю у власні руки.
-----------------------------------------------------
105) R. L. Buell, “The Foreign Policy of Poland”, Publ. in Foreign Policy Reports, New York, Dec. 1, 1938.
106) Waclaw Lypacewicz, Stosunki polsko-czeskie, Warszawa, 1936.
107) H. W. V. Temperley, ed., History of the Paris Peace Conference, London, 1924, Vol. IV, p. 349.
108) Statisticky Lexicon Obci v Republice Ceskoslovenske, T. H, Praha, 1935.
109) DGFP, Vol. n, Doc. 410.
110) DGFP, Vol. n, Doc. 410.
112) ВСЇТ, Уоі. П, Бос. 482.
113) БОВТ, Уоі. V, Бос. 54.
114) БОГР, Уоі. V, Бос. 55.
115) ІЖГР, Уоі. П, Бос. 296.
116) ОСИ*, Уоі. П, Бос. 383. н») БЯГР, Уоі. П, Бос. 390. не) БОБТ, Уоі. П, Бос. 477.
117) Веи^сЬе АИветеіпе геіїипй, Вегііп, № 432, 15 Бері. 1938. іго) БСЕР, УОІ. П, БОС. № 506.
118) ІХтЕР, Уоі. П, Бос. № 543.
122) БЕСР, Уоі. П, Бос. 554 і 555.
123) БСЇТ, Уоі. П, Бос. 586
Дальший розвиток подій пішов надзвичайною швидкістю, а столиці всіх більших країн не дістали очікуваного відпруження. Правда, Англія і Франція, зокрема по абдикації президента Е. Бенеша й зміні курсу закордонної політики ЧСР, що її очолив д-р Франтішек Хвалковський, бувший амбасадор ЧСР в Римі, до деякої міри відсунулися від безпосередньої участи й відповідальности за дальший хід подій в Середущій Европі. Вже 3 жовтня Англія та Франція заявили, що постанова Мюнхенської Конференції про Гарантію чотирьома потугами нових кордонів ЧСР, на їхню думку, вже ввійшла з силу, але їхня дальша пасивність у тій справі вказує на їхнє почуття програної або на відчування конечности йти шляхом Чемберленової лінії замирення (апізменту). Чемберлен з ентузіязмом заявив по його повороті з Мюнхену, що на час його життя мир збережене. Цьому повірило чимало людей, але якже ж він грубо помилився і ввів у блуд мільйони людей?
Тимчасом Берхтесґаден, Рим, Будапешт і Варшава стали центрами заплічних переговорів у справі Карпатської України та Словаччини. Негайно по прийнятті постанов Мюнхенської Конференції державний секретар Німеччини, Вайцзеккер, вже ЗО вересня 1938 р. мав розмову з мадярським представником, шефом кабінету міністерства закордонних справ Мадярщини графом Чакі, й порадив йому принаглити справу мадярських домагань відносно Словаччини та Карпатської України *125). Прем’єр-міністер і міністер закордонних справ Югославії, Мілан Стояцинович, запропонував своє посередництво у справах переговорів, про що поінформовано було Прагу й Будапешт, а поза тим Лондон, Париж, Берлін, Рим, Букарешт і Варшаву, вже 1 жовтня. Але Мадярщина воліла тримати Югославію якнайдалі ЕІД подій, що торкалися ЧСР, тому цю пропозицію ухи- лила, а чергового дня, тобто 2 жовтня, вислала до Праги ноту, в якій домагалася розпочати негайно переговори у справі ’’права самовизначення всіх національностей на рівних правах із судетськими німцями”. Німеччина повідомила того ж дня уряд ЧСР, що піддержуе домагання приступлення до негайних безпосередніх переговорів, виключаючи з них всяку участь Югославії та Румунії126). Хвалковський повідомив, що уряд ЧСР вважає, що в переговорах з Мадярщиною може бути мова тільки про мадярську національну меншину, а справа інших національностей в ЧСР — це їхня справа, й вони її успішно розв’язують із урядом ЧСР. На це Мадярщина відразу віднеслася до Німеччини із скаргою, мовляв, уряд ЧСР не має доброї волі приступити до реалізації постанов Мюнхенської Конференції відносно мадярських домагань, а тому зажадала, щоб до 6-Го жовтня було відступлено Мадярщині два або три міста в Карпатській Україні та Словаччині, як доказ доброї, волі для дальших переговорів. Такими ’’неспірними“ містами Мадярщина назвала Комарно, Рімавську Соботу, або Словєнске Нове Место у Словаччині, а вузловий пункт Батьово, Чоп або Берегово — в Карпатській Україні. Це змусило ЧСР скріпити ще більше кордони Словаччини й Карпатської України проти евентуального нападу.
Дня 4 жовтня 1938 р. Мадярщина конкретно сформулювала свої домагання, які зводилися до слідуючого:
Медяри й поляки виявляли надзвичайну активність. Дня 8 жовтня Чакі відвідав Варшаву, де з польським міністром закордонних справ, Беком, уплянував стратегію в справі домагання спільного польсько-мадярського кордону. З огляду на розвиток подій у Словаччині, де вже 6 жовтня 1938 р. створено автономний уряд, Бек переконував Чакі, що краще стати на позиції самостійности Словаччини, яка була б під всестороннім впливом Польщі. Бек переконував Чакі, що для цієї концепції буде легше прихилити й Румунію. Цю місію мав він сам виконати. Стверджено малу можливість включення Словаччини до Мадярщини, тому рішено сконцентрувати усі зусилля в справі здобуття Карпатської України для Мадярщини128). В цьому ж часі польська урядова й півурядова преса розпочала найбру- тальніші випади проти карпатських українців.
Цікаво відмітити, що кожний із близьких союзників у розборі ЧСР думав насамперед про свої власні інтереси. Тут елі дні розходження поміж Польщею і Мадярщиною відносно Словаччини, але вийшли далеко більші непорозуміння поміж Польщею і Німеччиною за Вітковіце, Богумін, Моравську Остраву, що були в' сфері заінтересування обидвох країн, на рахунок ЧСР. Це вже виникло підчас польської окупації району Тешіна. Рівнож поміж Мадярщиною та Німеччиною виникли непорозуміння на тлі розбору ЧСР. Німецька армія окупувала, на основі рішення Мюнхенської Конференції, Петржалку (Ечґерау), тобто ту частину Братислави, що лежить по правій стороні Дунаю. Мадярщина висловила свої претенсії на Братиславу в кожному випадку, а з нею і на Петржалку129). Це напсувало трохи крови Гітлерові й він починав мати досить так мадярів, як і поляків. Тимбільше, що уряд ген. Сірового переорієнтував політику ЧСР на Берлін. В тій ситуації Гітлер видав зарядження 12-го жовтня в Бад Ґодесберґу, в якому дав наказ військам не скуповувати чисто чеські вглиблення в територію з німецькою більшістю, як також скасував німецьке право на переведення плебісциту в спірній території в Судетах, залишаючи ті території в ЧСР130).
Яке ж, нарешті, спитає читач, було становище Німеччини в справі Карпатської України? Вже 5 жовтня 1938 р. Оберко- мандо дер Вермахт поінформувало міністра закордонних справ, фон Ріббеитропа, що "з військових мотивів спільний мадяр- сько-польський кордон невигідний" для Німеччини*131). Після того, вже 7 жовтня директор відповідного департаменту, Воер- манн, опрацював усі можливі розв’язки окремо питання Словаччини, а окремо Карпатської України, з точки погляду експерта. Після студій тих питань Ріббентропом і Гітлером, 8-го жовтня Гітлер рішив підтримувати ЖиЛінські постанови автономної Словаччини в ЧСР, а відносно Карпатської України в протоколі сказано:
В міжчасі безпосередні переговори, що їх ведено в Комарні поміж Мадярщиною з одного, а Словаччиною і Карпатською Україною з другого боку, перервано через наполегливі й несприятливі умови обидвох сторін і 13 жовтня 1938 року німецький амбасадор в Будапешті, Отто фон Ердманнсдорфф, повідомив Берлін, що "Мадярщина готова до наступу“, бо вже раніше змобілізувала була дальших 5 річників. В тій ситуації прибув до Берліна міністер закордонних справ ЧСР, Хвалковський, де мав розмову з Ріббентропом, а чергового дня, 14-го жовтня, в Мюнхені конференцію з Гітлером і Ріббентропом. Розмови проходили в приязній атмосфері й Гітлер радив Хвал- ковському виготовити в чимскорішому часі проект максимальних уступок Мадярщині, запевняючи його, що в тій справі Прага матиме останнє слово184).
Але в другій кімнаті вже сидів б. мадярський прем’єр Кал- ман Дарані й по відході Хвалковського, Гітлер у приявності Ріббентропа, ген. Кайтеля, та німецького амбасадора в Будапешті фон Ердманнсдорффа, прийняв його на розмову. Дарані жалівся, що переговори в Комарні зірвано, бо "словаки хотять задержати майже всі мадярські міста й залізниці". На те Гітлер спитав його, що мадяри думають робити, чи хочуть воювати? Він висловив своє невдоволення з того приводу, що “мадяри раніше інформували його, немов би словаки й русини бажали об’єднання з Мадярщиною за всяку ціну. Але тепер справа зовсім так не виглядає”. Далі Гітлер сказав, що у випадку конфлікту в сучасну пору "Мадярщина була б цілковито сама н вислід був би дуже сумнівний". Відтак повчав він Дарані, що "поляки вичули відповідний момент, пішли в акцію і досяглії їхньої мети”. Незалежно від цієї “научки", Дарані далі просив у Гітлера піддержки, на що "Фюрер сказав, що під час конференції він, очевидно (природно!), підтримував би мадярів". На згадку Дарані про плебісдит у Словаччині й Карпатській Україні, Ріббентроп відраджував його від цього, бо вислід-його був би дуже сумнівний. Дарані висловив думку, що все було б інакше, якби там не було чехословацького війська. “Якщо б словаки й карпатські українці стали самостійними, Мадярщина могла б тоді змагати до тарифної унії з ними або до чогось подібного”. Гітлер знову підкреслив, що “Вони, очевидно, хотять бути самостійними, але цілком рішуче не бажають унії з Мадярщиною". В окремій розмові між Ріббентропом і Дарані устійнено менше-більше делімінаційну лінію поміж Словаччиною і Карпатською Україною з одного боку, а Мадярщиною з другого. Згідно з тут устійненою лінією, Ужгород і Мукачіз мали залишитися в Карпатській Україні. Про устійнення Ріббентроп поінформував Хвалковського й радив йому це прийняти за основу в його дальших акціях, бо інакше Німеччина не гарантуватиме нових кордонів ЧСР1®“).
Але мадярський уряд, на чолі з Імреді, не прийняв догово- рення свойого уповноваженого й ще того самого дня італійський міністер закордонних справ, граф Чіяно, поінформував Ріббентропа, що Мадярщина не задумує просити представників чотирьох великодержав, учасників Мюнхенської Конференції, до рішення її домагань, але у дописці згадав, що "найкращою розв’язкою було б арбітражне рішення держав Осі. Барон Чакі, якому я згадав цю можливість, висловився в її користь13®). Ріббентроп не був захоплений цією пропозицією і радив Хвал- ковському вплинути на уряди Словаччини і Карпатської України, щоб чимскоріше відновили переговори з мадярами й дійшли до узгіднень безпосередньо.
В міжчасі частина словаків внесла замішання, бо 16 або 17 жовтня (протокол без дати — прим. П. С.) Фельдмаршал Германн Гоерінг, у приявності райхсштаттгальтера Сайс-Інкварта, відбув конференцію, в неозначеному в протоколі місці, з словацьким міністром д-ром Фердинандом Дюрчанським, словацьким шефом пропаганди Шаньом Махом і лідером німців у Словаччині Францом Кармазином, на якій Дюрчанський заявив, що
Але вслід за тим до Мюнхену прибули делегати Словаччини в особах прем’єра мсґра. д-ра Йозефа Тісо та заступника прем’єра Фердинанда Дюрчанського, а від уряду Карпатської України — міністер д-р Едмунд Бачинський. Всі три вони були рівночасно міністрами федерального уряду ЧСР в другому кабінеті ген. Сірового, а тому їхня візита в Мюнхені була в повному порозумінні з Прагою та за рекомендаціями Хвалков- еького. Дня 19 жовтня, в часі від 4:45 до 6:45 год. по полудні делегації, кожна окремо, мали розмови з міністром закордонних справ, Иоахімом фон Ріббентропом. Словацький прем’єр, Тісо, представив свою справу так: словацький народ бажає жити незалежним життям у рамках федеративної ЧСР. Мадяри домагаються забагато. Словаччина не може відступити нема- дярами заселених територій, а зокрема віддати своєї столиці Братислави. Тісо також говорив у обороні Мукачева та Ужгороду для Карпатської України.
Перед початком розмови з д-ром Е. Бачинським, до участи запрошено також німецького посла в Будапешті, фон Ерд- маннедорффа, та таємного радника Альтенбурга. Участь їх була побажана, щоб зокрема перший почув безпосередньо про справу Карпатської України з уст її представника, бо назагал Йому доводиться чути тільки мадярське представлювання цієї справи.
Для українського читача цікаво буде прочитати становище міністра Карпатської України, Цікаве воно іце й тим, що ми знали д-ра Е. Бачинського, як “русина русского направленій”. Треба признати, що міністер Е. Бачинський ставив справу дуже гідно. Тут наведемо довший уривок з протоколу в дослівному перекладі, задержуючи оригінальну термінологію документу:
Того самого дня, коли Ріббентроп приймав українського міністра, д-ра Е. Бачинського, польський міністер закордонних справ Юзеф Бек, вів розмови з румунським королем Карлом і його міністром закордонних справ, Петреску-Комненом, а мадярські дипломати вели протиакцію в Римі. Бек пропонував Румунії східню частину Карпатської України, включаючи сюди залізничну лінію, що веде з Коломиї на південь і сполучує тих кілька сіл на Закарпатті, де живуть частинно румуни, як Нижня й Вишня Апші й околиці, щоб лише прихилити Румунію на бік мадярсько-польських домагань спільного кордону, тобтсі, щоб Румунія не висловлювала застережень проти мадярської окупації Карпатської України. Але король Карло та його міністер закордонних справ, Петреску-Комнен, рішучо відкинули залицяння Бека, а тоді Бек негайно поспішив до Ріббентропа на скаргу, 24 жовтня, до Берхтесґадену, мовляв, король Карло ще все думає категоріями Малої Антанти, отже він ворог Німеччини...14*’). Карпатську Україну представив він, як гніздо комунізму (!!!), протестував, щоб “русинів" не називати українцями, бо, мовляв, карпатські русини ненавидять галицьких українців і вони фактично "не є українцями"... Тоді як він змодифікував своє становище відносно Словаччини, мовляв, Мадярщина мусить “зробити деякі концесії", то в Карпато-українській справі далі настоював на таких позиціях:
Бек у своїй розмові з німецьким амбасадором Ганс Адольфом фон Мольтке у Варшаві, дня 25 жовтня, сказав, що, коли б від Карпатської України відпали полудневі часини території до Мадярщини, то уряд Карпатської України, в складі якого є частинно, “люди з розумом” (мабуть має на увазі Фенцика, Бродія — прим. П. С.), сам запропонував би включення решти території до Мадярщини також, а ця пропозиція могла б бути затверджена референдумом. Отже, поляки й мадяри покладали на Бродія і Фенцика великі надії. До щирого патріота, д-ра Є. Бачинського, який впродовж майже двадцяти років співпрацював із Бродієм і Фенциком по лінії москвофільства, ворожі агенти не знайшли дороги. Д-р Е. Бачинський, хоч і помилявся — а помилка людська річ, — любив свій народ і йшов з ним.
Авдієнція делегатів Карпатської України та Словаччини, міністра д-ра Е. Бачинського, меґра. д-ра Йозефа Тісо і Дюр- чанського, видно, залишила добре враження в Ріббентропа. Він ще того самого вечора мав телефонічну розмову з своїм італійським приятелем, графом Чіяно, який у засаді висловив свою згоду з прийнятими позиціями на авдієнції. Ще того вечора Ріббентроп переслав інструкції свойому амбасадорові в Римі, Ганс Ґеорґові фон Маккензен, разом з мапою, що на ній були зазначені нові кордони між Карпатською Україною і Словаччиною з одного, а Мадярщиною з другого боку, з дорученням щераз детально обговорити справу з Графом Чіяно.
Німецький амбасадор, Отто фон Ердманнсдорфф, негайно по конференції з Ріббентропом і д-ром Е. Бачинським, о. д-ром й. Тісом і проф. Фердинандом Дюрчанським, повернувся з Мюнхену до Будапешту й предложив прийняті умови, як пропозицію Ріббентропа, мадярському урядові. Мадярський міні- стер закордонних справ, Калман Каня, сказав, що не може бути мови про прийняття цих умов мадярським урядом, а граф Павло Телекі, міністер освіти, вимагав переведення плебісциту в спірних територіях, а якщо б Мадярщина мала зрезиґнувати із Братислави, то Кошиці мусять бути включені до Мадярщини. З карпато-українських міст домагався, що бодай одне місто Ужгород або Мукачів, мусить припасти Мадярщині. Ця розмова була 20 жовтня 1938 р. в 3:50 год. по полудні, а вже в 11:48 год. вночі регент Микола Горті заявив, що ’’він не міг би знайти виправдання перед своїм народом для резигнації з Кошиць, Ужгороду й Мукачева, ані погодити це з його гонором“. На економічні концесії, що їх вимагав уряд Карпатської України, Горті годився під умовою, що ті міста будуть включені до Мадярщини.
Таке становище мадярського уряду, включно з регентом Горті, означало, що мадяри в засаді погодилися зрезиґнувати (бодай тимчасово — прим. П. С.) із немадярських етнографічних територій, крім Ужгороду й Мукачева, але польський міністер Бек ще далі їздив і намовляв кого тільки міг, щоб всю територію Карпатської України включити до Мадярщини. Виглядає, що полякам далеко більше залежало на знищенні Карпато-Української державности, як мадярам, хоч країна мала стати мадярською здобиччю. Ще навіть перед самим віденським арбітражем поляки інформували румунів, що, мовляв, Німеччина дала їм вільну руку в справах Карпатської України й румунський шарж д’аффер у Берліні 28 жовтня запитував у цій справі офіційно, на що дістав відмовну відповідь із ствердженням, що Німеччина “не має своєї власної політики відносно Карпатської України і Словаччини. Радше... прямує до того, щоб кордони були устійнені згідно з волею місцевого населення”141).
Між тим, вже 21 жовтня мадяри осягнули ’’повного визнання їхнього становища“ з боку Муссоліні й Муссоліні погодився, щоб кордони визначила німецько-італійська арбітражна комісія, а на схід від Кошиць (включно) Польща мала б бути третім членом комісії. Французький міністер закордонних справ вже раніше дав до зрозуміння мадярському урядові, що, як тільки можливо, він бажав би бути залишений у спокою від цієї справи. Таке саме становище було й Британії142). Ріббен- троп у довірочній інформації для свойого державного секретаря виразно заявив, що він є проти арбітражної процедури й у тій справі мав контактуватися з італійським урядом. Тимча- сом мадяри відкидали всі можливі пропозиції відносно відновлення безпосередніх переговорів й уже 23 жовтня подали ультиматум з такими вимогами:
1) Недискусійні терени віддати до 3-ох днів, починаючи від 27 жовтня Мадярщині.
2) Терени під дискусією, включно з Нітрою, Кошицями, Ужгородом і Му- качевом, поділити на сектори й перевести в них плебісцит на базі перепису населення з 1910 р. під інтернаціональною кон- тролею, біля З0 листопада 1938 р. Відносно Братислави устій- нити справи в окремому договорі.
3) Зреалізувати на практиці право на самовизначення, під міжнародною контролею, для всіх національностей в Чехословаччинні, а зокрема для русинів. ЯКЩО це не буде здійснене, Мадярщина не перебирає надалі Гарантії за кордони з ЧСР. Мадярщина заявляє наперед, що погоджується на арбітражне рішення спору, чого вона очікує і від ЧСР. Два дні пізніше прем’єр Словаччини, д-р йозеф Тісо, повідомив Ріббентропа, що він погоджується на німецько- італійський арбітраж, бо ніяк не можна до нічого договоритися з мадярами. Тоді Ріббентроп щераз попробував рятувати ситуацію і 25 жовтня запропонував мадярам Кошиці, щоб їх задовільнити, але зберегти Ужгород і Мукачів і довести до прямих переговорів між заінтересованими сторонами. Але мадяри цієї пропозиції не прийняли й у тій ситуації не лишалося іншого виходу, як пристати на арбітраж. Федеральний міні стер ЧСР, Хвалковський, заявив 29 жовтня, що у випадку допущення Польщі в ролі третього арбітра, він звернеться до Румунії, щоб взяЛа участь як четвертий член комісії. У зв’язку з мадярсько-італійським домаганням визнати Польщу за третього члена арбітражної комісії, Британія заявила свій сиротив, підкреслюючи, що остаточне рішення залишається в тих спра- 11 вах за чотирьома велико державами, учасниками Мюнхенської Конференції. В той спосіб зліквідовано польські претенсії грати ролю “великодержави” й усунено її від участи у Віденському Арбітражі. Поза тим Британія висловилася за німецько-італійський склад арбітражної комісії, без участи Британії та Франції*143).
Тему що опісля так Німеччина, як і Мадярщина не дотримували рішення Віденського Арбітражу, наведемо уривки документів, якими Німеччина, Італія й Мадярщина були зобов’язані респектувати поарбітражеві кордони поміж Мадярщиною і Карпатською Україною. На запрошення Німеччини мадярським урядом взяти участь як одному з арбітрів німецький уряд 30-го жовтня 1938 р. поставив такі передумови:
У Віденському Арбітражі брали участь, як арбітри німецька та італійська делегації, як також делегації обидвох сторін. Відбувалася ця процедура 2 листопада 1938 р. в Белведер палаці у Відні, в часі від 12-ої години вполудне до 7-оі вве- чорі, коли проголошено вислід. Німецька делегація була в складі: міністер закордонних справ йоахим фон РІббентроп, Унтерштаатссекретар д-р Ернст Воерманн, легаційний радник Гюнтер Альтенбурґ, посол д-р Паул Отто Шмідт і легаційний радник д-р Еріх Кордт. Останній списав протокол із конференції.
Італійська делегація складалася із: міністра закордонних справ ірафа Ґалеаццо Чіяно ді Кортелаццо, італійського амба- садора в Німеччині Бернардо Аттоліко та посла графа Массімо Магістраті. До мадярської делегації входили: мінісгер закоо- донних справ Калман Каня і міністер освіти граф Пол Телекі.
Інтереси Карпатської України та Словаччини офіційно заступали: федеральний міністер закордонних справ Франтішек Хвалковський та федеральний міністер Іван Крно. Крім того неофіційно інтереси Карпатської України заступала делегація на чолі з прем’єром о. д-ром Августином Волошином, а інтереси Словаччини делегація на чолі з прем’єром о. д-ром Йозефом Тісо. Тут треба відмітити, що Хвалковський рішучо запротестував, коли Ріббентроп у своїй промові висловився був про двох останніх, як експертів, стверджуючи, що вони прибули сюди в ролі прем’єрів урядів своїх країн, при чому о. Волошина назвав прем’єром України.
Офіційна частина, що тривала від 12-ої до 2-ої години по полудні, носила більше формально-привітальний характер, якщо це врахувати спрецизування Ріббентропом цілей і компе- тенцій конференції, ось як:
Для Карпатської України оборонено Севлюш із околицями, але втрачено Ужгород, Мукачів і Берегово, зберігши у великій мірі довколишні українські села *146). Евакуація мала наступити 5 жовтня й бути закінчена 10 жовтня 1938 р. В рішенні стверджено, що цим повернено всі компактні мадярські поселеня до Мадярщини. Крім того вписано до протоколу ствердження, що там, де умови ке дали можливостей встановити кордон докладно по етнографічній лінії, там були зважені інтереси обидвох сторін. Документ підписали, як також карту з визначеним новим кордоном, Ріббентроп і Чіяно.
Треба ствердити, що за підставу встановлення національносте населення на спірних територіях вживано статистики з перепису населення з 1910 року, яка була далеко гірша для Карпатської України та Словаччини, не тільки у відношенні до цензусу з 1930 року, але також у відношенні до перепису з 1880 р. Телекі мав добрий аргумент, бо на Мюнхенській Конференції прийнято було також стан із 1918 р. за основу. Тим значно пошкоджено українців і словаків.
Віденським арбітражем, що був • ударом для Карпатської України, закінчено один етап велетенських закулісових торгів за Карпатську Україну. В цьому етапі доля її була у великій мірі зв'язувана з долею Словаччини. Після мирного полагодження польсько-словацького спору за Яворіну, відступленням її Польщі, Словаччину залишено в спокою, але акцію проти Карпатської України ще більш зосереджено проваджено далі, і то не тільки на міжнародному полі, але й саботажними та терористичними відділами. Тоді як уряд Карпатської України не вносив офіційного опротестування рішення Ріббентропа й Чіяно, бо на таке рішення, хоч і по неволі, пристав наперед, Мадярщина, яка була зобов’язана таксамо респектувати його як остаточне полагодження справи, не дивлячися на дане зобов’язання, розпочала негайно підготову до насильного забору вільної Карпатської України. В цьому, зокрема в сабогажній акції, надзвичайно помічною для неї була Польща, яка не мала ніяких формальних зобов’язань, хоч фактично вони мали і її зобов’язувати, бо арбітражем — на який вона дала тиху згоду — вирішено справу, в якій вона була також тільки посередньо заінтересована, мовляв, “ув інтересі Европи"...
----------------------------------------------
124) БОЕР, Уоі. II, Бос. № 675.
125) БСЕР, Уоі. IV, Бос. 8.
126) БСЕР, Уоі. IV, Бос.
127) Ц. БСЕР, Уоі. IV, Бос. № 29.
128) БОГР, Уоі. V, Бос. 67.
129) БйЕР. Уоі. IV. Бос. 42.
130) ВСЇТ, Уоі. IV, Бос. 53.
131) БСЇТ, УоІ. IV, Бос. 39. «
132) БОБГ, Уоі. IV, Бос. 46.
133) БОЇТ, УоІ. IV, Бос. 50
134) БвРР, Уоі. IV, Бос. 61.
135) ВСТ*Р, Уоі. IV, Бос. 62 & 63.
136) БСЕР, Уоі. IV, Бос. 65.
137) БСКР, т IV, Бос. 68.
138) ООКР, Vol. V, Бос. № 80, 87.
139) БСКР, Уоі. IV, Бос. 72, 73.
140) БСКР, Уоі. V, Бос. Шй 76, 79, 80, 81, 83.
141) БОЕТ, Уоі. V, Бос. № 90.
142)ОП\ Уоі. IV, Бос. № 79.
143) БСГР, Уоі. IV, Бос. Ш6 86, 87, 89, 90, 91, 95, 98.
144) БС^Р, Уоі. IV, Бос. № 96.
145) DGFP, Vol. IV, Doc. № 99.
146) Гляди вище підрозділ "Втрата Ужгороду”.
159) БОВТ, Уоі. IV, Бос. № 107. і«) БОРР, Уоі. IV, Бос. № 109. и») БвЕР, Уоі. IV, Бос. 105.
Рішення Віденського арбітражу переведено в життя без проволоки, як також без поважних сутичок. Якщо були менші інциденти, то вони були радше організовані мадярськими силами на території Карпатської України, аніж на кордонах чи при самій передачі терену мадярським властям. Зате мадяри вже від самого початку плянували похід аж до кордону з Польщею. Передачу призначених теренів закінчено 10 листопада 1938 р. й мадярська армія тоді зупинилася на демаркаційній лінії.
Федеральний міністер закордонних справ, Хвалковський, вже 6 листопада в розмові з німецьким шарж д’аффер у Празі, Андором Генке, висловився, що Віденський арбітраж виміг ’’важкі жертви від словаків, але зокрема від карпатських українців“. Дальше шарж д’аффер звітував Ріббентропові, що
Мадярщина, негайно по проголошенні висліду Віденського арбітражу, зачала формувати публічну опінію в агресивному напрямі проти Карпатської України з одного боку, а виказувати якнайбільше вдячности Німеччині, Італії та Польщі за їхню прихильність із другого боку. Мадярський прем’єр Імрєді вже 4 листопада у своїй промові спеціяльно звеличував Гітлера, "якого енергія і динамічна сила трансформувала турботливі води європейської політики в життєдайне русло“. В тій самій промові проголосив він зміну назви одної з найкращих площ Будапешту, в самому центрі міста, на площу Адольфа Гітлера14®). Площа ім. Беніто Муссоліні вже існувала в Будапешті. Із психологічного боку це непоганий дипломатичний крок, тимбільше у випадку славижадного Гітлера! Гітлер волів чути оклики на його славу, аніж вислови оправданого жалю за заподіяну кривду.
Тоді як мадярська преса й пропаганда у перших днях по Віденському арбітражу була зайнята в першу чергу великими успіхами мадярської дипломатії, як також святкуванням окупації частини карпато-українських територій, го польський уряд і преса продовжували неперебірчиву кампанію проти , Карпатської України. Польський міністер закордонних справ Юзеф Бек заявив уже 8 листопада, що обкроєна Карпатська Україна в скорому часі опиниться в такому стані, що буде мусіти бути включена до Мадярщини. У міністерстві закордонних справ Німеччини стало ясно з польських заяв, що ’’встановлення спільного кордону з Мадярщиною є найважливішою ціллю теперішньої зовнішньої політики Польщі” й Польща доклала усіх зусиль і вживала ’’усіх засобів“, щоб цю мету осягнути160). В тому самому часі Польща не тільки скріпила висилку своїх терористів на Закарпаття, але й сконцентрувала велику військову силу вздовж кордону Карпатської України. Бек використовував кожну нагоду, щоб діяти проти Карпатської України, де і як лише міг. В другій половині листопада він запропонував був навіть Данціг Німеччині, щоб тільки здобути її прихильність161). Очевидно, Німеччина мала власні пляни відносно Данціґу та й самої Польщі, тому й не дуже брала собі до серця Бекових пропозицій.
Сам Горті почав уживати психологічних засобів для здобуття прихильности німецьких дипломатів також. Німецький амбасадор фон Ердманнсдорфф звітував 15 листопада 1938 р. твойому шефові, Ріббентропові, таке:
Тимчасом, як вздовж кордону мадяри гуртували всіх родів військові сили, щоб у найближчих днях заатакувати Карпатську Україну, мадярська дипломатія далі працювала над тим, щоб знайти для себе виправдання та піддержку в агресії. Співучасть Польщі в агресії була запевнена. Італія також дала Мадярщині конкретну військову допомогу, висилаючи 96 бойових літаків з італійськими залогами в мадярських уніформах — для оборони Будапешту...*163).
Якими неперебірчивими засобами оперувала мадярська дипломатія та пропаганда у відношенні до Карпатської України, може послужити той факт, що мадяри не завагалися фальшиво інформувати світ, немов би то сама Перша Центральна Українська Народна Рада звернулася до мадярського уряду, щоб Мадярщина окупувала Карпатську Україну. Пофальшовані звернення були поширювані поміж дипломатичними представниками в Будапешті напередодні плянованого збройного нападу на Карпатську Україну в днях 20-21 листопада 1938 р. при активній мілітарній співпраці італійського летунства. Як тільки вістка про це дійшла до Хусту, Перша Центральна Українська Народна Рада видала ось таке проголошення з дня 21-го листопада 1938 р.164):
Треба завважити, що акція ворогів Карпатської України здержала на довший час висилку німецького консула до Хусту, хоч уряд Німеччини прийняв був відповідне рішення чже 12-го листопада 1938 року.
160) ВСЕР, Уоі. V, Бос. 100.
161) ВИТР, Уоі. V, ВоситеШз, №№ 101, 102, 103, 104.
162) БОКР, Уоі. IV, Бос. № 118.
163) БОБТ, V«)!. IV, Бос. № 139.
164) Нева Свобода, 2В листопада 1938.
165) ПСКР, Уоі. IV, Бос. № 128.
166) БСІГР, Уоі. IV, Бос. №№ 112, 121, 137.
167) ЮСГР, Уоі. IV, Бос. 127, 134.
168 БСГР, Уоі. IV, Бос. 132.
У зв’язку з цією ситуацією, федеральне міністерство закордонних справ у Празі дня 23-го листопада вислало до урядів Німеччини, Італії, Великобританії та Франції ноту ідентичного змісту, в якій вказувало на безперебійну мадярсько-польську кампанію проти Карпатської України, хоч ЧСР і Польща, на основі виміняних між собою нот дня 1 листопада, взаємно визнали, що всі спірні справи відносно кордонів між ними остаточно полагоджено. Рівночасно вказувано на те, що Мадкр- щнна зложеною деклярацією перед віденським арбітражем зобов’язалася респектувати рішення арбітрів за остаточне полагодження справи. В цій ноті звернено увагу на грубе нарушения цих умов*169). Але Німеччина, не дивлячися на всі уступки, що їй робила в тому часі ЧСР, висловила тільки невдоволення з того приводу, іцо ЧСР перед висилкою ноти до Лондону, Парижу й Риму не консультувалася з Риббентропом. Іншими словами, Німеччина вже ставила ЧСР у позицію примусового васала.
Тимчасом, між Будапештом, Римом і Берліном ішли дальші виміни думок про мадярську окупацію Карпатської України. Дня 24 листопада регент Горті поінформував німецького амба- садора в Будапешті, Отта фон Ердманнсдорффа, що Муссоліні не остерігав під час останньої кризи, тобто 20 листопада, Мадярщину проти інвазії Карпатської України, а лише звернув увагу на те, що, правдоподібно, Німеччина була б проти інвазії, а в такому випадку Італії не залишалося б нічого іншого як приєднатися до евентуального німецького протесту. Горті заявив, що в нього особисто та у членів мадярського уряду склалося враження, що Німеччина має застереження тільки з мілітарної точки погляду. Він запевняв німців, що Мадярщина при допомозі Італії була б у спромозі мілітарно окупувати Карпатську Україну, бо "звідомлення подають, що бойова мораль чехословацької армії дуже погана”. Амбасадор підкреслив, що німецький демарш в Будапешті був лише тому ще своєчасний, що початок нападу на Карпатську Україну з мілітарних причин відложено було на один день. Коли б цього не було, вислів німецького застереження був би був надійшов запізно180).
Тому що Мадярщина, Італія та Польща поширювали всякі неймовірні вістки про положення в Карпатській Україні, про терор, заворушення населення проти влади, голод, домагання українського населення плебісциту на користь Мадярщини і т. п., а німецька таємна розвідка інформувала своїх чинників протилежно, Гітлер з Ріббентропом вирішили вислати свого довіреного обсерватора, пресового аташе Празького посольства, Гамілкара Гоффманна, із спеціяльною місією в Карпатську Україну, щоб він з місця міг інформувати Німеччину про ситуацію. Під час його місії, Гоффманн, дня 26 листопада 1938 року, був на обіді в прем’єра о. д-ра Августина Волошина й "запевнив його про німецькі симпатії” до Карпатської України, а чергового дня мав розмову з ген. Сватеком, комендантом чехословацьких федеральних збройних сил у Карпатській Україні. На основі зібраних інформацій від офіційних чинників з одного боку, а німецької таємної розвідки з другого, як також на підставі власних спостережень під час його поїздки в терен Карпатської України в супроводі шефа відділу інформації при президії влади д-ра Володимира Комаринського, дня 28 листопада 1938 р. Г. Гоффмакн вислав Ріббентропові телеграфічне звідомлення такого змісту:
В засаді були добрі вигляди на реалізацію цього контракту з обопільною користю. Карпатська Україна потребувала чужого капіталу у деяких ділянках економічного життя, зокрема для розвитку видобування і спрацьовування копалин і покладів нафти. Експорт міг дати змогу покривати бодай частинно потреби імпорту харчів і промислових виробів. Український робітник знайшов би був заробіток на хліб щоденний у себе вдома й не потребував виїздити "у світ за очі" шукати заробітку.
Тоді як у Карпатській Україні вже в тому короткому часі позначився поступ у розвитку життя країни під усіми оглядами, Мадярщина боролася з великими труднощами, зокрема економічними. Світова преса в той час про це виразно писала.
Не дивлячися на забор карпато-українських та словацьких багатих територій, економічні відносини в Мадярщині не на багато покращали. Мадярщина мала в тому часі 3,000,000 безземельних сільсько-господарських робітників. Ця цифра представляла собою майже одну третину населення країни. Із 14,000,000 акрів усієї землі 12,500,000 акрів було в руках великих землевласників, зокрема шляхти, як також середущих, а лише невелика частина в руках селян *163). Майже третина усієї землі, бо 29.5%, належала 1,228 великим землевласникам, 18.3% усієї землі належало 10,000-чам середущих землевласників, а решта, тобто 52.2% землі належала 840,000 дрібним землевласникам, з яких 450,000 селян не мали досить землі на удержання власних родин*164). Коли врахувати, що Мадярщина нараховувала біля 9,000,000 населення, а її економіка майже виключно базувалася на аґрикультурній продукції, то можна уявити ті труднощі, які випливали із факту існування мільйонів безземельних робітників. У тій ситуації кожна обіцянка можливості! набуття землі на завойованих територіях вербувала легко вояків, що йшли охоче на підбій. А треба відмітити, що мадярська преса виконала своє агітаційне завдання знаменито, або навіть ’’перевиконала“. Бо після Віденського арбітражу, згідно з повідомленням німецького амбасадора в Будапешті Отта фон Ерд- маннсдорффа розагітовані раніше маси сподівалися більше ніж Мадярщина дістала. Можливо, що це, як також промо- щення вільнішої дороги до забору Карпатської України зміною в уряді, до якого по Віденському арбітражу на пост міністра закордонних справ прийшов ґр. Чакі, замість дотогочасного Кал- мана Кані, це облегшувало мадярам розмови з дипломатами, бо Чакі міг казати, що, мовляв, це Каня приймав вислід арбітражу, а не він. Це мало психологічне значення. Розагітовані маси хотіли наживи... Тому й після мадярської невдачі з 20 листопада 1938 р. уряд Мадярщини не переставав продовжувати під- готову до нападу на Карпатську Україну, а розагітовані маси безробітних, яким обіцяно краще життя на здобутих територіях, тримав він у психологічному поготівлі й надалі.
Тимчасом і північний сусід Карпатської України не міг спокійно придивлятися розбудові, хоч і малої, але вільної української держави. Він же бо поневолював біля семи мільйонів українців: тих самих, що боролися за власну волю, тих самих, що помагали будувати Карпатську Україну, тих самих, що не переставали боротися за відновлення Української Соборної Суверенної Держави. Це турбувало Юзефа Бека й він часто топтав стежку в тій справі до Гітлера, а їздив він також і в Москву.
Після мадярської першої невдачі окупувати Карпатську Україну Бек, очевидно, в порозумінні з Графом Чакі, випросив авдієнцію в Гітлера. Бек оббивав пороги різних німецьких урядовців від 5 січня 1939 р. впродовж кількох днів. Мадяри, щоб улегшити Бекові його завдання в Берліні, на сам український Святий Вечір, в який пересилали через усі радіовисильні Федерації свої різдвяні привітання українському народові не тільки прем’ер о. д-р Августин Волошин і міністер Юліян Ре- вай, але й президент Федерації чехів, словаків і карпатських українців — д-р Еміл Гаха, спровокували збройний інцидент на українсько-мадярському кордоні біля Мукачева. В інциденті були вбиті й ранені. На даному відтинку кордон берегли саме українські вояки чехословацької армії і цим разом, хоч в уніформах чехословацької армії, боронили вони свободу української держави. Тому й не диво, що не тільки відбили агресора, а навіть загнали його за демаркаційну лінію, аж поки не полагоджено інцидент на командних позиціях і не припинено бій.
Дня 5 січня 1939 р. відбулася в Берхтесгадені розмова, що в ній взяли участь із німецького боку: Адольф Гітлер — фюрер і райхскацлер, Иоахим фон Ріббентроп — міністер закордонних справ, як також Ганс Адольф фон Мольтке — амбасадор у Польщі. Польська делегація складалася із міністра закордонних справ Юзефа Бека, амбасадора в Німеччині Юзефа Ліп- ського та графа Любенського. В цій розмові заторкувано справи німецької меншини в Польщі, економічну співпрацю, справу Данціґу та Мемелю, а зокрема розвалковувано українську проблему. Наведемо деякі уривки з протоколу цієї роз- мовиІвь) Після ствердження Бека, що в часі вересневої кризи німецько-польські взаємовідносини були дуже добрі, пожалівся він на те, що в сучасну пору вони мали б чимало до побажання. Одною з причин, що ускладнюють ситуацію є.українська справа, твердив Юзеф Бек.
Але на цьому місія Бека не скінчилася. Він сіяв того рода "факти” поміж різними німецькими урядовцями міністерства закордонних справ, де лише і як лише вмів і міг, а на прощання, вирішивши, що вже здобув не тільки зрозуміння, але й повну прихильність, відбув 6 січня 1939 р. ще окрему конференцію з ного німецьким колегою, Иоахимом фон Ріббентропом у Мюнхені, Обговорюючи засадничо ті самі справи, що й попереднього дня з Гітлером і Ріббентропом, польський міністер закордонних справ Юзеф Бек порушив українську справу взагалі, а не тільки долю Карпатської України. Цікавіші уривки з протоколу з цієї розмови наводжу нижче1«0).
В лютому й березні 1939 р. Бек знову пожвавив свою акцію проти Карпатської України, а також став мр’яти про Чорне море. В розмові з німецьким амбасадором у Варшаві, фон Мольтке, дня 9 березня 1939 р. Бек обвинувачував Німеччину за погіршення німецько-польських взаємовідносин із-за її становища до Карпатської України. А в трагічні березневі дні Бек знову і знову повторяв давні фрази, знову і знову домагався реалізації спільного мадярсько-польського кордону. У зв’язку з словацько-чеською внутрішньою кризою, німецька офіційна пресова агенція "Дойчес Нахріхтен-Бюро" повідомила 11-го березня з Праги, що поляки вирішили піддержати чехів проти словак:в за кошт Карпатської України. Вночі з 12 на 13 березня 1939 року, в годині 4:02 над ранком, Бек запевнив німецького амбасадора, що Польща увесь час піддержувала словаків у напрямі їхнього проголошення цілковитої самостійности, бо це рішмло б автоматично й про окупацію мадярамч Карпатської України, тому повідомлення пресової агенції не мають ніяких підстаг.. Не будучи ще в курсі справ, а зокрема не знаючи ще того, що німецьке рішення зліквідувати всяку Черословаччину запало вже давно, а в ці години визначено було вже навіть докладну годину її кінця, Бек і тепер заявляв амбасадорові, фон Мольтке, що "справа мадярсько-польського кордону рі- шальної важливосте“167).
Ткмчасом, Німеччина відкладала деклярацію про забезпечення кордонів ЧСР. Не диво, бо вона мала свої пляни, які відтак зреалізувала. Чехословацький міністер закордонних справ Франтішек Хвалковський повторно звертався в тій справі до Ріббентропа в розмові з ним 23 січня 1939 р. Дістав він холодну відповідь, що справи в ЧСР ще не охололи. Натомість Ріббентроп використав цю нагоду, щоб закинути чехам дальше "переслідування” німецької меншини, що ще залишилася в ЧСР в числі біля 200.000, зокрема у великих містах чисто чеської території, а також у Словаччині та 15.000 в Карпатській Україні.
Мадярщина користала з такого становища Німеччини й не резигнувала з можливосте окупувати Карпатську Україну. Для того догідним моментом уважала неділю, 12 лютого 1939 року, тобто день виборів до Сойму Карпатської України. Було її великим бажанням, а також її приятеля Польщі, щоб не допустити до виборів, знаючи, що народ всеціло піддержить владу о. Августина Волошина, а тим прилюдно на увесь світ заперечить одним махом усі неправдиві вістки, що їх поширювала Мадярщина разом з її кроЕожадними приятелями, зокрема Польщею.
Кілька днів перед виборами мадяри сконцентрували свої війська, а поляки посилили свої терористичні банди на кордонах Карпатської України, щоб у неділю, 12 лютого 1939 року, раншм-ранком розпочати наступ, знаючи, що населення й офіційні чинники зайняті справами виборів і не були приготовані зустріти зовнішній удар. На мадярському кордоні зокрема сконцентровано було т. зв. “рондьош гарду", т.т. Гвардію обідранців, переважно в цивільних одягах, отже добре маскованих вояків.
Знаючи вже наставлення Німеччини, мадярський посол. Доеме Стояі, відбув розмову, дня 9 лютого 1933 р., з шефом відділу ІУб міністерства закордонних справ Німеччини, Гюн- тером Альтенбурґом, якому безпосередньо підлягали справи Карпатської України й Мадярщини, і поінформував його, що
Тука звертався до Гітлера зворотом "Майн фюрер“, а, виливши всю свою ненависть на чехів, закінчив свою промову такими словами:
24 лютого 1939 р. до Ріббентропа надійшло звідомлення із НСДАП, від д-ра В. Мюльберґера, заступника керівника радіовисильні у Відні, який побував у Словаччині. В ньому Мюльберґер інформує, що остаточне рішення проголосити самостійність Словаччини треба очікувати у березні. Між іншим натякає він і на те, що словацькі провідники, зокрема Кароль Сідор і Фердинанд Дюрчанський, дуже розсварені між собою, але всі вони об’єднані в одному — всі проти о. д-ра Иозефа Тіси. Надійною для німців людиною є Войтєх Тука. Мюльберґер інформує, що словацькі провідники, включно з Сідором і Мургашом (шеф штабу Глинкової Ґарди), чергової неділі будуть у Відні на балі Віденських словаків, де будуть продовжуватися розмови у справі проголошення самостійности Словаччини*174).
Рівнож існують дані про те, що між італійським послом у Празі, що заступав інтереси Мадярщини, і урядом Словаччини в кінці лютого 1939 р. були ведені переговори в тому напрямі, що мадяри мали віддати словакам Кошиці з околицями р замін за віддачу Карпатської України Мадярщині. Також польський посол у Празі Казімєрж Папее вів із словаками подібні переговори. При тому поляки й мадяри намовляли словаків також до проголошення повної самостійности*175).
В першому тижні місяця березня 1939 р. в дипломатичних колах Праги кружляли вістки, що словаки навмисне затягають кризу федерального уряду ЧСР, щоб промостити собі легше шлях до проголошення самостійности. Більше того, Хвалков- ський заявив 7 березня 1939 р. німецькому шарж д'аффер у Празі, що федеральний уряд у Празі дав до відома словацьким міністрам, що вони можуть свобідно проголосити самостійність Словаччини, якщо вважають, що це можливе і корисніше для їхньої країни. Тимчасом 8 березня повідомлено Берлін, що словаки вже майже підготовані проголосити самостійність, а Мадярщина заявила Празі, що вона Словаччиною не заінтересована, зате запропонувала Празі купівлю (!!! - - II. С.) Карпатської України*176).
Переговори, що їх вели словаки з федеральним урядом у справі реконструкції федерального уряду та одержання більших компетенцій для словаків у федеральному уряді, 10 березня зірвано, бо словаки не хотіли дати запевнення, що вони (переговорювали Тісо й Сідор) не проголосять самостійності! Словаччини. В тій ситуації президент Еміль Гаха звільнив Тіса з посту прем’єра Словаччини, а Дюрчанського й Пружішеького з їх міністерських постів. Ведення словацьких справ псредаЬ-лш міністрові Йозефові Сівакові аж доки не іменовано прем’єром Кароля Сідира, який уже 12 березня зажадав виведення чеського війська із території Словаччини впродовж 24-ох годин, а звільнення політичних в’язнів (між ними Тука, Шаньо Мах, яких арештовано Прагою 10 березня) найдалі до 48 годин.
Бувшому прем’єрові о. д-рові йозефові Тісові, що не так обставинами, як своїми партійними товаришами був загнаний у не зовсім бажану ситуацію, вдалося втікнути до Відня, а вже 13 березня 1939 р. у супроводі Дюрчанського був він прийнятий Гітлером на розмову в Берліні. В розмовах, що тривали від 6:40 до 7:15 год. ввечорі, крім вище згаданих брали також участь: Ріббентроп, міністер Отто Майснер, ген. Вільгельм Кайтель, ген. Вальтер фон Бравхіч — шеф головної команди Вермахту, та державні секретарі Дітріх і Кепплер.
Конференцію розпочав Гітлер довгою промовою проти Чехословаччини, і то так з часу перед Мюнхенською Конференцією, як і проти нової ЧСР, яка цілковито переорієнтувала свою політику на рейки співпраці з Німеччиною. Зокрема відмітив він, що чеська преса знову і знову публікувала статті, скеровані проти Німеччини, а вчорашні демонстрації чехів у Брні та їглаві, на думку Гітлера, не можуть бути надалі голеро- вані. Також “фольксдойчі" зробили там вчора ребелію, бо не могли толерувати центр неспокою у їхній власній сфері.
“Другим розчаруванням було становище Словаччини”, продовжував Гітлер. Вже тепер, коли він післав свого уповноваженого, Кепплера, до Братислави, то "Сідор заявив йому, що він є вояком Праги й був би проти вилучення Словаччини із Чехословацької федерації. Якби Фюрер був знав про це, він не потребував би був входити у непорозуміння із його приятелями р Мадярщині...” Відтак Гітлер дав слово Тісові, щгіб той висказався, чого хоче Словаччина, але тільки на дуже короткий час, бо знову почав говорити сам. Між іншим Гітлер сказав, згідно з протоколом, таке:
Як бачимо, роля деяких словацьких провідників була немаловажна у справі остаточної ліквідації ЧСР — федерації чехів, словаків і карпатських українців. Із тут поданого матеріялу, Шановний Читач може виробити собі погляд і на дійсне ставлення словаків до Карпатської України, зокрема тих, що вели переговори з високими німецькими чинниками про повну самостійність Словаччини саме в ті дні, на які мадяри плянували мілітарні походи на Карпатську Україну, тобто 20 листопада 1938 року та 12 лютого 1939 р. Тут зокрема був причасний проф. Войтех Тука, якого деякі словаки, навіть тоді, коли він був прем’єром Словаччини, вважали "мадяроном”. Позиція о. д-ра Йозефа Тіса була цікава! Видно навіть із його розмови з Гітлером, що він думав інакше ніж Тука, Дюрчанський, Мах і Мургаш. Можливо, що в моменті, коли Гітлер вимагав від нього негайного рішення, він думав і про свойого колегу о. д-ра Августина Волошина, який саме був у клопотах з Прагою також? Можливо, в душі шукав поради у свойого великого попередника, о. Андрія Глинки. На жаль, цього мені не вдалося ствердити з доступних документів, і тут годі було б що-небудь певного сказати. Безперечно, о. Тісо любив свій народ і у важкі хвилини думав про його долю, про його волю, думав про його бажання. Тому то його рішення не западали з такої легкої руки, як Туки, який уже 12 лютого 1939 р. віддав свій народ “під опіку Фюрера”, хоч не мав на це ніяких повновластей від свойого народу. Він же ж не був навіть у складі кабінету о. Тіса в той час.
Треба з притиском підкреслити, що словаки тримали свої пляни відносно проголошення самостійносте в цілковитій таємниці від карпато-українських політичних і державних провідників. Прем’єр о. А. Волошин виразно підкреслив це у своїй промові на нараді з послами до -Карпато-Украшського Сойму та іншими провідниками державного й політичного життя, що відбулася дня 14 березня 1939 р. вже по проголошенні слова- ваками своєї державної самостійности.
Традиційно провідники Словацької Глинкової Людової Партії культивували тісний контакт із Іваном Куртяком і Андрієм Бродієм та їхніми послідовниками. У своїй розмові з Мілою Валентовою, кореспонденткою чеського щоденника А-Зет (гляди з 1 січня 1939 р.), д-р Кароль Сідор заявив: "Становище Словаччини до українського руху (в Карпатській Україні — прим. П. С.) е офіційне. Чи українська національна орієнтація являється дійсним виявом почувань русинського люду, викажуть щойно " вибори до крайового Сойму”. Для підкреслення свойого сумніву відтак навів він релятивно низькі цифри відданих голосів на о. А. Волошина та Ю. Ревая в виборах у 1935-му році. При тій нагоді твердо обстоював він існуючий кордон поміж Карпатською Україною та Словаччиною, який кривдив українців. Між іншим, у виборах послів до словацького сойму українці Пряшівщини не підтримували словацької урядової партії.
На цьому місці варто пригадати долю української Пряшівщини, яка, через неполагодження справи кордону поміж Карпатською Україною і Словаччиною впродовж двадцятьох років чехо-словацького режиму, і тепер адміністративно опинилася в рамках Словаччини. Тут варто відмітити, що словаки дуже обвинувачували чехів у “чехизації" Словаччини, але в той самий час пляново переводили словакізацію української Пряшівщини. Ще в 1919 р. словаки, яким уряд Чехо-Словаччи- ни признав був окреме міністерство з осідком у Брагиславі, за допомогою чехів підчинили собі не тільки територію, що була відома під назвою Пряшівщини, але й усі оселі поздовж залізничної лінії Чоп-Перечин-Ужок. По прилученні Карпатської України до Чехо-Словаччини Ужгород став столицею країни, але громади Доманинці, Невицьке, Перечив, Дубриннчі, Мале Березне, Велике Березне, Волосянку і ін. повернено Карпатській Україні тільки після боротьби, що її звів за них перший губернатор д-р Григорій Жаткович, на домагання представників тих громад”9).
Одною з причин резиґнації губернатора Г. Жатковича було неполагодження справи кордону поміж Словаччиною і Карпатською Україною на етнографічній базі, як було раніше умовлено. Словацька адміністрація на українській Пряшівщині почала словакізацію із уведення словацької мови до урядів і шкільництва, при чому від учителів і урядників вимагано складати приречення "словацького учителя" чи "словацького урядовця'’. Маркантним початком словакізації був обіжник, що його видав земплинський жупан Михайло Славік, у зв’язку з переписом населення в 1921 р. У цьому обіжнику, ми м. ін. читаємо:
Проти методів переведеного перепису населення словацьким урядом з дня 31 грудня 1938 р. уряд Карпатської України, на чолі з о. монс. д-ром Августином Волошином, подав протест і заяву, що українці не можуть признати так переведеного перепису, а натомість домагався прилучення української частини Пряшівщини до Карпатської України. Нова Свобода з 15 лютого 1939 р., подаючи до відома громадянства про протест влади, порівняла статистичні дані про русинів-українців по національності та релігійній приналежності й заявила м. ін.:
Українці-русини Пряшівщини постійно боролися проти словакізації свойого краю і домагалися прилучення її до автономної Карпатської України. Ці акції проходили майже одночасно з домаганням автономії в Карпатській Україні за чеського режиму. До таких акцій треба в першу чергу зарахувати Загальний Конгрес Русинів Пряшівщини, що відбувся 17 серпня 1936 р. у Пряшеві, й на якому українці Пряшівщини поновно домагалися прилучення українських земель Пряшівщини до автономної Підкарпатської Руси.
Ці домагання не були респектовані. Не диво ж, що у виборах до словацького сойму дня 18 грудня 1938 р. одинока дозволена виборча листина Словацької Глинкової Людової Партії в українських округах Пряшівщини отримала тільки 38% усіх відданих голосів, тоді як 62% виборців української Пряшівщини голосувало проти листини словакізаторів краю. Все це не могло не впливати негативно на українсько-словацькі відносини.
Деякі карпато-українські провідники довідалися про словацьку підготовку до проголошення самостійности У днях 20- 24-го лютого 1939 р. посол Михайло Тулик і шеф міської поліції столиці Хусту, Юрко Белей, відвідали Братиславу, щоб від словацьких відповідальних чинників довідатися про їхні цілі. Словаки, однак, нічого їм не сказали про змагання до цілковитої незалежности. Натомість, довідалися вони про ці намагання від державного секретаря для німецької меншини при словацькому автономному уряді, Франца Кармазина, який був утаємничений у справу, бо ж відбував подорож до Гітлера разом із д-ром Войтєхом Тукою у сам день карпато-украінських виборів. Кармазин, однак, не виявив дати проголошення самостійности, але завважив, що словаки будуть намагатися зайняти залізницю, що веде з Перечина до Березного, вкоротці перед проголошенням своєї самостійности. Таке намагання словацька Глинкива Гарда зробила дня 12 березня, що могло бути осторогою для карпатських українців. Тому що пп. Тулик і Белей були зобов’язані тримати інформацію Ф. Кармазина в строгій таємниці, виявили вони її тільки у дуже вузькому колі політичних діячів Карпатської України, а саме: проф. Августинові Штефанов І, д-рові Степанові Рососі, Федорові Реваєві, Андрієві
Воронові та д-рові Володимирові Комаринському. Провідник УНО Федір Ревай мав поінформувати про словацькі пляни о. А. Волошина та Ю. Ревая.
Хоч кілька днів перед проголошенням словацької само- стійности на сторінках "Нової Свободи“ висловлювано деякі здогади, що на Словаччині діється щось надзвичайне, все ж широкі українські народні маси, а навіть карпато-українські політичні провідники, крім кількох вийнятків, не були в курсі справи. Проголошення самостійности Словаччини заскочило їх зовсім несподівано.
Отже, словацькі акції аж ніяк не були в координації з карпато-українською політикою, ані не йшли вони по лінії тодішніх інтересів Карпатської України.
-------------------------------------------------
159) ВОЕТ, Уоі. IV, Бос. № 136.
160) БОБГ, Уоі. IV, І>ос. № 139.
161) БСКР, Уоі. IV, Бос. № 140.
162) ввЕР, V©!. IV, Бос. № 146.
163) Newsweek (New York), December 5, 1938.
164) Foreign Policy RoporH (New York), October 15, 1938. page 180.
165) БСТТ, Уоі. V, Бос. № 119.
166) БСЕР, Уоі. V, Бос. № 120.
167) БСГР, Уоі. V, Бос. 126, 137, 139.
168) ВСРР, Уоі. IV, Бос. 165.
169) ВСЕР, Уоі. IV, Бос. 165.
170) ІЮКР, Уоі. IV, Бос. 167.
171) ВОЛ», Уоі. IV, Бос. 112, 120.
172) БвГР, Уоі. IV, Бос. 130.
173) ЮСБТ, ^1. IV, Бос. 168.
174) ООП», Уоі. IV, Бос. 174.
175) БОВТ, Уоі. IV, Бос. 177.
176) БвРР, Уоі. IV, Бос. 180, 182.
177) DGFP, Vol. IV, Doc. № 202.
178) Trial of tha Major War Criminal« before the International Military Tribunal, Vol. XXXI, Case XI, p. 12912-13, Nuernberg, 1948.
179) Руові| Ужгород, 86 січне 1921 р.
180) Д-р Иван Жидовскій, "Пряшевсхая Русь в борзі за свои права" в Э. Бачиискій, П«днарпатсвва Русі за годы 1919-1936, Ужгород. 10*6, стор. Ь7—Ч1.
На еміграції не тільки російська преса заговорила гостро проти українських аспірацій визволитися з-під усіх окупацій, але влаштовувано всякого рода прийняття для різних впливових чиновників закордонної міжнародної політики з метою наставляти їх проти української визвольної боротьби. Більше того, коли в грудні 1938 р. й січні 1939 р. майже вся світова преса заговорила про недалеке визволення України, при німецькій допомозі, в що повірили були дуже серйозно й політичні кола Лондону, Парижу й преса Вашингтону, тоді претендент на російський трон, архикнязь Владімір, поїхав у кінці грудня 1938 року до Берліна, щоб евентуально забезпечити за собою київський трон. В той сам час різні провідники російської еміграції голосно заявляли, що росіяни ніколи не погодяться на відірвання України від Росії. Більше того, деякі з них заявляли, що коли б вони мали вибирати поміж владою Сталіна в "єдиній недєлимій Росії”, якою тепер є СССР, і можливістю евентуальної ліквідації большевицького режиму, але за умовою відлучення України, вони стверджували, що майже всі росіяни, де б вони не були і яких політичних переконань вони не були б, повинні стати одностайно по стороні Сталіна, щоб лише не допустити до усамостійнення України*181). Центрами російської емігрантської акції проти визволення України були зокрема Берлін, Париж, Лондон і Белоград.
Червона Москва також немаловажила справу існування вільної Карпатської України. Хоч між поляками і російськими большевиками під час вересневої кризи ЧСР постали були напружені взаємовідносини до тої міри, що 23 вересня 1939 р. Совєтський Союз .грозив Польщі зірванням Совєтсько-поль- ського пакту неаґресії, два місяці пізніше Москва й Варшава одночасно опублікували комунікат тотожного змісту про продовження пакту неаґресії. Причиною погрози у вересні була концентрація польських військ вздовж чехословацького кордону. А що тепер, коли Польща знову сконцентрувала свої регулярні частини біля кордону Карпатської України, яка була складовою частиною федеративної Чехо-Словаччини ? Москва не тільки не реагувала негативно, а навпаки виразно заявила свою приязнь до Польщі. Москві були на руку всі польські акції, усі терористичні напади польських банд на українські села. Як подавали - звідомлення дипломатів з Москви в часі існування карпато-української державности, навіть у федерації з чехами й словаками, при відсутності відповідної кількости власної військової сили та її належного озброєння,
Якого значення придавали совєти справі Карпатської України, можна бачити з факту, що велика частина ХУІІІ-го Конгресу ВКП(б), що відбувся в березні 1939 р. в Москві, була присвячена розглядові справи Карпатської України. Сам Иосиф В. Сталін, генеральний секретар ВКП(б) і необмежений диктатор СССР, дня 12 березня 1939 р. у своїй головній доповіді перед 2,000 провідних комуністів з цілого СССР широко заторкнув справу Карпатської України, а в зв’язку з тим і справу визволення всієї України. Між іншим Сталін тоді сказав:
Тон Сталіна на XVIII Конгресі ВКП(б) мав «а меті показати не тільки перед зовнішнім світом, мовляв, для СССР ніхто не страшний, але, і то насамперед, показати свою особисту небо- нзкість перед мільйонами рабів у СССР. Нами наведена цитата західньо-европейського дипломата зображувала дійсність, а не той цей Сталіна. Між іншим, частина світової преси в цій промові радше вбачала початки залицяння Сталіна до І ітлера, що було вповні зреалізовано півроку пізніше у формі пакту неаґресії між СССР і Німеччиною з серпня 1939 р.
Правда, на основі звернення Хвалковського до всіх чотирьох великодержав, що брали участь у Мюнхенській Конференції, у справі остаточної гарантії кордонів ЧСР, бо в другій половині листопада 1938 р. вже всі спірні справи були полагоджені мирним шляхом міжнародних рішень, Британія звернулася 8 лютого 1939 р. у власному імені та в імені Франції до урядів Італії та Німеччини у цій справі, підтримуючи домагання ЧСР на базі рішення з Мюнхену. Тоді Німеччина відповіла, що член дслімітаційкої комісії, який виготовляв мапи, захворів на шфлуензу, отже не можна продовжувати пращо комісії165)... А словне колишнє запевнення гарантії неьарушимости Чехословацької Федерації закінчила Великобританія в день ліквідації ЧСР, 15 березня 1939 року, висловом запевнення для Німеччини, що вона надалі ще більше змагає до приятельських взаємовідносин та "глибоко перейнята намагаинями відновити довір’я і злагіднити напруження в Европі”.
Румунія — одинока країна, що намагалася дотримувати своїх договірних зобов’язань супроти ЧСР, як члена Малої Антанти. Югославія досить швидко "присмирила” своїх Соколів і членів Народної Обрани, які бажали помагати своїм слов’янським братам — чехам, і увела в себе "святий домашній спокій“. У тому чимала заслуга Німеччини, яка фактично контролювала Югославію під економічним оглядом.
Румунія не тільки відкидала всякі намови Юзефа Бека, але й відкрито ставала по стороні ЧСР навіть тоді, коли "великі союзники“ Франція та СССР, а з ними й Великобританія, вже здали були ЧСР на ласку Гітлера, та на зневагу полякам і мадярам. Румунія недвозначно заявляла свою волю стати в обороні ЧСР, якщо на неї напала би Мадярщина. Румунія виявила була добру волю взяти участь у Віденському арбітражі й боронити інтересів Карпатської України й Словаччини. Румунія була й одинокою країною, що бодай словно інтервеніювала в березневі дні проти мадярської агресії в Карпатській Україні, не дивлячися на те, що мадяри забирали Карпатську Україну з ласки Адольфа Гітлера.
У своїй розмові з Гітлером, дня 24 листопада 1938 р. в Берхтєсгадені, румунський король Карло виявляв спеціяльне заінтересування справою Карпатської України й підкреслював виразно, що він бажав би зберегти існуючий стан. Він бажав мати незалежний від Мадярщини комунікаційний конгакт із Центральною Европою, тому "Румунія противиться мадярській анексії Карпатської України“. На запит короля Карла про німецьке становище у справі Карпатської України, "Фюрер навмисне лишив відкритим перед королем Румунії Карлом питання відносно нашого відношення до Карпато-Української проблеми в майбутньому”186).
У Лайпціґу розмовляв румунський король Карло, дня 26 листопада 1938 p., з Фельдмаршалом Гоерінгом. Для зацікавлених подаємо уривки з протоколу, що починається словами:
Все ж таки, в критичні для Карпатської України березневі дні, Румунія, може й із чисто своїх егоїстичних мотивів, намагалася запобігти мадярській окупації. Негайно, як тільки мадя- ри розпочали збройний наступ на Карпатську Україну, Румунія перевела частинну мобілізацію. Вже 13 березня 1939 р. румунський шарж д’аффер у Берліні Брабціяну намагався сконтак- туватнся з Ріббентропом, щоб передати йому ноту в справі додержання постанов Віденського арбітражу, але йому було годі до нього дістатися, і щойно 15 березня прийняв його "на власну руку" директор відносного політичного департаменту в міністерстві закордонних справ Німеччини, д-р Ернсі Воерманн. Але йому було сказано, що “вже запізно“... Рівнож у Будапешті інтервеніювала Румунія, домагаючися збереження статусу кво, й запропонувала посередництво для полагодження справи між заінтересованими шляхом переговорів. Натомість Польща намагалася посередничити поміж Румунією і Мадярщииою в їх розходженнях відносно Карпатської України186).
Але й Румунія мусіла підлягти натискові Німеччини, Італії, Мадярщині й Польщі. Це тим більше, що вона залишилася одна-одинока при Карпатській Україні. Такій колосальній спілці вона не мала відваги протиставитися збройно. їй поставила опір тільки Карпато-Українська Армія “Карпатська Січ".
Але Румунія була, на жаль, одиноким вийнятком також і з гіршої сторони. Вона ж бо була одинокою державою, яка видала мадярам відступивших на її територію карпатських
січовиків, які зложили були зброю і, згідно з постановами міжнародного права, мали бути інтерновані на терені Румунії, але не сміли бути повернені в руки другої воюючої сторони, Мадярщини. Тому Румунія відповідальна за життя сотень розстріляних мадярами карпатських січовиків, яких повернули, ніби помилково, як пізніше Румунія вияснювала, старшини румунської армії. Це тим більше ускладнювало ситуацію, що карпатські січовики, зокрема оборонці Столиці, не мали іншого шляху відступу. Шлях на Словаччину був можливий тільки для відтинку на захід від Сваляви.
Це поступовання Румунії вказує ясно, що її становище в справі Карпатської України було диктоване виключно її егоїстичними інтересами і не базувалося на принципах моралі й гуманности, як це могло б здаватися. Вона противилася мадярській експансії, отже, її ворогові, а не ставала в обороні Карпатської України, чи навіть ЧСР, свого союзника з Малої Антанти.
------------------------------------------------
181) Newsweek, New York, January 2, 1939, цитував геи. Деиікіиа.
182) DGFP, Vol. V, Doc. № 108.
183) Current History (New York), April 1939, page 56.
184) БСЕР, Уоі. П, Бос. № 686.
185) ІХЇБТ, Уоі. IV, Бос. №№ 136, 163, 164 і 166.
186) DGFP, Vol. V, Doc. № 254. і«) DGFP, Vol. V, Doc. № 257.
187) DGFP,. Vol. V, Doc. № 28f).
188) DGFP, Vol. IV, Doc. №№ 235, 240, 243.
Це злостило Гітлера увесь час опісля. У розмовах із словаками дорікав він їм, що вони не виступали проти чехів у вересні 1938 р.; у розмовах з мадярами дорікав їм, що вони не домагалися тоді Карпатської України й Словаччини, а зокрема, що після Мюнхенської Конференції не виступили так категорично, як це зробили поляки й не забрали силою, що були б самі хотіли. Для нього це було б упростило справу. Він це кожночасно підкреслював.
Тому вже 21 жовтня і 17 грудня 1938 р. доповнено плян Операції ”Ґрюн“ потрібними змінами, що постали в наслідок нових обставин у ЧСР, і плян залишився й надалі в силі191), Отже, все те, що Німеччина робила в міжчасі у зв’язку з ЧСР, була тільки тимчасова гра, термін кінця якої вже давно був установлений. Скільки ж людей у світі спочатку помилялося в цьому відношенні?
Зокрема від січня 1939 р. німці вбачали все більше й більше переслідування “фольксдойчів“ у ЧСР, вбачали там все більше комуністичних впливів; одним словом вбачали те, чого бажали, щоб могти викликати причину до все більш напружених відносин, хоч міністер закордонних справ ЧСР Хвалковський робив усе можливе, щоб лише не дати справжніх причин до напруження чесько-німецьких відносин. І так, як спочатку Гітлер приймав Хвалковського дуже чемно, то чим далі, тим гірше він до нього відносився і ставив усе більші вимоги. Напр, в розмові 21 січня 1939 р. для Гітлера великою справою було те, що деякі чеські газети називали забрані німцями судетські землі "окупованими територіями", а також звільнення німців з праці в воєнній індустрії, що, властиво, було тільки тому, ідо та воєнна індустрія, фактично, поволі припиняла своє виробництво.
Кайтель передав 11 березня 1939 р. Ріббентропсві список мілітарних умов, перед якими президент Еміл Гаха й міністер закордонних справ Франтішек Хвалковський скапітулювали 15 березня підчас розмови в Берліні, куди їх Гітлер викликав був. Отже, це означало, що при збереженні повної таємниці, Ріббен- троп міг уже підготовляти і свойого приятеля Мадярщину, яка вже нетерпеливо ждала на цей момент. Треба відмітити, що мадярські політики підчас своїх просьб у снрвві Карпатської України давали Німеччині різні обіцянки й, очевидно, вони їх дотримали. Вони підписали ”ін блянко” ряд зобов’язань супроти Потуг Осі, а зокрема Німеччини, як нпр. у квітні того ж року виступили з Ліги Націй, приступили вони до Анти-Комін- терну, поступали згідно з німецькими бажаннями відносно Ліги Націй і т. д. Карпатська Україна коштувала Мадярщину багатої Вона коштувала її участь у другій світовій війні й утрату власної кезалежности.
Підвечір дня 12 березня 1939 р. Адольф Гітлер закликав до себе мадярського амбасадора в Берліні Доеме Стояї та сказав йому, щоб той негайно їхав до Будапешту особисто й поінформував владу, що розвалення Чехо-Словаччини конечне, і то негайно. Рівнож заявив він йому, що він вирішив підтримати незалежність Словаччини, а про долю Карпатської України вже можуть тепер рішати мадяри. Одночасно, чи дещо згодом, німці поінформували італійський уряд, що Гітлер вже дав мадярам вільну руку окупувати Карпатську Україну.
Раннім ранком дня 13 березня 1939 р. спеціяльний вислан- ник Гітлера, шеф відділу ІУб в Міністерстві Закордонних Справ, Ґ. Алтенбурґ, у супроводі німецького амбасадора в Будапешті, Отта фон Ердманнсдорффа, з’явився у регента Миколи Горті, де вже очікував їх мадярський прем’єр Павло Телек;, шеф генерального штабу ген. Г. Верт і представник міністра закордонних справ ґрафа Чакі. Висланники Гітлера вимагали, щоб Мадярщина розпочала агресію проти Карпатської України негайно. Мадяри завважили, що їм треба деякої підютови, але після телефонічної розмови Алтенбурґа з Гітлером і перепо- відження Гітлерової вимоги мадярам, Коронна Рада — ? на яку прибув і Чакі, вставши в гарячці з ліжка — запевнила німців, що в найближчих дванадцятьох годинах мадяри розпічнуть військовий наступ проти Карпатської України.
Очевидно, ніякої остороги не дано Карпатській Україні. Більше того, Ріббентроп і Вайцзеккер, найбільш відповідальні особи в міністерстві закордонних справ Німеччини, негайно сховалися від дипломатичних представників інших країн, щоб не допустити до жадної дипломатичної акції, яка евентуально стримала б хід давно заплянованих подій.
Дня 13 березня 1939 р. вже були всі ляльки на своїх місцях і ждали на кивок пальця. Про ролю словаків, як того чинника, що, спасаючи себе, облегшив ролю німців і мадярів, була мова вище.
З листа подяки регента Миколи Горті, писаного по-німець- кн ним власноручно, вже 13 березня 1939 р. виходить, немов би мадяри таки не були приготовані до негайного наступу. Отже кивок пальця Гітлера на гордого Миколу Горті наступив раптово, несподівано. Горті писав Гітлерові наступне:
Гітлер натискав на мадярського регента Горті, як також і на словаків, до швидкої акції, бо тільки так міг він перевести всю Операцію ’Трюн” — читай, ліквідацію ЧСР, — докладно за своїм пляном, під кожним оглядом, включно з наперед устійненим терміном. У вівторок, 14 березня 1939 року, перші мадярські військові частини переступили кордон Карпатської України в Підгорянах і взяли напрям на Чинадьово й Сваляву. Це трапилося о 2-ій годині вранці, тобто вночі з 13 на 14 березня. Тимчасом, німецькі війська вже були сконцентровані на кордонах Чехії, але в той сам час, у вівторок по полудні, бри- тійці й французи задовільнилися запевненням Міністерства закордонних справ Німеччини, що Німеччина не має наміру робити ніякого драстичного кроку193).
Того самого дня о годині 4-ій по полудні Гітлер запросив у категоричний спосіб президента д-ра Еміла Гаху з Хвалков- ським негайно прибути до Берліна на розмову, а тимчасом вже о годині 6-ій по полудні урядовці Ріббентропа інформували закордонних дипломатів так:
Німеччина дала Мадярщині зелене світло у справі Карпатської України вже 8 березня 1939 р., а властиво вже 4 березня, коли, підчас чергових відвідин мадярського міністра Стояї в Ріббентропа, дістав він запевнення, що “Мадярщина мусить бути терпелива”, під умовою, що мадярський уряд не робитиме ніяких попередніх підготовчих воєнних заходів аж до знаку, що його дасть Берлін. Зате Мадярщина негайно почала відтягати свої військові частини із заходу, тобто від кордону Словаччини, й концентрувати їх вздовж кордону Карпатської України, а частинно й східньої Словаччини. Цей рух військ був уже помітний 12 березня. В загальному для бою в Карпатській Україні було підготованих 12 дивізій, з чого 12 березня на самому відтинку Мукачів-Ужгород було вже сконцентровано три бригади піхоти, дві бригади кавалерії та одна бригада моторизованих частин. Сила однієї інфантерійної бригади була: два полки, один сквадрон і шість батерій. Крім того на захід від Ужгороду, біля словацького кордону були також сконцентровані дві бриґади піхоти, скеровані в напрямі Карпатської України. Формації були доведені до воєнного стану. В той сам час поляки сконцентрували свої "три дивізії на Карпато-Україн- ському фронті“1вв). Отже, Горті, пишучи листа подяки до Гітлера, властиво зробив тільки жест у сторону нових рекрутів, а фактично були в нього відносно великі сили людей під зброєю, зокрема в порівнянні з малими силами Карпато-Української Армії "Карпатська Січ”, бо, хоч ген. Сватек спочатку виявляв добру волю стримувати мадярський наступ, він негайно зрезиґ- нував із цього, як тільки до нього прийшла вістка про німецьку окупацію Чехії й Моравії, коли всім чеським збройним силам дано приказ не ставити ніякого спротиву наступаючому ворогові. 15 березня 1939 р. Польща змобілізувала й дала ще додатково посилення своїм військам на кордонах Карпатської України в силі одної додаткової дивізії. І проти цих сил не завагалися боротися карпатські січовики, що на своїх прапорах мали виписані гасла "Нація понад усе“, як також "Наша сила в нас самих!". Виступили до бою проти тієї колосальї.ої сили, бо вони любили свою батьківщину, вони вірили в принцип свободи усіх народів світу, вони вірили в принцип пошани людської гідности. Окупанти несли на своїх багнетах поневолення народу й зневагу людської гідности українця.
-----------------------------------------------
190) ССРР, Уоі. II, Бос. № 175. їм) БвРР, Уоі. IV, Бос. № 81, 152.
192) Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal, Nuernberg, 1948, Vol. XXXI, page 155.
193) The Times, London, 16th March, 1939.
194) ВСТР, Уоі. IV, Бос. 224.
195) БСЕР, Уоі. IV, Бос. №№ 206, 207, 228, 229, 246, а також Тітв, Ке\у Уогк, МагсЬ 27, 1939.
196) БвГР, Уоі. IV, Бос. №№ 179, 182, 189, 190. 222.
Після того, як дня 14 березня 1939 р. по полудні Словаччина проголосила самостійність, Федерація чехів, словаків і карпатських українців, тобто нова ЧСР, була зірвана. Карпатським українцям цього якнайменше бажалося. В існуючій ситуації української справи в загальному, українці бажали зберегти наявну федерацію чехів, словаків і українців так довго, доки не було б виглядів на визволення усього українського народу з-під панування російських большевиків, польських шовіністів і мізерного румунського королівства, та об’єднання всіх українських земель у Самостійній Соборній Українській Державі.
Але прийняте німцями вже давно рішення знайшло початок своєї реалізації. В тій ситуації українці мусіли шукати для себе виходу, знаючи, ще так південний, як і північний сусіди чигають на їхню свободу, чигають за тою “життєдайною територією”, що про неї писав Горті до Гітлера, чатують за здобиччю. В ранніх пополудневих годинах у вівторок, дня 14 березня 1939 року, прем’єр о. д-р Августин Волошин проголосив самостійність Карпатської України, а провідники політичного життя стали думати про оборону держави від наступаючого від Мука- чева та від Севлюша ворога.
Того ж дня о годині 1:30 вночі уряд Карпатської України передав на руки німецького конзуля д-ра Гамілкара Гоффманна в столиці Карпатської України, Хусті, телеграму, що її конзуль вислав щойно о 3:50 ранку, а вона наспіла до Берліна о годині 6:15 ранку, такого змісту:
Рівнож вислано телеграму, за підписом о. А. Волошина, до Праги, в якій повідомлено Прагу, що, з огляду на проголошення самостійностй Словаччини, карпатським українцям неможливо залишитися в рамках федеративної Чехо-словацької Республіки, тому Уряд Карпатської України проголошує само* стійність своєї країни. В той час Чехія і Моравія не були ще формально в "опіці Фюрера”. В тій ситуації навіть ген. Прхала, що ще кілька годин тому зводив бої в Хусті проти "Карпатської Січі", щоб відобрати від неї зброю, заяаив свою співпрацю з урядом, але до неї не мав нагоди приступити, бо скоро дістав приказ не ставити спротиву мадярським військам й виводити вояків чеської национальности до Чехії.
О годині 11:15 рано, 14 березня, Гоффман, вислав телеграму до Берліна, в якій інформував свого шефа про те, що мадярські війська переступили кордон біля Підгорян і наступають від Мукачова в напрямі Чинадьова та Сваляви. Відділи чеської армії не ставлять спротиву, але Прхала хоче дати приказ до оборони країни. "Український Уряд просить Уряд Райху інтервеніювати в Будапешті в справі припинення наступу мадярських військ108). В міжчасі, о годині 11:30 граф Чакі спільно з німецьким амбасадиром у Будапешті, фон Ердманнсдорфом, приготовили зміст ультиматума, що його мадярський уряд переслав до Праги й Хусту, щоб до 24-ох годин віддати Карпатську Україну в руки мадярів Ультиматум передано біля полудня на руки чеського посла в Будапешті для дальшої комунікації.
Тимчасом "Карпатська Січ" стала до героїчних боїв у обороні батьківщини, а представник Української Пресової Служби в Берліні, 14 березня, о годині 1:25 по полудні, доручив у міністерстві закордонних справ, на руки легаційного радника й голови політичного відділу ІУб, Ґюнтсра Альтенбурга, заяву такого змісту:
В тому ж часі, Лорд Галіфакс, міністер закордонних справ Великої Британії, яка була одним з головних Гарантів непоруш- ности кордонів ЧСР, замість реагувати на події, замість докладати заходів, щоб припинити агресорів, 15 березня 1939 р. запевняй Ріббентропа, що Велика Британія не вважає, що події в Середній Европі повинні мати який-небудь вплив на їхні добрі взаємовідносини, або на хід економічних переговорів, які саме набрали успішного розвитку. Навіть предложения тексту декля- рації Гахи й Хвалковського, що вони її підписали під пресіею в Берліні, Лордові Галіфаксові німецьким амбасадором Дирк- сеиом, не зворушило Великої Британії*200). А з Парижу повідомляв амбасадор Велчек, що ним передану нотифікацію міністрові закордонних справ Франції, Жоржові Боннет, про події в ЧСР Боннет прийняв до відома “без виразу офіційної опінії” Франції в тій справі*201).
Не зворушив сумління великодержав і апель екс-президента ЧСР, д-ра Едварда Бенеша, з яким він звернувся до Злучених Держав Америки, Великої Британії, Франції та СССР. Уривки з цього апелю наведемо ще й з тих причин, що Бенеш уже тоді зрезиґнував був із Карпатської України, виступаючи тільки в імені й обороні чеського і словацького народів. В апелю говорилося:
Проти волі Італії та Німеччини з одного боку, а при повній індиферентності Британії та Франції, як гаранті? непорушносте її кордонів, Карпатська Україна діяла суверенно, діяла так, як їй наказувала національна честь і від неї вимагала історія. Уже раннім ранком 15 березня 1939 року, не одержавши з Берліну відповіді на телеграму з попереднього дня, Уряд Карпатської України звернувся з категоричною вимогою до уряду Німеччини відповісти ясно і якнайшвидше, чи Німеччина пообіцяла Карпатську Україну Мадярщині чи ні. Рівночасно з цим, німецький представник д-р Г. Гоффманн інформував свойого шефа, що уряд Карпатської України веде переговори з урядом Румунії в справі одержання збройної допомоги в обороні країни проти мадярської окупації*203).
В тому самому часі, як Гітлер в’їздив до Праги без найменшого чеського спротиву, без одинокого вистрілу бодай на знак символічного протесту, тобто о годині 5-ій увечорі 15-го березня, міністерство закордонних справ Німеччини вислало телеграму свойому дипломатичному представникові в Хусті, д-рові Г. Гофманнові, такого змісту:
Цей наказ був уже не так значення внутрішнього, як державно-правного характеру. З моментом видання цього наказу фактично майже нічого не змінилося на відтинку внутрішньої організації збройних сил Карпатської України, ані нічого не змінилося у фактичному керуванні операціями на фронті. Полк. Михайло Гузар-Колодзінський так, як був начальником штабу й керівником оперативного відділу до того часу, так і залишився на свойому пості й надалі та виконував, фактично, ті найважливіші обов’язки, що на нього наклала хвилина.
Але цей наказ мав значення у державно-правному розумінні тому, що тут була вже мова не про півмілітарну організацію, а про збройну силу Карпато-Української Республіки, тобто про регулярну армію держави, а це ставило її під охорону постанов Женевської Конвенції відносно ведення війни, охорони полонених і т. п. Всі мадярські знущання над січовиками у в’язницях і концентраційних таборах, зокрема у Великому Бичкові, Варю Лапоші і ін., були грубим нарушениям міжна- родніх постанов відносно трактування воєнних полонених.
Дев’ять мільйонів мадярів, разом з їхніми понад 150 мільйонами союзників, поляків, італійців і німців, перемогли фізично біля півмільйона карпатських українців у затяжній боротьбі. Не тільки безмірна перевага людського матеріялу була по стороні агресора, але й колосальна перевага озброєння його збройних сил у порівнянні з озброєнням війська Карпатської України, Що було сформоване порівнюючи нашвидку.
Вже після проголошення суверенности та після створення міністерства національної оборони проголошено загальну мобілізацію. Проголошено її в першу чергу на сторінках ’’Нової Свободи” і то щойно в числі з 16 березня 1939, яке фактично друкувалося вже 15 березня. Ось текст мобілізаційного заклику:
В дійсності зміст цього заклику не дійшов до кожної української хати Закарпаття. Не було ні настільки добре на-, ладнаної комунікаційної мережі, ані не було досить часу на це. Народні маси, до яких цей голос дійшов, стали масово голоси- гися у збірних пунктах. Але... не було ані зброї, ані уніформи, ані наладнаного якслід постачання. Тому кожний ішов служити своїй Батьківщині з тим, що мав і як міг.
Не дивлячися на такий стан, українці всіх соціяльних верств населення, як також і різного віку, здисципліновано являлися на заклик уряду власної держави, до зброї. І треба уявити собі той героїзм ’’Карпатської Січі" у оборон5 краю. Бо ж у порівнянні з колосальними масами наступаючого ворога, карпатських січовиків була маленька горстка. І ця малесенька горстка українського патріотичного війська, — війська, що свято вірило у правоту своєї боротьби, ця малесенька горстка карпатських січовиків тримала регулярний фронт майже цілі два тижні20*). Партизанські загони "Карпатської Січі“ продовжували боротьбу ще впродовж кількох тижнів. Фізична сила багатократно переважаючого ворога безпощадно нищила все, що було українське, і накидала населенню Карпатської України знову мадярську неволю. Зате та сила ніколи не перемогла духа українського народу, не перемогла палаючого бажання жити вільним життям у власній Самостійній Соборній Українській Державі.
Карпато-Українська Республіка — це перша держава, що поставила спротив наростаючому імперіялізмові Німеччини, під кермою Адольфа Гітлера. Уряд о. Августина Волошина перший відкинув домагання Гітлера, даючи наказ своїй армії “Карпатській Січі” боронити державу від поневолення Гітлеровим союзником, Мадярщиною. Оборонна війна Карпатської України проти Мадярщини — це, властиво, початок другої світової війни, бо ліквідація Чехо-Словаччини промостила шлях Гітлерові до окруження Польщі з півдня, яка вже півроку пізніше впала жертвою того самого її союзника в поневоленні Карпатської України, гітлерівської Німеччини.
Світова преса подивляла героїчність українського війська. Починаючи від сусідньої румунської преси, а кінчаючи на далекій заокеанській, вона підкреслювала, що із народів ліквідованої Німеччиною ЧСР, федерації чехів, словаків і українців, тільки українці виступили збройно проти агресора; тільки вони ціною крови обороняли свою свободу. У цих боях, що відбувалися на життя і смерть у дослівному значенні цього виразу, падало надзвичайно багато жертв життя в обидвох воюючих сторін. На полі слави гинули герої "Карпатської Січі", борю- чися аж до загину, на чолі із своїм начальником штабу сл. п. полковником Михайлом Гузарем-Колодзінським, але гинули також і вояки агресора — мадярської загарбницької армії.
Влада Карпатської України не скапітулювала ні військово, ні політично. Українці програли війну, але не схилили шиї у мадярське ярмо, не відступили ні на хвилину від своєї ідеї боротьби за свободу, не втратили віри в право кожного народу жити вільним життям у власній державі й рядити собою по власній, йому притаманній, вподобі. Українці не втратили віри в установлення принципу пошани людської гідности в світі, не втратили надії на те, що прийде час, коли світ схаменеться і, по скиненні поневолення людини людиною і нації нацією, встановить гармонійне співжиття людей і націй світу. Бо ж так люди, як і нації, створені Богом рівні, тому всі вони в обличчі Бога мають рівні права на життя і свободу та на вільний все- сторонній розвиток по власній вподобі. Всі вони, з другого боку, мають обов’язок респектувати права сусідів і вести своє життя в той спосіб, щоб не шкодити своїм сусідам.
За такий порядок боролися й гинули карпатські січовики. За такий порядок продовжувала боротися влада Карпатської України на еміграції. В такій позиції українці хочуть бачити себе й раді б бачити всіх інших. В боротьбі за ці природні права українського народу впав, на стійці, сам Президент Карпато-Української Республіки, о. Августин Волошин, з рук найбільших ворогів свободи народів і пошани людської гідности, московсько-большевицьких імперіялістів.
Але Шевченко здефініював поняття нації, як органічну цілість живих, мертвих і ненароджених. Згинувші борці передали свої стяги і коп’я живим, а ці знов передадуть своїм на- слідникам. Із стягами передаються ідеї з покоління в покоління, за які крушаться безперебійно коп’я і будуть кр> шитися аж до повного визволення України від усякого чужого панування, аж до встановлення й забезпечення українському народові можливосте всестороннього розвитку по своїй волі, не шкодячи ані в найменшій мірі своїм сусідам. Український народ бажає жити вільно й такої самої волі бажає всім іншим народам. Українці не хотять бути поневолені й не бажають поневолювати інших.
Лише такі великі ідеї, ідеї універсальної справедливости, могли натхнути героїв "Карпатської Січі” поставити чоло колосальній фізичній силі Мадярщини, Польщі, Італії й Німеччини. Ці свої великі ідеї протиставляли українці в тій боротьбі й протиставляють їх і до сьогодні ідеям брутальної тиранії, імперія- лізму, визиску, насильства, поневолення націй і зневажання людської гідносте, закріпощення в той чи інший спосіб людини.
З вірою в Божу справедливість, з вірою в перемогу правди ?ішли на фронти Крутянці, герої Першого Листопада, невмирущі Базарці, викликаючі в світі подив “Карпатські Січовики”, борці легендарної УПА, і далі з тою вірою стоять на стійках підпільники Української Національної Революції в краю. Вони всі разом творять нерозривний ланцюг, який продовжуватиметься аж до здобуття повної свободи Українському Народові.
У нашій праці цитували ми уривки з протоколів нарад тодішніх державних мужів, уривки з нот, що ними вимінювалися дипломати в українській справі. Тут не наводили ми голосів преси, бо це вимагало б окремої розвідки. Хочемо лише ствердити, що майже вся світова преса зв’язувала в той час українську справу з плянами Гітлера. Що Гітлер мав свої пляни, це так. А які вони були страшні, українське громадянство ще цього не свідоме, бо ще, на жаль, надто мало було публіковано в доступних для українського широкого загалу джерелах. Але, що українці не зв’язували своєї долі з плянами Гітлера, а діяли суверенно, сьогодні відомо всьому світові також. Вже в першій половині 1939 року, зокрема по упадку'Карпатської України, західня преса зревідувала своє становище. Суверенні рішення уряду Карпатської України, а зокрема осамітнена збройна оборона держави проти волі Гітлера вплинули позитивно, зокрема на поважнішу частину світової преси й публічної опінії.
Тут наведемо для прикладу тільки один такий голос. Науковий місячник, Current History, видаваний у Нью йорку, у свойому числі із травня 1939 р. опублікував статтю Раймонда Леслі Буел-а, в якій автор, проаналізувавши справу докладніше і звільнившися від упередження, між іншим писав:
Тому справжнім відображенням думок американського народу є голоси подібні до нами цитованого вище, а не голоси непоінформованости чи окремих осіб, що мали з тих чи інших причиїї упередження до української визвольної справи. Тут хочемо тільки підкреслити, що автор вище наведених цитат правильно підходить до справи, коли каже, що визвольний рух кожного народу має природне право шукати собі союзників і шукати їх там, де знайде найбільше піддержки, там, де піддержка може бути найефективніша. Помилятися — це людська слабість, і нічия помилка не може відобрати йому право на дальше прямування до справедливої мети.
Можливо, що й відокремлені українці помилялися в минулому, але народ у цілому та його провідники діяли в добрій вірі, діяли суверенно, діяли тільки в інтересі справедливої української справи. Карпатська Україна, її героїчна боротьба за свободу, суверенні рішення її офіційних представників на чолі з президентом о. д-ром Августином Волошином, за якими стояли провідники всеукраїнського визвольного руху того часу — єдиної тоді Організації Українських Націоналістів — є найкращим доказом цього.
Ідея й чин, слово й дія, деклярація і її чинна реалізація в Карпатській Україні були тотожними. Між ними не було розходжень. Не голошено того, чого не реалізовано на ділі. Це був стиль Карпатської України!
Нерозривна єдність Проводу й народніх мас, усвідомлена єдність політичних провідників і народу в обличчі вимог хвилини, повна консолідація усіх політичних й ідеологічних відла- мів народу, абсолютна релігійна толеранція і співпраця церковних діячів «а добро національної спільноти — ось де таємниця успіху розвитку державного будівництва Карпатської України!
Цей стиль кресав сильні характери, плекав почуття пошани людської гідности, чого передумовою завжди мусить бути повна особиста свобода людини аж до тої міри, доки вона не стає посягати на таку ж саму свободи іншої людини. Цей стиль кресав почуття національної гордости при повній пошані вартостей інших націй.
Цей стиль плекав почуття відповідальносги одиниці й збірноти, провідників і широких мас населення. В обличчі почуття повної історичної відповідальности та виконуючи волю народу, репрезентанти народу проголосили повну суверенність Карпато-Української Республіки, а народ у почутті відповідальности взяв міцно зброю в свої руки, щоб обороняти свою суверенність. Проголошення суверенности не обмежувалося до словної деклярації, суверенність Карпатської України боронено на регулярних фронтах, боронено в партизанському .підпіллі. Суверенність засвідчено пролитою кров’ю наступаючого ворога і цілющою кров’ю Карпатських Січовиків.
Суверенна нація рішала суверенно долю свойого народу, героїчно боронила свою національну честь, вписувала нову славну й сумну сторінку в історію України. Постава Влади Карпато-Української Республіки та її збройної сили “Карпатської Січі" прочистили увесь той бруд, що його частина світової преси раніше виливала на нашу молоду державу. Не слова, а чнн цього доконав!
Українська визвольна боротьба була, є і залишається суверенною, незалежною від чужих чинників. Лише українські суверенні чинники рішають із точки погляду інтересів українського народу, бо тільки українському народові дорога його власна свобода, хоч з другого боку відновлення Української Держави на сході Європи—це неминучість для збереження спокою в майбутньому, неминучість для послаблення російського імперіялізму всіх закрасок. А це вже виходить далеко поза рамки самих українських інтересів, це вже справа міжнародної ваги.
Після встановлення кордонів поміж Мадярщиною і Карпатською Україною договором в Тріяноні, підписаним дня 4 червня 1920 р. й ратифікованим Мадярщиною дня 13 листопада 1920 року, фактично мадяри не переставали мріяти про реставрацію Великої Мадярщини Св. Стефанської Корони. Між іншим, як виходить із деяких доступних праць мадярських авторів, як також американських професорів мадярського походження, в цих колах і досі ця мрія жевріє. Вони своїми друкованими працями хотять і надалі переконувати американську опінію про небезпеку “джінґов-нешенелизму” малих народів Східньої та Середущої Европи та називають розподіл Австро-Угорської монархії "абсурдною ситуацією”, бо, мовляв, із 52-мільйонової держави вибуло, на основі права самовизначення народів, аж 38 мільйонів населення, а з панівних націй постали були Австрія з 6,289.380 мешканців та Мадярщина з 7,615.117 мешканців. Отже ідея ревізіонізму ще жива. А зміст її: заступити право
самовизначення народів, що його видвигнув був президент ЗДА, Вудров Вільсон, правом поневолювати інших... Отже, у зв’язку з рухом мадярського ревізіонізму двадцятих і тридцятих років нашого сторіччя проблема Карпатської України вдруге ставала предметом міжнародних розгривок.
Але в 1938-39 рр., після Мюнхенської Конференції', проблема Карпатської України була найголовніша проблема дипломатів Варшави й Будапешту, Риму й Берліну, у великій мірі Букарешту й Беоґраду, Лондону й Парижу та Вашінґтону. При тому, велика більшість з них навіть не мала своїх ні дипломатичних, ані консулярних представництв у Хусті, тобто столиці тої держави, що про долю її населення йшлося. Не диво, бо ця політика, за дуже малими вийнятками, керувалася виключно концепцією "права сили", тримаючи принципи християнської моралі тільки в резерві евент. для пропаґандивних цілей.
Цей останній період треба поділити на дві фази. Першу, коли долю Карпатської України зв’язувано з долею Словаччини; другу, коли йшлося вже виключно про долю Карпатської України.
РЕВІЗІОНІСТИЧНИЙ РУХ
Кінець мадярського панування над 13 мільйонами немадярів, очевидно, трохи стиснув пояси 7-ох мільйонів мадярів на їхній етнографічній території. Зокрема існування февдального устрою й вперта опозиція до переведення земельної реформи тримали в нужді великі маси хліборобського робітництва, яке, властиво, знаходило працю на прожиток тільки вліті, а брак індустрії не давав йому спромоги заробляти на хліб насушній поза сезоновою порою. В додатку, із втратою немадярських територій в 1919 р. до Мадярщини повернулося біля 350.000 колишніх мадярських бюрократів, яких також не було куди діти, бо й чимало центральних урядів мусіло зменшити свої апарати, що було цілком природним, в наслідок зменшення території. Психологія переможеного, економічні труднощі й невміння чи неможливість їх розв’язати довели до резиґнації першого президента Мадярщини, Михайла Каролі, що промостило шлях до влади комуністичному диктаторові Бейлі Кунові (березень — липень, 1919). По ліквідації комуністичної диктатури негайно відродилася в мадярів ідея поновного підбиття донедавна поневолених ними народів.Вже в 1921-му році ґраф Павло Телекі відомий політик і пізніший прем’єр Мадярщини, об’їздить Злучені Держави Америки з пропаґандивними промовами, в яких обвинувачував лінію Лайоша Кошута з половини 19-го сторіччя за його виступи за створення федерації народів, живучих на території Австро-Мадярщини. Але й Кошут прийняв був цю ідею щойно по його програній і коли він опинився на терені ЗДА, як політичний емігрант. В часі ж його повстання карпатські українці та словаки дрижали від страху, що саме його повстанцями будуть вони зметені з лиця землі.
Карпатські українці в той час, в 1848 р., на чолі зо своїм провідником Адольфом Добрянським, змагали до створення "Руського Коронного Краю” в рамцях Австрійської монархії, що об’єднував би крім Закарпаття, Галичину й Буковину. Закарпатці співдіяли в той час із "Головною Руською Радою" у Львові, яка видала була спеціяльний маніфест з дня 7 грудня 1848 р. проти намагань Кошута насилу включити закарпатців у його повстанські війська. Кошут безпощадно нищив закарпатські та словацькі села, де народ відмовлявся вступати в ряди його армії. Словаки тісно зв’язували свою долю з українцями й також видали відозву, в якій між іншим писали:
"Браття Русини! Міністерство мадярське постановило все це Вам зробити, що й нам: загладити життя народне, мову, обичаї, пам’ятки, пісні народні, словом — наш і Ваш нарід!... Злучіться з нами, і покажіть світу, що є ще в Татрах руський люд, руського серця, руська гаряча кров, руська любов ко вибраному народу руському. Покажіть, браття, перед світом Слов’янським, же маєте кров готову пролляти за свою віру, свій язик, свою народність, за рідкість, за славу, за свободу і щастя Русинів. До зброї тому, браття Русини, до зброїі Тепер або ніколи вдасться нам висвободитися! Бо тепер сплючи, день спасения свойого можна навіки втратити! А тоді, на гробах Ваших надутий мадяр співатиме пісні побіди; буде реготати сміхом пекельним на обезчещених гробах... підлого потомства зви- тяжених і гордих Русинів найгрізніший неприятель Слов’янського життя!“...Так карпатські українці, як і словаки йшли за своїми провідниками і поборювали мадярів. Тоді мадярський провідник на Закарпатті, майор Банґій, в імені Лайоша Кошута видав відозву до українських селян, у якій грозив їм найжорстокішими карами. У відозві писалося м. ін.:
І дійсно настала в Карпатській Україні відтоді Содома й Гомора.
"Не віруйте возбудителям, вони вас возбуджають противо нас, а єгда ми орсаґським (державним — прим. П. С.) військом на правий путь притягаєм, тогда они вас самих лишать і про них і за них ви кару приймаєте. Пам’ятайте, же аще і по сему со царськими (війська царя Миколи прибули приборкувати повстання Кошута — прим. П. С.) в побратимстві будетеся нахождати і противо орсаґа (мадярської держави — прим. П. С.) боротися, пропаде все ваше імініє, І села ваші спаляться, як колись Содома й Гомора ізгоріла"...*87).
Але ґраф П Текелі в 1921 році й цим був невдоволений. Він обвинувачував попередній режим за те, що не зумів він допровадити до цілковитої мадяризації всіх теренів під мадярською юрисдикцією, тобто обвинувачував режим за те, що сім мільйонів мадярів не вспіли проглотнути 13 мільйонів людей сімох інших національностей і створити чисто мадярську державу на всіх просторах. Того, що діялося, як видно, повоєнній провідній верстві Мадярщини було ще замало *88).
Рівнож колишній міністер закордонних справ Австро-Угоршини, барон Буріян, у своїй праці 1923 р. обвинувачував самого колишнього передвоєнного і воєнного (першої світової війни) прем’єр-міністра Мадярщини, графа Стефана Тіси, мовляв, той не доклав досить зусиль для того, щоб мадярами адміністрована територія різних народів стала чисто мадярською національною територією *89).
Професор університету В. Гендл у своїй праці, опублікованій в 1928 р., повчав із свойого високого становища, що
“було страшною помилкою мадярів те, що вони не розв’язали народностевого питання у свій час, що вони у свій час не засимілювали всі не-мадярські національності.а далі обвинувачує мадярський режим з часів від 1862-1918 рр. за його ’’слабість" і "короткозорість” та за те, що той режим
"забував, що витривати може тільки національна держава, отже основним завданням мадярів було перетворити їхню державу в чисто національну мадярську державу *90),очевидно, не вибираючи в засобах і способах ліквідації інших національних груп. Йому на підмогу приходить колишній міністер-президент Мадярщини, граф Степан Бетлен, твердячи:
"Якщо б ми від 1867 р. були б використали бодай одну соту частину можливих засобів (денаціоналізації й ліквідації немадярського населення — прим. П. С.), то в 1914-му році національностева проблема була б вже була засадничо полагоджена...“, а тому, що цього не доконано, пише далі речник мадярської повоєнної політики, “сьогодні стоїмо перед обличчям світу в ролі поневолювача народів...*91).Вірячи тільки в "право сильного”, мадярський шовініст В. Гендл, одягнувши тоґу професора, не дивлячися на те, що світ справді дивився на Мадярщину, як на колишнього брутального поневолювача народів, у своїй праці розвинув погляд, як, властиво, була б ситуація виглядала, якщо б була Мадярщина виграла першу світову війну. Тут він недвозначно підкреслює тільки право мадярів правити державою, тільки їм належалося б провідне місце, а інші національності поволі доходили б до свойого кінця. Свою працю закінчує В. Гендл, у 1928 році, так:
"Нація (тобто мадярський панівний народ — прим. П. С.) має першенство перед національностями. На лібералізм нема місця. Проблема національностей це важлива справа для майбутньої Великої Мадярщини... В майбутньому... мадяризація всієї Мадярщини (читай і підбитих територій — П. С.) мусить бути ясно проголошена *92).З такими ідеями, з таким наставлениям, готувалися мадяри підбити знову колись ними поневолювані народи, а в тому й карпатських українців, які — як би там не було — в рамках ЧСР могли далеко вільніше дихати.
Тимчасом, мадяри почали робити конкретні заходи, щоб знову захопити території, що звільнилися з-під їхнього панування під час другої світової війни. Вони почали шукати зокрема союзників у Австрії та Римі, не забуваючи й про Берлін. В 1934 році вождь італійський фашистів, Беніто Муссоліні, проголосив тезу, що "Ідея ревізіонізму вже в поході”, а тимчасом його приятель, граф Степан Бетлен, поїхав шукати ласки і благословення Адольфа Гітлера. Офіційний речник мадярського ревізіонізму виголосив промову в Берліні дня 8 березня 1934 року, в якій між іншим сказав, що ті справи може вирішити тільки "кров і залізо", що було так під смак фюрерові та його прибічникам. В тій же промові ґраф С. Бетлен м. ін. сказав.
“Існування мадярської нації сьогодні залежить від її здібности забезпечити собі панування иад просторами, охопленими Карпатськими горами та Наддунайсько-Надтисянською долинок). Якщо в скорому часі Мадярщина не опанує ті простори, її державна незалежність немислима й вона мусить завалитися *93).Очевидно, не обходилося в цих промовах, зокрема в Берліні й Римі, а також й у Відні, й без вказування на небезпеку панславізму в Середущій Европі. Мадярські дипломати з гордістю підкреслювали, що вони, мадяри, розділили північних слов’ян від південних й у той спосіб зменшили їхню силу. Більше того, вони з гордістю підкреслювали той факт, шо Мадярщина не дала можливости слов’янським народам відповідно розвинутися, бо вони могли б стати загрозою для інших народів у тому просторі.
З такими ідеями підготовляли мадяри свій поворот у Словаччину, Карпатську Україну, Хорватію, Словінію, Семигород й Українську Бачку. Зокрема в 1932-34 рр на домашньому відтинку мадяри влаштовували масові демонстрації в Будапешті та інших містах за право поневолювати інші народи. З другого боку, и той час, в Карпатській Україні, Словаччині та інших країнах відбувалися ентузіястичні маніфестації проти привернення статусу з-перед першої світової війни. І, хоч населення Карпатської України не було задоволене існуючим тоді станом в країні, воно масово брало участь у протиревізіоністичних демонстраціях, бо аж ніяк не бажало приймати ще важче ярмо, йти в мадярські обійми на добровільне знищення. Писання вище згадуваних мадярських ревізіоністів, в загальному, не були йому відомі, але карпатські українці мали надто довгу мадярську школу життя, щоб про все це знати. Раз від неї звільнившися, народ не хотів її привертати.
Навіть по підписанні мирових договорів мадяри не здавали своїх позицій. В уряді Миколи Горті, по відновленні мадярського королівства без короля, утворено спеціяльне "руське міністерство”, яке мало репрезентувати ніби волю тих закарпатських русинів, які бажали жити в рамках Мадярщини. Саме в часі, коли мадярський парлямент про зовнішнє око ратифікував тріянонський договір з 4 червня 1920 року, яким Мадярщина зрікалася претенсій на територію Карпатської України, в Будапешті зорганізовано групу людей на чолі з якимсь КуткафалвІ й названо її "Рутенською Народною Партією”. Ця група розпочала про-мадярську пропаганду так на міжнародному форумі, як і зокрема на Закарпатті. Агітатори цієї партії вели широко розгалужену шептану пропаганду серед населення, немов би Закарпаття незабаром знову буде віддане Мадярщині. Де створювало свого рода непевність, а навіть страх у людей, які добре пам'ятали мадярські знущання.
Ужгородський щоденник “Русин”, що його редагували Т. Жатковнч і проф. Августин Штефан, у передовиці, з 20 листопада 1920 р., під заголовком “По ратифікації мирового договору" писав:
Ратифікація мирового договору означає для нас підкарпатських русинів початок серйозної праці для розбудови нашої автономії без дальших перепон.Але, як історія показала, мадяри одне деклярували, а інше робили. Тоді як на Закарпатті знайшли мадяри підтримку в особах Івана Куртяка й Андрія Бродія, на Словаччині деякі акції проф. д-ра Войтєха Туки та його товаришів ішли по лінії ревізіонізму. На міжнародному полі, як вже було згадано, Беніто Муссоліні перший офіційно підтримав мадярський ревізіонізм, але не залишилися й акції мадярських політиків у Великій Британії без сліду, У висліді акції б. мадярського прем’єра графа Бетлена в 1933 р. понад сто членів бритійського парляменту висловило підтримку для ревізіоністичних домагань Мадярщини. Держави Малої Антанти, тобто Чехо-Словаччина, Румунія та Югославія, були змушені навіть внести формальний протест до уряду Великої Британії з приводу цієї акції. Бо ж преса, контрольована лордом Ротермером, стала передовим рупором мадярського ревізіонізму.
Тепер уже кожний може переконатися, що ми остаточно розірвали зв’язки з мадярами, під гнетом яких ми так довго стогнали, як також у тому, що цього нашого становища не змінить ніяка ворожа сила, ніяка внутрішня ані закордонна агітація. Ратифікацією мирового договору самі мадяри змушені були урядово заявити цілому світові, що визнають нас вільними від яких-небудь зв’язків з ними.
Дуже відданого союзника в акції на підбиття Закарпаття знайшла Мадярщина в Польщі. Для пропаганди про спільний польсько-мадярський кордон коштом Закарпаття в 1933 р. зорганізовано в Польщі та Мадярщині масові святкування в честь Стефана Баторого та Яна Собєського. При цих нагодах поляки й мадяри взаємно присягали собі традиційне приятельство й союз і взаємну допомогу в осягненні своїх остаточних цілей. Вся преса так у Мадярщині, як і в Польщі, широко писала про історичні дружні взаємовідносини між цими двома країнами. Краківський “Ілюстровани Курєр Цодзєнни“ в ч. 266 з дня 25 вересня 1933 р. пригадує, що політична, господарська та культурна співпраця поляків з мадярами витворила пословицю:
та кінчить статтю дослівно так: "Поляки, подаючи жертвенну допомогу мадярам під гаслом "За нашу й вашу свободу", виявили доказ спільности ідеї та ідеалів двох сусідніх сьогодні штучно розділених народів і братерства зброї" між ними. Навіть підписання німецько-польського пакту неаґресії, згідно із заявою польського посла до сойму Хоінського-Дзєдушіцького кореспондентам будапештянського "Ешті Курієра”, було спрямоване на скріплення ревізіонізму, бо поляки воліли б мати спільний кордон з мадярами як з ким-небудь іншим."Поляк — венгер два братанкі
І до шаблі і до шклянкі"
Свідомі існуючої загрози, карпатські українці почали організували народні маси для вияву протесту проти плянованого мадярсько-польсько-німецького насильства. Дня 2 липня 1933 року в Мукачеві відбувається багатотисячний районовпй з’їзд ’’Просвіти”, який прийняв ряд резолюцій, заявляючи зокрема свою “культурно-національну єдність тутешнього українського населення з великим слов’янським сорока-мільйоновим українським народом“, домагаючися введення автономії та створення на Закарпатті українського університету. Але мадярсько-польським ревізіоністичним зазіханням призначено першу точку резолюцій, в якій сказано:
Районовий З’їзд читалень "Просвіти” в Мукачеві дня 2 липня 1933 . . . констатує і те, що свіжо ще в пам’яті українського населення Підкарпаття стоїть той час, коли за мадярського тут панування ми не мали жадних можливостей культурно-національного розвитку й були засуджені на національну смерть.В 1934-му році, тоді як мадярські ревізіоністи провадили якнайзавзятішу пропаґандивну акцію за повернення Закарпаття та Словаччини в рамки корони Св. Стефана, карпатські українці використали 15-ліття рішення Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді про злуку з Чехословаччнною на. широких автономних правах для вияву протесту проти мадярських претенсій. Українське учительство, згуртоване в "Учительській Громаді", відбуло свій П’ятий Конгрес в Ужгороді, в якому з усіх 1318 взяло участь 781 членів і 152 гості. Знову ж, першу точку резолюцій призначено протестові, проти мадярсько-польських зазіхань на Карпатську Україну. Українське учительство в ній заявило:
Тому З’їзд протестує проти спроб деяких держав домогтися ревізії границь ЧСР та проти старань нинішньої Мадярщини приєднати наше Підкарпаття до себе і заявляє, що не дасть забрати назад віковим гнобителям нашим ані п’яди нашої землі *94).
П’ятий Конгрес українського учительства Підкарпаття, що відбувся в Ужгороді дня 27 травня 1934 з нагоди 15-ліття добровільного приєднання нашого краю до Чехословаччини, урочисто проголошує: кожен член Учительської Громади прикладе всіх зусиль до того, щоб між народом паралізувати та поборювати всі протидержавні та ревізіоністичні чутки й думки, щедро сіяні ворогом нашого народу та республіки *95).В такому самому дусі проходив Перший Жіночий Конгрес в Ужгороді чергового дня, тобто 28 травня 1934, що його зорганізував спеціяльний комітет на чолі з пані Іриною Невицькою з Пряшева та панями Станьковою з Хуста, Тисовською з Берегова, Клемпушовою з Ясіння, Лідією Горбачевською з Мукачева та пані Костиковою з Перечина; В Конгресі взяли участь також пані Олена Кисілевська та Мілена, Рудницька з Галичини. Одна з резолюцій також звучить: “Жіночий Конгрес протестує проти ревізії границь і проти всілякої пропаганди ревізіонізму" *96).
Протиревізіоністичні резолюції були прийняті й у Хусті на спеціяльному святкуванні 15-ліття визволення Закарпаття з-під мадярського ярма, що відбулося заходами Народньо- Просвітнього Союзу дня 7 травня 1934 р., тобто в саму 15-ту річницю рішення ЦРНРади в Ужгороді. Головним промовцем на святі був о. Августин Волошин. Для скріплення протиреві- зіоністичної акції вже 3 травня 1934 р. прибув до Ужгороду д-р Едвард Бенеш, тодішній міністер закордонних справ ЧСР, на руки якого зложено українськими політичними представниками Закарпаття ряд домагань, а зокрема домагання введення повної автономії країни, що, як висловився д-р Михайло Бращайко ще перед приїздом Бенеша на сторінках "Українського Слова’" з 19 квітня 1934 р. в статті “Що маємо сказати п. мін. Бенешові?“, було б "найліпшим заборолом проти всіх ревізіоністичних посягань на наш край”.
Рівнож т, зв. "День Свободи" в жовтні того року відзначувано більше урочисто ніж коли-небудь раніше на Закарпатті, бо й цю урочистість використано для протесту проти мадярсько-польських домагань спільного кордону коштом Закарпаття. На тогорічні урочистості до Ужгороду прибули аж два міністри, а саме Іван Дерер і Каміль Крофта. Головними думками їхніх промов були: “Не дамо землі, яку нам передала воля народу”. З інших місцевостей, в яких протиревізіонїстичні резолюції прийнято при нагоді тих святкувань треба згадати: Ясіння, Тереблю, Севлюш, Королево над Тисою, Кобилецьку Поляну, Рокосово, Олешник, Тростник, Веряцю, Вишній Шард, Горбки й Новоселицю. Наводимо тут зокрема села Севлющини, бо поза Берегівщиною це був пункт концентрації мадярської ревізіоністичної пропаганди.
Карпато-українська студентська молодь, яка стояла твердо на позиціях українського націоналізму, визнаючи факт, що впродовж останніх чотирнадцяти років у новій дійсності Закарпаття значно поступило вперед у порівнянні з передвоєнним станом під мадярами, фактично започаткувала використовувати "День Свободи“ для протестаційної акції проти мадярських претенсій. Вже 27 жовтня 1933 р. Союз Підкарпатських Руських (українських) Студентів і Союз Греко-Католицької Молоді в Празі, обидва очолювані Степаном Росохою, поруч із відзначуванням 15-ліття ЧСР відзначили і 14-ліття визволення "Підкарпатської Руси з-під мадярського ярма". Головними промовцями на цій маніфестації були Степан Росоха, Михайло Антал і Вінкентій Шандор, який спеціяльно сконцентрувався на протесті проти ревізії границь.
Отже, всі прошарки населення з острахом дивилися на мадярсько-польсько-німецько-італійську акцію за підбій Закарпаття. Вже 26 квітня 1934 р. передовиця в “Українському Слові” в Ужгороді запитувала: "Що з нами буде?" Це питання висіло над карпато-українським народом немов меч Дамокля аж до славних і трагічних подій 1938-1939 років.
------------------------------------------------
87) Василь Пачовський, Історія Закарпаття, Мюнхен, 1946, стор. 148-149.
88) Dr. Kamil Krofta, The Substance of Hungarian Revisionism, Prague, 1934, стор. 22, (в дальшому скорочено — Dr. K. Krofta).
89) Dr. K. Krofta, p. 22.
90) Dr. K. Krofta, p. 23.
91) Dr. К. Krofta, р. 24.
92) Dr. К. Krofta, р. 27.
93) Dr. К. Krofta, р. 11
94) Українське Слово, Ужгород, 1 серпня 1933.
95) Українське Слово, Ужгород, 31 травня 1934.
96) Там же.
КРИЗА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ
Слабість Чехословаччини була в її географічному положенні та в її багатонаціональ-ностевому складі. Хоч в основу рішень Паризької Мирової Конференції в 1919 р. теоретично лягли принципи права на самоуправу кожного народу в його етнографічних межах, цього принципу фактично в життя не переведено. Це відноситься не тільки до української проблеми, але, до деякої міри, й відносно інших народів. Деякі великодержави мали свої інтереси на Сході Європи й свої міркування, а вони не були по лінії права на самостійне життя всіх народів, що їх проголосив Вудров Вільсон, а в часі другої світової війни їх потверджено на папері в Атлантійській Хартії.Франція, на той час передова держава на європейському континенті, вирішила створити забороло перед майбутньою німецькою агресією у формі буферних держав. Про совєтську агресію чогось тоді не думали. Англія вела політику “рівноваги сил", тому підтримувала політику Франції. Зокрема не було зрозуміння для Української Визвольної Боротьби. Українські території, що були збережені українською кров’ю від большевицької навали, передано до диспозиції Румунії, Польщі та ЧСР. Зокрема великі надії покладала Франція спочатку на Польщу, і це був одинокий мотив, чому в її обійми впаковано сім мільйонів українців, сотні тисяч німців, білорусинів, литовців і ін. Але водночас Франція зразу ж перерахувалася, бо Польща від самого початку показала плечі Чехословаччині, не ратифікувавши договору з Тріянону, яким були установлені кордони поміж ЧСР і Мадярщиною. Більше того, Польща щораз більше прихилялася до Мадярщини й Німеччини, які були проти політики Антанти, аж нарешті, обрісши трохи в піря, стала претендувати на ролю великодержави, нарівні з Францією та Британією, що, очевидно, було абсурдом.
Ці маніпуляції Польщі довели до того, що Франція стала шукати союзника в СССР проти Німеччини, а можливо й проти Польщі, якщо б вона пішла війною проти ЧСР. В 1935 році заключено між Францією, ЧСР і СССР оборонний пакт, з тим, що СССР застерігся, що вступить на поле бою щойно тоді, коли Франція вже воюватиме проти агресора.
Тимчасом режим Гітлера шукав шляхів закріпитися. Гітлер у своїй інавгураційній промові 1-го лютого 1933 р. пообіцяв німецькому народові розв’язати економічні труднощі, зокрема зліквідувати безробіття, що охоплювало 7 мільйонів голів родин, як також Покращати положення селян *97). Тут же почався “Дранґ нах Остен"! Німеччина сконцентрувала свої економічні впливи зокрема в напрямі Балкану й у скорому часі д-р Г. Шахт міг похвалитися тим, що зумів голими руками закріпити економічні впливи Німеччини в Югославії, Болгарії, Мадярщині й Румунії. Це був час економічної кризи, час, коли згадані країни не мали де збути свої сільсько-господарські продукти та деякі сирівці, а Німеччині саме їх і треба було.
Коли д-р Шахт заїздив до столиці котроїсь із балканських країн, його вітали обидвома руками, бо він був не тільки великим відборцем їхніх продуктів, але ще й платив на 30% вищу ціну, ніж Англія, Франція та ЧСР. Більше того, в 1935 р. ці три країни разом відбирали 25% всього експорту з Балкану, а Німеччина 60%! Тут треба шукати початків випертя впливів Великої Антанти з Балкану, тут треба шукати початків уможливлення німецького зброєння. Бо ж Німеччина закуплене нею збіжжя, за яке, до речі, продавцям відтак доводилося ждати досить довго за противартістю, продавала по конкуренційних цінах на світових збіжевих ринках, а за здобуту чужу валюту могла набувати потрібні їй сирівці для зброєння. Ні Франція, ні Англія не могли збагнути цього своєчасно... Чи, може, бачили, та не могли дати собі ради? Очевидно, Німеччина могла це робити тільки тому, що сконцентрувала вона майже всю закордонну торгівлю в руках держави, отже виходила тут з точки погляду потреб політики, а не економіки, як це робили зокрема приватні підприємці держав Антанти.
Чехословаччина ще довго трималася економічного зв’язку з Францією. Вона ж була також форпостом Франції на випадок війни з Німеччиною. З цим розрахунком й укладено чесько- німецькі кордони, яких природно-географічне положення надавало їм великої стратегічної вартости. Тому то властиво етнографічний принцип визначування західніх кордонів ЧСР був знехтований і вжито принципу "права сильнішого” чи ‘“права переможця". Ця слабість була в 1938 р. безпосередньою формальною причиною упадку ЧСР, якої населення в 1930 р. складалося із: 9,756.604 "чехословаків", в чому біля 2,300.000 словаків, 568.941 українців, які вважалися державнотворчими національностями, а поза ними були такі меншини: 3,318.445 німців (в тому 86,757 негромадян), 719.569 мадярів (в тому 27.646 негромадян ЧСР), 190.856 жидів (18.187 негромадян), 100.322 поляків (18.585 негромадян) та біля 18.000 інших, куди треба зарахувати зокрема українців і росіян бездержавників*98). Централізація влади та імперіялістичні замашки чехів насамперед зразили собі словаків, які на підставі Питсбурзького договору мали мати повну самоуправу, та карпатських українців, про що була мова вище. На ділі, судетські німці мали далеко більше прав, ніж наприклад, карпатські українці та словаки, але вони все ще не були задоволені й у 1938 р. прийшло між їхнім лідером, Конрадом Генлайном, що був цілковито під впливом директив з Берліна, й чеським урядом до цілковитої прірви. Для полагодження спору мировим шляхом прем’єр-міністер Великобританії, Чемберлен, вислав свого посередника Лорда Рансимана, але це посередництво скінчилося повним фіяском через впертість обидвох сторін. Треба відмітити, що мадяри в той час мовчали й не домагалися звороту мадярської національної меншини до Мадярщини.
Після тимчасового відсунення вибуху збройного зудару між Німеччиною і ЧСР у днях 20 і 21 травня 1938 р., зокрема намаганнями французького прем’єр-міністра Даладіє, який за всяку ціну хотів оминути збройний зудар, не маючи запевнення Великої Британії, що вона була б готова також виступити війною, справу спору за Судети не полагоджено. Але постава Франції переконала Гітлера, що Чехословаччини йому не зліквідувати без війни. Будучи рішеним на війну, Гітлер у своїй промові на партійному дні Націонал-Соціялістичної Німецької Робітничої Партії (НСДАП), дня 12 вересня 1938 р. в Нюрнберзі, заявив, що “право на самовизначення” судетських німців буде зреалізоване силою, якщо не буде полагоджене мирним шляхом. Відтепер це вже більше не означало "автономію“ для судетських німців, це вже було гасло "Гайм інс Райх“ (додому, до Райху — П. С.).
Коли німецькі військові частини, в повному воєнному виряді, стали посуватися в напрямі кордонів ЧСР, "оборонець миру" прем’єр Великобританії, Невіл Чемберлен, полетів 15-го вересня 1938 р. до Берхтесґадену, щоб вичути дійсність від самого Гітлера. Ця зустріч переконала Чемберлена, що ситуація далеко серйозніша, ніж він припускав, тому по нарадах з своїм міністром закордонних справ, лордом Галіфаксом, французьким прем’єром, Даладіє, і його міністром закордонних справ Боннетом в днях 18 і 19 вересня, запропоновано Празькому урядові віддати Судети. Така постава Антанти заскочила чехів, й 22 вересня прийшло до димісії кабінету д-ра Мілана Годжі й створено кабінет ген. Яна Сірового.
Того ж дня, 22 вересня, Чемберлен знову полетів до Бад ґодесберґу на другу зустріч з Гітлером, який зажадав негайної передачі Судетів Німеччині. Більше того, Гітлер став домагатися також негайного полагодження територіяльних домагань Польщі й Мадярщини, що були пред’явлені йому ними в днях 20 і 22 вересня, нарівні з розв’язкою питання судетських німців *99). Говорячи про народи, що заселюють ЧСР і є під чеським пануванням, Гітлер не згадував узагалі про українців.
В Бад Ґодесберґу Гітлер поставив такі вимоги і вимагав переведення їх у життя в так короткому терміні, бо “негайно", що Чемберлен заявив Гітлерові, що в такій ситуації він не може брати на себе обов’язків стримувати й надалі ЧСР від мобілізації. Чергового дня Франція дала запевнення ЧСР, що у випадку нападу на неї, ЧСР може сподіватися від неї допомоги, а 26 вересня, отже три дні пізніше, Бритійське Міністерство Закордонних Справ повідомило Прагу, що у випадку війни Британія і СССР підуть з Францією. В міжчасі — вже в серпні — Франція намовляла Польщу, а потім і Румунію, дозволити на транзит совєтських військ, або бодай на перелет совєтських літаків до ЧСР, але ні одна з цих країн на це не погодилася *100). СССР ставив транзит своїх військ, чи їх переліт, через територію Польщі або Румунії як передумову участи в обороні ЧСР, хоч мав безпосередній доступ до Німеччини із своєї власної території. Мабуть, вже тоді за тим крилися плянн СССР встановити "народні демократії“ в тих країнах.
Президентові Рузвельтові вдалося вплинути на Муссоліні, який у свою чергу вплинув на Гітлера, й так дійшло до скликання Гітлером Мюнхенської Конференції, що відбулася в днях 29 і 30 вересня 1938 р. Цікаво, що Чемберлен, Гітлер, Муссоліні й Даладіє уважали себе в праві рішати про долю ЧСР без участи її представника. Совєтський заступник комісара для закордонних справ, М. Потьомкін, 28 вересня виразно виявив претенсію бути запрошеним на Мюнхенську Конференцію, але Гітлер це бажання зіґнорував, хоч німецький амбасадор про це його повідомив *101). Совєтський представик виявив своє невдоволення з того, що не був запрошений на Конференцію і 29-го вересня М. Потьомкін у розмові з німецьким амбасадором Шуленберґом заявив, що, на його думку, Мюнхенська Конференція — це лише початок, бо Польща, мабуть, на черзі. Він завважив, що німці й українці в Польщі вже почали виявляти своє невдоволення. На те Шуленберґ запевнив його, що “Літвінов може поховати страх перед нашим (читай — німецьким, прим. П. С.) підбиттям України”. Поза тим М. Потьомкін живо цікавився мадярськими та польськими претенсіями до ЧСР *102).
Як виходить з протоколу *103), на Мюнхенській Конференції вже не дискутовано, чи віддати Судети Німеччині, а тільки над справою визначення кордону та над справою техніки переведення окупації. В основу прийнято етнографічний прицип, хоч і були й голоси, зокрема Даладіє, що крім Вільсонового принципу, треба ще брати на увагу також географічне положення, як також економічні й політичні умови. У народностево спірних територіях мав бути проведений плебісцит.
В окремій постанові стверджено, що після полагодження справи польської та мадярської меншини у ЧСР нові кордони будуть гарантовані усіми чотирьома великодержавами. Якщо ця справа не буде полагоджена до трьох місяців у безпосередніх переговорах заінтересованих сторін, тоді для полагодження цього питання буде скликана чергова конференція чотирьох великодержав.
Дня 10 жовтня закінчено окупацію територій, приділених до Німеччини. До деякої міри ролі поділилися, бо з тими територіями припало біля 750.000 чехів до Німеччини, а з другого боку в ЧСР ще все залишилося було біля 250.000 німців *104). Треба відмітити, що в основу встановлювання народностевих відносин взято було перепис населення з 1910 р., який був на некористь чехам.
--------------------------------------------------
97) Vierteljahreshefte fuer Zeitgeschichte, Ns 1, Januar 1953.
98) Foreign Policy Reports, New York, Nov. 15. 1938, p. 198.
99) Documents on German Foreign Policy, 1818-1945, Series D, Volume ІІ, Washington, D.C., 1949, Document № 562, (в дальшому скорочено: DGFP).
100) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 397.
101) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 664.
102) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 667.
103) DGFP, Vol. ІІ, Dос. № 675.
104) Foreign Policy Reports, New York, Nov. 15, 1938, p. 205.
105) DGFP, Vol. II, Doc. № 665.
НЕНІМЕЦЬКІ ДОМАГАННЯ ВІД ЧСР В МЮНХЕНІ
Насамперед, треба ствердити, що українці, домагаючися своїх прав у Карпатській Україні, діяли цілком самостійно, базуючи свої домагання на постановах Сен-Жерменського договору. Карпатські українці не зв’язували свої дії з німцями, поляками, а навіть словаками. В опублікованих документах німецької закордонної політики ніде нема ні найменшого сліду, що вказував би на те, щоб карпато-українські політичні чинники зверталися до котрої-небудь держави за допомогою проти чехословацького режиму. Рівнож не виставляли карпатські українці ніяких домагань до Мюнхенської Конференції, хоч між1. ЦР(У)НРадою і Прагою були тоді напружені відносини. Карпатські українці не бажали розвалу ЧСР в тому часі й не доливали оливи до вогню. Тут є деяка різниця поміж карпато- українським і словацьким поступованням.
Словаки, що пожвавили свої домагання автономії в червні- липні 1938 р., були до деякої міри в контакті з іншими народностевими меншинами й частинно діяли й закордоном у своїй справі. Це виходить досить ясно з словацьких телеграм до учасників Мюнхенської Конференції
-Для цікавости наводимо тут дві телеграми в дослівному перекладі*101). Перша телеграма, з Будапешту, в оригіналі була вислана в словацькій мові, а друга, з Гановеру, в чеській мові.
Будапешт, 29 вересня 1938.(Пол. IV 7215/38До Канцлера Адольфа Гітлера в Мюнхені.
Лідери словацької нації арештовані й поставлені під поліційний та військовий догляд. З ними не можливо говорити. Я апелюю до Вашої Ексцеленції в цю важку годину, коли провідники словацької нації не можуть боронити інтересів свого народу, в імені наших провідників і словацького народу, інтервеніюйте в користь самовизначення. Ми хочемо відлучитися від Чеської Республіки. Ми домагаємося для Словаччини плебісциту, що повинен бути проведений під охороною німецької та італійської армій. Пане Канцлере, ми віримо в Вас.
Імро Мочік, бувший секретарСловацької (Глинкової) Людової Партії’’.
Ця справа неясна, чи Імро Мочік мав якісь повновласті виступати в імені словацького народу. Мабуть, це закарпатський “бродій”, бо інакше у скрутні хвилини мсґр. Д-р Й. Тісо, Шаньо Мах і ін. знаходили пристановище у близькому Відні. Крім того в словаків ані трохи не було симпатій для повороту в рамки Свято-Стефанської Корони, хоч мадяри виставляли досить сильні претенсії навіть на Братиславу, бо колись мадяри перенесли були туди свою столицю. Підпис бувшого секретаря СГЛС під телеграмою надавав їй значення і вона ще більше скріплювала позиції Гітлера, а місце її надання "Будапешт" — позиції Мадярщини, що саме тоді формулювала своі домагання включення Словаччини й Карпатської України до Мадярщини. Дальші події в Словаччині ствердили недвозначно, що словацький народ не бажав плебісциту, що про нього мова в телеграмі, а вже цілком рішучо виступав проти мадярських зазіхань.
Друга телеграма, вислана нікому невідомим Угліром, досить цинічна і їй годі придавати великого значення. Зміст її такий:
Поза тим з того часу також немає слідів якоїсь ширшої акції справжніх представників словацького народу, на чолі з мсґр. Д-ром Иосифом Тісом, у справі їхніх політичних домагань при допомозі закордонних чинників. Хоч з другого боку, ходили чутки, що д-р Кароль Сідор був у близькому контакті з поляками, а навіть заносився включити Словаччину до Польщі, як автономну країну. Що з позиціями дтра Сідора було щось невпорядку, ясно з того, що, не дивлячись на його довголітню співпрацю в СГЛС, як також на його популярність серед Глинкової Гарди, по усамостійненості Словаччини президент Тісо іменував не його, як він сподівався, на пост прем’єра, а д-ра Войтєха Туку. Д-ра Сідора вислано дипломатичним представником до Ватикану. В той спосіб його, фактично, ізольовано від народніх мас.Ганновер, 29 вересня 1938.До
Адольфа Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладіє
Мюнхен
Прошу вжити як заголовку для чеського меморандума: "Там, де панує короткозорість, розквіт держави скоро зникає”.
Углір.
Польща вела себе відносно ЧСР в її важкі часи кризи дуже безцеремонно й немилосердно. Очевидно, що вражав той факт, що обидва народи слов’янські й обидва у свій час були проповідниками панславізму, хоч кожний на свій власний лад. Не дивлячись на намагання Франції наладнати між обидвома державами приятельські взаємовідносини, до цього не дійшло впродовж всього періоду поміж обидвома світовими війнами. Отже, обіцянка з боку Польщі в договорі про союз із Францією з 1921 р., що Польща консультуватиметься з Францією відносно всіх її важливіших потягнень закордонної політики, Польща знехтувала від самого початку. Короткозорість Польщі не звертала увагу й на інтервенції Франції та Великобританії в Варшаві навесні та влітку 1938 р., щоб Варшава не об’єднувалася з Німеччиною й не поглиблювала кризу ЧСР.
Вже зараз по першій світовій війні були розходження між ЧСР і Польщею відносно Західньої України. Чехословаччина, в тому часі, стала по стороні західніх держав проти включення Східньої Галичини в рамки Польщі*106). Поляки не могли того ніколи забути чехам, бо вважали, що чехи хотіли мати спільний кордон із СССР “їхнім коштом*107). З другого боку, Польща кількакратно протестувала в Празі проти уділюваного в ЧСР пристановища українським втікачам і емігрантам із окупованих нею Західніх Українських Земель, які протести уряд ЧСР збував не задовільняючи поляків. Але головним каменем зудару між Польщею та ЧСР була справа Тєшина, що від 14-го сторіччя належав до “земель Чеської Корони*108), й у 1930 р. був заселений (з околицями) 120.639 чехами й мав усього 76.230 поляків, не враховуючи тут німців і інших національностей. В тому районі тільки містечко Яблунков мало польську більшість, а саме 20.261 поляків і 9.436 чехів, але й тут було баї ято німецького, жидівського та ін. елементу*109). Цей терен був признаний Чехосяоваччині Конференцією Амбасадорів дня 28 липня 1920 року, після неможливости двостороннього полагодження спору за цю територію заінтересованими. Польща й надалі прямувала до захоплення цього важливого під економічним оглядом терену (вугілля, сталь і т. д.) і лише ждала відповідної' нагоди. Така нагода прийшла для неї в 1938 р.
Напруження поміж Польщею і ЧСР зросло навесні 1938 р., коли Польща, шукаючи зачіпки, в квітні 1938 р. вислала протестну ноту до Праги, мовляв, з терену ЧСР до Польщі пропа- шовуеться комуністична пропаганда. Прага відповіла, що в ЧСР панує повна свобода слова, але комуністичну пропаганду, ведену нелегально через кордон, вона б негайно ізолювала, якщо б Польща подала конкретні дані. Для продовження напруження Польща вислала урядові ЧСР в травні другу ноту. Цей маневр мав прихилити ласку Німеччини на сторону Варшави, але в німецьких дипломатичних колах ніколи не було щирих симпатій до Польщі. Між Німеччиною і Польщею вже тривав спір за Данціг і Коридор. Якщо в розмові з Чемберленом Гітлер піднід польські домагання, то тільки тому, що це було для нього вигідно, щоб вказати на ще один негатив ЧСР.
Вже 31 серпня 1938 р. німці мали запевнення від поляків, що у випадку війни з ЧСР поляки стали б по стороні Німеччини*110). А 1 вересня 1938 р. Німеччина вже мала таку обіцянку поляків на письмі*111). А будучи в тісному контакті з А\адяр- щиною й Італією, Польща запевнила Італію вже 25 травня, що міністер закордонних справ Юзеф Бек відмовився давати Франції які-небудь обіцянки у справі злагіднення відносин з ЧСР. Бідні поляки, яким перевернулося було в головах від ’’головокружіння від великодержавности“, бо їхні сподівані союзники для ліквідації ЧСР, німці, ось як думали про них. В розмові з бритійським амбасадором, Сер Невіл Гендсрсоном, державний секретар Райху, Кернер, 8 вересня 1938 р., в Берліні, сказав досить погірдливо ось що:
"Поляки сидять немов хижаки недалеко на плотах і тільки бажають забезпечити для себе якнайбільшу частину здобичі*112).Але поляки, справді, так задивлені були в ту здобич, що забули про все на світі, а насамперед про власну небезпеку.
І коли та здобич появилася готова до взяття, вони на неї кинулися. Як тільки видано було комунікат у справі рішень Мюнхенської Конференції, польський уряд негайно вислав ультиматум до Праги, вимагаючи віддати Польщі Тєшин з околицями вже чергового дня вполудне, а Богумін, Фриштат і Яблунков до 10 жовтня. Рівночасно вимагали переведення плебісциту в округах Фрідек і Слезька Острава*113). Ще перед капітуляцією ЧСР в користь Польщі, Ріббентроп висловлював Бекові своє вдоволення з акції Польщі й запевняв його в сприятливому становищі Німеччини, якщо б ЧСР протиставилася польським вимогам збройно*114). В такій ситуації, маючи ще й Мадярщину, за якої плечима стояла Італія, проти себе, ЧСР піддалася вже 1 жовтня 1938 р. й поляки з великою парадою ввійшли на відносні території. Навіть президент Мосціцкі та прем’єр-міністер Ридз-Сміґли брали участь у тій параді підбиття непольських територій, бо із занятих теренів тільки одне містечко, Яблун- ков, мало невелику більшість польського населення. Точно одинадцять місяців пізніше на тому самому місці почалася трагедія Польщі. Цим разом, Німеччина, союзниця Польщі для знищення ЧСР, виганяла поляків із Тєшина й Заользя...
Мадярщина скріплювала свою ревізіоністичну політику союзами з незадоволеними існуючим статусом кво країнами. Вже 17 березня 1934 р. Мадярщина, Австрія та Італія підписали т. зв. Римський Протокол, який зближував співпрацю цих країн для протиставлення країнам Малої Антанти, зокрема Чехосло- ваччині, Румунії та Югославії, до яких Мадярщина мала тери- торіяльні претенсії. Але із зростом сили Гітлера, по звільненні Надренщини (11 липня 1936), а зокрема по "аншлюсі" Австрії (13 березня 1938), як також в наслідок закріплення німецької економічної гегемонії на Балканах, Мадярщина щораз більше наближувалася до Німеччини. Це не противорічило мадярсько- італійській дружбі, бо в жовтні 1936 р. створено вісь Берлін- Рим. Тому то Будапешт був першим союзником цієї осі.
Ці союзники вважали ЧСР найслабшою із країн, що проти них їхнє вістря вони скерували, тому то вбачали в ЧСР найбільше лих, хоч у порівнянні з Румунією та Югославією національні меншини в ЧСР жили ще найвільніше. Спочатку Мадярщина пробувала зліквідувати ЧСР у мирний спосіб. В тридцятих роках, поки ще існувала незалежна Австрія, мадярський дипломат Павло Ауер запропонував був д-рові К. Крофті, чеському дипломатові, створення Австрійсько-Мадярсько-Чехословацької уніі, що означало практично відновлення передвоєнної Австро-Угорщини, яка, очевидно, відтак була б добиралася й до Югославії, і до Румунії, а може й Польщі... Д-р Каміл Кроф- та, який був міністром закордонних справ ЧСР в уряді д-ра Мілана Годжі, повідомив мадярського представника, що уряд ЧСР не задумує входити в того рода розмови ні з Мадярщи- ною, ні з Австрією.
Для кращого успіху в підготові агресії скріплювано приятельство. Почалися взаємні відвідини державних мужів у столицях приятелів і розпочато кувати гостру зброю. В листопаді 1936 р. мадярський регент, Микола Горті, відвідав італійського короля Віктора Емануїла III, а в травні 1937 р. він приймав ревізиту в Будапешті. У лютому 1938 р. Горті зложив візиту Варшаві для підкреслення приятельства з Польщею. В січні 1938 р. представники Австро-Мадярсько-Італійського союзу відбули свою останню конференцію в Будапешті, бо в березні Австрія припинила своє державне існування.
У днях 18-21 липня 1938 р. мадярський прем’єр Бейла Імреді та міністер закордонних справ Калман Каня відвідали Рим, де мали наради з Муссоліні та Чіяно. З мадярського боку в цих строго секретних розмовах брав участь також Чакі. Мадярські представники поінформували Муссоліні, що Мадярщина у випадку війни ЧСР з якою-небудь державою, незалежно з чиєї вини, виступила б збройно проти ЧСР. Мадярщина має запевнену участь Польщі у війні проти ЧСР також. Муссоліні й Чіяно запевнили Мадярщину, що у випадку югославської допомоги ЧСР проти Мадярщини, Італія виступила б проти Югославії. Отже, Італія запевняла б активну воєнну допомогу Мадярщині у кожному випадку проти держав Малої Антанти, зокрема ЧСР і Югославії*115), а Польща взяла була на себе обов’язок зневтра- лізувати Румунію.
Місяць пізніше, 23 серпня 1938 р., мадярський регент Микола Горті, міністерпрезидент Бейла Імреді та міністер закордонних справ Калман Каня гостювали в Гітлера й Ріббентропа на воєнному кораблі "Прінц Еуґен“ біля Кілю. Головною темою розмов були справи Малої Антанти, що саме тоді мала нараду в Бледі й у якій брали участь також представники Ма- дярщини, а зокрема справа спільної атаки на ЧСР. Калман Каня виразно сказав, що участь Мадярщини в розмовах у Бледі тільки для замилення очей. А Горті ясно представив справу, що у випадку німецько-чеського конфлікту Мадярщина виступила б проти ЧСР збройно*116). Рівнож дискутовано на цій конференції справу тіснішої співпраці військових генеральних .штабір обидвох країн. Після публікації комунікату з Бледу, що був принятий на Заході як злагіднення відносин поміж Мадяр- щиною та ЧСР, Калман Каня заявив Ріббентропові 25 серпня, що умова з Бледу не буде ніколи зреалізована. Рівночасно з тим заявив він, що Мадярщина буде готова під збройним оглядом виступити до війни біля 1 жовтня біжучого року*117).
Забезпечивши собі підтримку не тільки Муссоліні, але й Гітлера, розпочала Мадярщина, в порозумінні й тісній співпраці з Польщею, концентричну акцію проти Карпатської України та Словаччини, домагаючися їх відорвання від ЧСР і включення до Корони Св. Стефана. Першим кроком була нота, розіслана урядом Мадярщини 14 вересня до країн Осі, як також до країн Антанти, в якій Мадярщина заявляла своє заінтересування мадярською меншиною в ЧСР*118). Тим часом, 15 вересня, Муссоліні опублікував в "Попольо д’Італія” відкритий лист до Лорда Рансимана, в якому вперше обвинувачував його за те що він займається тільки справою судетських німців, а тимчасом в ЧСР існує “також мадярська, польська і словацька проблеми; стільки проблем, скільки є національностей, якими була набита Бенешова республіка у Версалі". В дальшому домагається від Рансимана відваги на пропозицію переведення плебісциту, а радше плебісцитів, під міжнародною контролею. Рівнож рішучо виступає проти існування ЧСР й запевняє, що Італія зможе співпрацювати з Чехією завтрішиьою (тобто, чеською державою в її етнографічних кордонах)*119). Чергового дня Чакі поінформував Берлін, що Мадярщина домагається плебісциту в районах мадярської меншосте в ЧСР, а також вже порозумілася з Польщею, що Словаччина має бути включена до Мадярщини на правах широкої автономії. Тимчасом Польща не ставить претенсій на Словаччину, а тільки на Тєшин*120). Цікаво відмітити, що мадярські дипломати промовчували Карпатську Україну, з чого виходить, що вони представляли її в міжнародному світі, як мадярську територію, про яку нема чого навіть дискутувати.
Тимчасом карпатські українці, як і словаки, домагалися тільки автономних прав у рамках ЧСР і зовсім не були заінтересовані її розвалом. Вже від кінця вересня діяла в тому напрямі у Відні Закордонна Делегація Карпатської України, на чолі з Юліяном Химинцем. У склад її входили ще, крім Івана Рогача, Юрій Ґабода та Микола Беньо, які прибули з рамени "Комітету Оборони Закарпаття“ з Америки, як також Євген Скоцко від Української Пресової Служби. В Лондоні діяв проти мадярсько-польських зазіхань представник "Об’єднання Українських Організацій Америки" д-р Лука Мишуга разом з Степаном Давидовичем. В краю речником була І. ЦР(У)НРада, з о. А. Волошином на чолі, яка рішуче протиставилася мадярсько- польсько-італійським плянам. Позиція Німеччини відносно Карпатської України та Словаччини була ще неясна, хоч Гітлер всеціло піддержував мадярські вимоги відносно мадярської меншини в ЧСР.
Словаки також ясно задокументували свою волю устами Словеяскої Глинкової Людової Страни, на чолі.з о. Йозефом Тісом. Вони саме тоді приняли резолюцію, в якій між іншим було сказано (20 вересня):
“Ми бажаємо щастя і задоволення вимог словацького народу, бажаємо автономної та щасливої Словаччини, в рамках Чехословацької Республіки. Щасти нам Боже цього осягнути*121).Цю резолюцію переслано 20 вересня на руки німецького міністра закордонних справ, йоахіма фон Ріббектропа, дипломатичним зв’язком, через німецького шарж д’аффер у Празі, Генке. Цю телеграму вислали словаки у зв’язку з тим, що мадярський прем’єр Імреді та міністер закордонних справ Каня знову були на розмові в Гітлера у дні 20 вересня, щоб забезпечити за собою повну піддержку на забір несвоїх земель. Це було напередодні розмови Гітлера з Чемберленом у Бац Годес- берґу. Гітлер договорився з Імреді до того, щоб Мадярщина не перебирала на себе Гарантій нових кордонів ЧСР, якщо вони будуть устійнені по розв’язці проблеми національних меншостей*122). В тій ситуації Польща й Мадярщина переслали ноти до Праги з домаганням полагодження проблем їх національних меншин так само, як і німецької. Мадярщина формулювала свої домагяння до ЧСР дня 23 вересня так:.
1) Привернення Мадярщині залесених мадярами територій теперішньої Чехословаччини.Між іншим друга точка цього домагання звучить дуже невинно. Розуміння її показали пізніші події, тобто збройне насилля над Карпатською Україною.
2) Практичну гарантію права самовизначення для словаків і русинів, що включені в теперішню Чехословаччину *123).
Із усіх великих приятелів Чехословаччини тільки народи Югославії виявили відкрито своє негодування з приводу створеної зовнішніми чинниками кризи. В Београді 24 вересня відбулися масові демонстрації молодечих організацій Сокола та Народної Обрани проти несправедливих домагань мадярів і поляків. Але й тут Чіяно знайшов був уже раніше шлях до прем’єра Стоядиновича, який не мав сам ані трохи волі під- приккмати жадного кроку в обороні свойого слов'янського союзника, з яким була Югославія зв’язана договорами Малої Антанти. Демонструвала фактично тільки опозиція, а не урядові чинники, які воліли також мовчати.
Щойно 27 вересня уряди Югославії та Румунії повідомили Мадярщину, що вони готові виступити проти неї у випадку нападу на ЧСР. Бо тоді вже заявили свою готовісгь вступити в війну і Франція, і Британія, а навіть і СССР, який остеріг між іншим Польщу проти концентрації військових сил на кордоні ЧСР під загрозою зірвання советсько-польського пакту неаґресії з 1932 р., якщо б польські війська переступила кордон ЧСР.
Тоді як на основі рішення Мюнхенської Конференції віддано Судети Німеччині без одного вистрілу з першоклясних чеських воєнних укріплень, а ненаситній Польщі чехи віддали території навколо Тєшина також під існуючою пресією, словаки й карпатські українці рішуче протиставилися мадярським намаганням поновно поневолити їх, тому вздовж мадярського кордону сконцентровано військову силу, а словаки й карпатські українці були рішені боротися до останнього, щоб захистити свої краї від поновного мадярського поневолення.
Треба визнати великим успіхом українських і словацьких політичних чинників, що вони зуміли в тій констеляції сил, зокрема при повній піддержці Італії й Німеччини польсько- мадярських домагань спільного кордону, оборонити свої країни під час Мюнхенської Конференції. Рівнож треба визнати за ними признання, що в важкі часи для ЧСР вони не виступили проти Праги в такий спосіб, що міг би був вже тоді цілковито розвалити ЧСР. Чужоземні аґенти не здобули для себе прихильносте народу, а народ волів сам взяти свою долю у власні руки.
-----------------------------------------------------
105) R. L. Buell, “The Foreign Policy of Poland”, Publ. in Foreign Policy Reports, New York, Dec. 1, 1938.
106) Waclaw Lypacewicz, Stosunki polsko-czeskie, Warszawa, 1936.
107) H. W. V. Temperley, ed., History of the Paris Peace Conference, London, 1924, Vol. IV, p. 349.
108) Statisticky Lexicon Obci v Republice Ceskoslovenske, T. H, Praha, 1935.
109) DGFP, Vol. n, Doc. 410.
110) DGFP, Vol. n, Doc. 410.
112) ВСЇТ, Уоі. П, Бос. 482.
113) БОВТ, Уоі. V, Бос. 54.
114) БОГР, Уоі. V, Бос. 55.
115) ІЖГР, Уоі. П, Бос. 296.
116) ОСИ*, Уоі. П, Бос. 383. н») БЯГР, Уоі. П, Бос. 390. не) БОБТ, Уоі. П, Бос. 477.
117) Веи^сЬе АИветеіпе геіїипй, Вегііп, № 432, 15 Бері. 1938. іго) БСЕР, УОІ. П, БОС. № 506.
118) ІХтЕР, Уоі. П, Бос. № 543.
122) БЕСР, Уоі. П, Бос. 554 і 555.
123) БСЇТ, Уоі. П, Бос. 586
ВІДЕНСЬКИЙ АРБІТРАЖ
Справу польсько-мадярських домагань залишено на Мюнхенській Конференції відкритою та до полагодження між самими безпосередньо заінтересованими сторонами. Дослівне рішення в тій справі звучало124):"Додаткова Деклярація.
Голови урядів чотирьох потуг деклярують, що проблеми польської та мадярської меншин у Чехословаччииі повинні бути предметом чергової конференції голів урядів тут приявних потуг, якщо вони (проблеми — прим. П. С.) не будуть полагоджені між відносними урядами до трьох місяців.
Адольф ГітлерНевілл ЧемберленМуссолініЕд. Даладіє“
Дальший розвиток подій пішов надзвичайною швидкістю, а столиці всіх більших країн не дістали очікуваного відпруження. Правда, Англія і Франція, зокрема по абдикації президента Е. Бенеша й зміні курсу закордонної політики ЧСР, що її очолив д-р Франтішек Хвалковський, бувший амбасадор ЧСР в Римі, до деякої міри відсунулися від безпосередньої участи й відповідальности за дальший хід подій в Середущій Европі. Вже 3 жовтня Англія та Франція заявили, що постанова Мюнхенської Конференції про Гарантію чотирьома потугами нових кордонів ЧСР, на їхню думку, вже ввійшла з силу, але їхня дальша пасивність у тій справі вказує на їхнє почуття програної або на відчування конечности йти шляхом Чемберленової лінії замирення (апізменту). Чемберлен з ентузіязмом заявив по його повороті з Мюнхену, що на час його життя мир збережене. Цьому повірило чимало людей, але якже ж він грубо помилився і ввів у блуд мільйони людей?
Тимчасом Берхтесґаден, Рим, Будапешт і Варшава стали центрами заплічних переговорів у справі Карпатської України та Словаччини. Негайно по прийнятті постанов Мюнхенської Конференції державний секретар Німеччини, Вайцзеккер, вже ЗО вересня 1938 р. мав розмову з мадярським представником, шефом кабінету міністерства закордонних справ Мадярщини графом Чакі, й порадив йому принаглити справу мадярських домагань відносно Словаччини та Карпатської України *125). Прем’єр-міністер і міністер закордонних справ Югославії, Мілан Стояцинович, запропонував своє посередництво у справах переговорів, про що поінформовано було Прагу й Будапешт, а поза тим Лондон, Париж, Берлін, Рим, Букарешт і Варшаву, вже 1 жовтня. Але Мадярщина воліла тримати Югославію якнайдалі ЕІД подій, що торкалися ЧСР, тому цю пропозицію ухи- лила, а чергового дня, тобто 2 жовтня, вислала до Праги ноту, в якій домагалася розпочати негайно переговори у справі ’’права самовизначення всіх національностей на рівних правах із судетськими німцями”. Німеччина повідомила того ж дня уряд ЧСР, що піддержуе домагання приступлення до негайних безпосередніх переговорів, виключаючи з них всяку участь Югославії та Румунії126). Хвалковський повідомив, що уряд ЧСР вважає, що в переговорах з Мадярщиною може бути мова тільки про мадярську національну меншину, а справа інших національностей в ЧСР — це їхня справа, й вони її успішно розв’язують із урядом ЧСР. На це Мадярщина відразу віднеслася до Німеччини із скаргою, мовляв, уряд ЧСР не має доброї волі приступити до реалізації постанов Мюнхенської Конференції відносно мадярських домагань, а тому зажадала, щоб до 6-Го жовтня було відступлено Мадярщині два або три міста в Карпатській Україні та Словаччині, як доказ доброї, волі для дальших переговорів. Такими ’’неспірними“ містами Мадярщина назвала Комарно, Рімавську Соботу, або Словєнске Нове Место у Словаччині, а вузловий пункт Батьово, Чоп або Берегово — в Карпатській Україні. Це змусило ЧСР скріпити ще більше кордони Словаччини й Карпатської України проти евентуального нападу.
Дня 4 жовтня 1938 р. Мадярщина конкретно сформулювала свої домагання, які зводилися до слідуючого:
“включення Словаччини й Карпатської України до Мадярщини, як найпрактичнішу розв’язку проблеми...” При тдму ’’Словаччині була б дана територіяльна автономія. Карпатській Україні, з другого боку, з огляду на велику скіль- кість мадярського елементу, могла б бути дана тільки національна автономія”*127).Це домагання було переслано не тільки Празі, але й Берлі- нові, при чому Варшава зайняла становище проти територіяльної автономії для Карпатської України "з огляду на зріст українського націоналізму“. Відносно Словаччини Польща мала також свої пляни, що зводилися до проголошення само- стійности Словаччини під зверхністю Польщі. Поляки переконували,-що це розв’язало б рівночасно й справу Карпатської України в користь Мадярщини.
Медяри й поляки виявляли надзвичайну активність. Дня 8 жовтня Чакі відвідав Варшаву, де з польським міністром закордонних справ, Беком, уплянував стратегію в справі домагання спільного польсько-мадярського кордону. З огляду на розвиток подій у Словаччині, де вже 6 жовтня 1938 р. створено автономний уряд, Бек переконував Чакі, що краще стати на позиції самостійности Словаччини, яка була б під всестороннім впливом Польщі. Бек переконував Чакі, що для цієї концепції буде легше прихилити й Румунію. Цю місію мав він сам виконати. Стверджено малу можливість включення Словаччини до Мадярщини, тому рішено сконцентрувати усі зусилля в справі здобуття Карпатської України для Мадярщини128). В цьому ж часі польська урядова й півурядова преса розпочала найбру- тальніші випади проти карпатських українців.
Цікаво відмітити, що кожний із близьких союзників у розборі ЧСР думав насамперед про свої власні інтереси. Тут елі дні розходження поміж Польщею і Мадярщиною відносно Словаччини, але вийшли далеко більші непорозуміння поміж Польщею і Німеччиною за Вітковіце, Богумін, Моравську Остраву, що були в' сфері заінтересування обидвох країн, на рахунок ЧСР. Це вже виникло підчас польської окупації району Тешіна. Рівнож поміж Мадярщиною та Німеччиною виникли непорозуміння на тлі розбору ЧСР. Німецька армія окупувала, на основі рішення Мюнхенської Конференції, Петржалку (Ечґерау), тобто ту частину Братислави, що лежить по правій стороні Дунаю. Мадярщина висловила свої претенсії на Братиславу в кожному випадку, а з нею і на Петржалку129). Це напсувало трохи крови Гітлерові й він починав мати досить так мадярів, як і поляків. Тимбільше, що уряд ген. Сірового переорієнтував політику ЧСР на Берлін. В тій ситуації Гітлер видав зарядження 12-го жовтня в Бад Ґодесберґу, в якому дав наказ військам не скуповувати чисто чеські вглиблення в територію з німецькою більшістю, як також скасував німецьке право на переведення плебісциту в спірній території в Судетах, залишаючи ті території в ЧСР130).
Яке ж, нарешті, спитає читач, було становище Німеччини в справі Карпатської України? Вже 5 жовтня 1938 р. Оберко- мандо дер Вермахт поінформувало міністра закордонних справ, фон Ріббеитропа, що "з військових мотивів спільний мадяр- сько-польський кордон невигідний" для Німеччини*131). Після того, вже 7 жовтня директор відповідного департаменту, Воер- манн, опрацював усі можливі розв’язки окремо питання Словаччини, а окремо Карпатської України, з точки погляду експерта. Після студій тих питань Ріббентропом і Гітлером, 8-го жовтня Гітлер рішив підтримувати ЖиЛінські постанови автономної Словаччини в ЧСР, а відносно Карпатської України в протоколі сказано:
“Що відноситься до Карпатської України, Фюрер думає, що було б найкраще, коли б Німеччина вмішувалася якнайменше в цю справу. Нам найбільше відповідала б автономна Рутенська область із орієнтацією на Прагу, але й це була б, очевидно, тільки тимчасова розв’язка аж до остаточної сепарації. Фюрер не вірить, що Мадярщина буде в позиції розв’язати цю проблему. Лишена сама для себе, очевидно, ця проблема розвинеться в правильному напрямку”*132).Вслід за тим міністер закордонних справ Німеччини видав інструкції для дипломатичних представників у Парижі, Лондоні, Римі, Варшаві, Вашингтоні, Токіо, Белграді, Букарешті, Брюсселі, Берні й Женеві, згідно з якими вони повинні були поступати так: “1) Приятельські відносини з Прагою, 2) Піддержка мадярських домагань вирівняння мадярських територій шляхом безпосередніх переговорів, 3) Піддержка словацьких Жилінських домагань, 4) Ми ставимося з резервою до Карпато- Української справи. Спільний мадярсько-польський кордон не піддержуємо, але не виступаємо з антимадярськими чи анти- польськими гаслами”. 5) Довірочно піддержуємо словаків у справі Братислави, 6) Наше гасло тепер "самовизначення" *133).
В міжчасі безпосередні переговори, що їх ведено в Комарні поміж Мадярщиною з одного, а Словаччиною і Карпатською Україною з другого боку, перервано через наполегливі й несприятливі умови обидвох сторін і 13 жовтня 1938 року німецький амбасадор в Будапешті, Отто фон Ердманнсдорфф, повідомив Берлін, що "Мадярщина готова до наступу“, бо вже раніше змобілізувала була дальших 5 річників. В тій ситуації прибув до Берліна міністер закордонних справ ЧСР, Хвалковський, де мав розмову з Ріббентропом, а чергового дня, 14-го жовтня, в Мюнхені конференцію з Гітлером і Ріббентропом. Розмови проходили в приязній атмосфері й Гітлер радив Хвал- ковському виготовити в чимскорішому часі проект максимальних уступок Мадярщині, запевняючи його, що в тій справі Прага матиме останнє слово184).
Але в другій кімнаті вже сидів б. мадярський прем’єр Кал- ман Дарані й по відході Хвалковського, Гітлер у приявності Ріббентропа, ген. Кайтеля, та німецького амбасадора в Будапешті фон Ердманнсдорффа, прийняв його на розмову. Дарані жалівся, що переговори в Комарні зірвано, бо "словаки хотять задержати майже всі мадярські міста й залізниці". На те Гітлер спитав його, що мадяри думають робити, чи хочуть воювати? Він висловив своє невдоволення з того приводу, що “мадяри раніше інформували його, немов би словаки й русини бажали об’єднання з Мадярщиною за всяку ціну. Але тепер справа зовсім так не виглядає”. Далі Гітлер сказав, що у випадку конфлікту в сучасну пору "Мадярщина була б цілковито сама н вислід був би дуже сумнівний". Відтак повчав він Дарані, що "поляки вичули відповідний момент, пішли в акцію і досяглії їхньої мети”. Незалежно від цієї “научки", Дарані далі просив у Гітлера піддержки, на що "Фюрер сказав, що під час конференції він, очевидно (природно!), підтримував би мадярів". На згадку Дарані про плебісдит у Словаччині й Карпатській Україні, Ріббентроп відраджував його від цього, бо вислід-його був би дуже сумнівний. Дарані висловив думку, що все було б інакше, якби там не було чехословацького війська. “Якщо б словаки й карпатські українці стали самостійними, Мадярщина могла б тоді змагати до тарифної унії з ними або до чогось подібного”. Гітлер знову підкреслив, що “Вони, очевидно, хотять бути самостійними, але цілком рішуче не бажають унії з Мадярщиною". В окремій розмові між Ріббентропом і Дарані устійнено менше-більше делімінаційну лінію поміж Словаччиною і Карпатською Україною з одного боку, а Мадярщиною з другого. Згідно з тут устійненою лінією, Ужгород і Мукачіз мали залишитися в Карпатській Україні. Про устійнення Ріббентроп поінформував Хвалковського й радив йому це прийняти за основу в його дальших акціях, бо інакше Німеччина не гарантуватиме нових кордонів ЧСР1®“).
Але мадярський уряд, на чолі з Імреді, не прийняв догово- рення свойого уповноваженого й ще того самого дня італійський міністер закордонних справ, граф Чіяно, поінформував Ріббентропа, що Мадярщина не задумує просити представників чотирьох великодержав, учасників Мюнхенської Конференції, до рішення її домагань, але у дописці згадав, що "найкращою розв’язкою було б арбітражне рішення держав Осі. Барон Чакі, якому я згадав цю можливість, висловився в її користь13®). Ріббентроп не був захоплений цією пропозицією і радив Хвал- ковському вплинути на уряди Словаччини і Карпатської України, щоб чимскоріше відновили переговори з мадярами й дійшли до узгіднень безпосередньо.
В міжчасі частина словаків внесла замішання, бо 16 або 17 жовтня (протокол без дати — прим. П. С.) Фельдмаршал Германн Гоерінг, у приявності райхсштаттгальтера Сайс-Інкварта, відбув конференцію, в неозначеному в протоколі місці, з словацьким міністром д-ром Фердинандом Дюрчанським, словацьким шефом пропаганди Шаньом Махом і лідером німців у Словаччині Францом Кармазином, на якій Дюрчанський заявив, що
"Словаки за жадну ціну не хочуть злуки з Мадярщи- ною. Словаки хочуть повної незалежносте, при дуже тісних політичних, економічних і мілітарних зв’язках з Німеччиною“.Гоерінг був тої думки, що цю словацьку лінію треба піддержувати, бо ’’Чеська держава без Словаччини була б ще більше здана на нашу (читай — німецьку, прим. П. ?.) ласку”*137). Але міністерство закордонних справ Німеччини стало на позиціях, що їх прийняв був уже Гітлер 12 жовтня, тобто автономії Словаччини в рамцях ЧСР. Тимчасом, інший провідний член СГЛСтрани, Кароль Сідор, зложив візиту в Варшаві. Цілі візити трималися в таємниці, але тепер вже стало відомо з опублікованих документів, що Сідор був агентом польського міністра Бека й намагався переконати словаків, щоб проголосили незалежність від Праги й відтак увійшли в персональну унію з Польщею. По тій лінії Польща пустила в рух свою машину в такій мірі, що, напр., німецький амбасадор у Варшаві Мольтке вважав це “нарушениям інтересів тісного союзника, Мадярщини“138).
Але вслід за тим до Мюнхену прибули делегати Словаччини в особах прем’єра мсґра. д-ра Йозефа Тісо та заступника прем’єра Фердинанда Дюрчанського, а від уряду Карпатської України — міністер д-р Едмунд Бачинський. Всі три вони були рівночасно міністрами федерального уряду ЧСР в другому кабінеті ген. Сірового, а тому їхня візита в Мюнхені була в повному порозумінні з Прагою та за рекомендаціями Хвалков- еького. Дня 19 жовтня, в часі від 4:45 до 6:45 год. по полудні делегації, кожна окремо, мали розмови з міністром закордонних справ, Иоахімом фон Ріббентропом. Словацький прем’єр, Тісо, представив свою справу так: словацький народ бажає жити незалежним життям у рамках федеративної ЧСР. Мадяри домагаються забагато. Словаччина не може відступити нема- дярами заселених територій, а зокрема віддати своєї столиці Братислави. Тісо також говорив у обороні Мукачева та Ужгороду для Карпатської України.
Перед початком розмови з д-ром Е. Бачинським, до участи запрошено також німецького посла в Будапешті, фон Ерд- маннедорффа, та таємного радника Альтенбурга. Участь їх була побажана, щоб зокрема перший почув безпосередньо про справу Карпатської України з уст її представника, бо назагал Йому доводиться чути тільки мадярське представлювання цієї справи.
Для українського читача цікаво буде прочитати становище міністра Карпатської України, Цікаве воно іце й тим, що ми знали д-ра Е. Бачинського, як “русина русского направленій”. Треба признати, що міністер Е. Бачинський ставив справу дуже гідно. Тут наведемо довший уривок з протоколу в дослівному перекладі, задержуючи оригінальну термінологію документу:
"Український міністер, Бачинський, відтак був запрошений' і він почав з того, що карпато-украінська справа інакша від словацької, а тому просив він представити справу окремо.Тут запрошено до розмов і словацьку делегацію, яка спитала Ріббентропа, чи не думає він, що мадяри були б м’якші в розмовах, якщо словаки ввійшли б в переговори з ними цілком незалежно від Праги, на що Тісо дістав відмовну пораду. Після заторкнення ще деяких справ Словаччини словацька делегація відійшла, а український міністер продовжував розмову.
В той сам спосіб, що й словакам, міністер закордонних справ вияснив йому становище Німеччини відносно тих проблем, а також описав лінію, яку він продискутував з Дюрчанським і переслав Хвалковському. Він знову повторив важливість скорої розв’язки й потребу шукати тривалої розв’язки. Він надіється, що Карпатська Україна прийме ті пропозиції, які вже були акцептовані словаками.
Бачинський потім хотів навести деякі дрібніші деталі, яких міністер не хотів продискутовувати. Він вручив міністрові меморандум у справі етнографічної композиції Кар- пато-Української території, кажучи, що область обіймаюча місцевості Чома, Ґетеня, Шаланки, Тростник, Ардів, Чепа й Теково — це чисто русинська (в оригіналі ”рутенська", з лат. — П. С.) околиця.
Міністер закордонних справ знову сказав, що тут нема ідеальної розв’язки, але, якщо ці околиці такі чисто русинські як Міністер представив, то Мадярщина мусить зрезигнувати з її претенсій на них також. Що було чисто русинське, мусить залишитися русинським. Він поінформує про це в цьому змислі мадярів також.
Бачинський відтак просив Міністра закордонних справ, шоб він запропонував мадярам, щоб вони дозволили русинам певні права транзиту на різних залізничних лініях, як напр., з Чопа до Севлюша й Батьова до Мукачева, бо, коли б цього не було, Україна була б економічно розірвана. Міністер закордонних справ заявив, що він це розуміє і зверне на це увагу мадярам. Бачинський продовжував, що Україна за ніяких умов не хоче присвоювати мадярську територію, але вона настоює на тому, щоб могла задержати все те, що є чисто русинське, й щоб вона не була утискувана економічно.
Підсумовуючи дотеперішню розмову, Міністер закордонних справ щераз виразив своє бажання, щоб території, що призначені для передачі, були евакуовані до 8 днів та щоб було відновлено переговори якнайшвидше....*130).
“Бачинський, український міністер, знову просив Міністра закордонних справ про піддержку українських інтересів проти мадярів. Головною справою було відступлення Мукачева та одержання можливостей транзиту на залізничних лініях, які настільки важливі для України. Тоді Міністер закордонних справ дав інструкції послові фон Ердманнсдорффові предложити ці пункти мадярам, бо ж нарешті інтереси Мадярщини тут також заторкнені, а посол фон Ердманнсдорфф занотував у деталях продискуто- вану справу залізниць.Міністер д-р Е. Бачинський негайно виїхав до Ужгороду, де зокрема українські члени уряду та українська громадськість нетерпеливо ждала його повороту, його звідомлення трохи піднесло було настрій і скріпило самопевність на Закарпатті. Тим- часом д-р йозеф Тісо й Дюрчанський відбули ще одну розмову з Ріббентропом, який запросив їх неофіційно, приватно, до свойого готелю, щоб довідатися від них їхню думку про дальший розвій взаємовідносин Словаччини з Прагою.
Бачинський виразив свою вдячність, а Міністер закордонних справ виразив надію, що переговори будуть відновлені впродовж чергових одного або двох днів. Він спитав Бачинського, як, на його думку, розвинуться в майбутньому взаємовідносини поміж Україною і Прагою. Бачинський не відповів на це питання безпосередньо, але сказав, що він сам, особисто, жив під мадярським режимом, а це було ніщо інше як безоглядний утиск національної індивідуальности. Він сказав, що всі мадяри га чехи (напевно розумів словаків — прим. П. С.), що належать до Греко-Католицької Церкви, були русинською походження. Тепер національні почування серед молоді такі сильні, що не може бути мови про співжиття з мадярами. Чехи не дотримували обіцянок і постанов Сен-Жермен- ського договору відносно незалежности русинів, його ціллю є: автономна Карпатська Україна під Прагою. Він хоче точно те саме, що й словаки, й на тій базі' велися переговори із Словаччиною. Точних кордонів поміж Карпатською Україною та Словаччиною ще не встановлено.
Відтак Бачинський попрощався з Міністром закордонних справ, подякувавши йому за прийом. Міністер закордонних справ відповів, що німецький народ відчуває якнайтепліші симпатії до русинів".
Тоді як Тісо представив свою ціль на дальшу мету, як "автономну Словаччину в співпраці з Карпатською Україною під Прагою, Дюрчанський, як виглядало, стремів скорше до цілковитої самостійности Словаччини, можливо в унії з Карпатською Україною..." Якщо б Словаччина стала цілковито незалежною, то були б три можливі орієнтації, а саме: "Перша, орієнтація на Чехію, яка вкінці- кінців, мабуть, найближча до сердець словаків... Друга можливість була б орієнтуватися на Мадярщину, до чого мядяри прикладають колосальних зусиль, а третя — орієнтація на Польщу. Він (Тісо) не міг передбачити, котра із цих трьох орієнтацій в сучасну пору найсильніша в словацькому народі”.Зокрема з цієї розмови видно, що словаки не вповні виявляли своїх плянів перед карпатськими українцями й фактично акції полонофіла Сідора та мадярона Імро Мочіка, що були колись провідними членами найсильнішої словацької партії, СГЛС, були по лінії мадярів і поляків та пхали Карпатську Україну в обійми Мадярщини. Це згадуємо тому, що треба досить сумніватися, чи справжні послідовники о. Андрія Глинки, основника СГЛС, партії для боротьби за автономію Словаччини, поділяли намагання Сідора й Мочіка. Очевидно, що в словацькому народі живе дух повної державно-політичної само- стійности, але не під опікою поляків чи мадярів, а, як д-р Тісо сказав у своїй розмові з Ріббентропом, під міжнародною гарантією, як на той час — Гарантією чотирьох великодержав. Цікаво, між іншим, відмітити, що д-р Тісо в тій розмові не передбачав можливости самостійної Словаччини з орієнтацією на Берлін, хоч його по другій світовій війні й повісили чеські комун’стично-соціялістичні централісти, за згодою Е. Бенеша, який відмовився помилувати його, хоч мав тоді ще для того вистарчальну силу, за його германофільство. Цей Документ може посвідчити, що фактично д-р Иосиф Тісо не був германофілом. Очевидно, в березні 1939 р. він шукав рятунку для Словаччини в Німеччині, але це право прислуговує кожному провідникові народу, що діє в добрій вірі на користь народу, а не на базі агентури.
Того самого дня, коли Ріббентроп приймав українського міністра, д-ра Е. Бачинського, польський міністер закордонних справ Юзеф Бек, вів розмови з румунським королем Карлом і його міністром закордонних справ, Петреску-Комненом, а мадярські дипломати вели протиакцію в Римі. Бек пропонував Румунії східню частину Карпатської України, включаючи сюди залізничну лінію, що веде з Коломиї на південь і сполучує тих кілька сіл на Закарпатті, де живуть частинно румуни, як Нижня й Вишня Апші й околиці, щоб лише прихилити Румунію на бік мадярсько-польських домагань спільного кордону, тобтсі, щоб Румунія не висловлювала застережень проти мадярської окупації Карпатської України. Але король Карло та його міністер закордонних справ, Петреску-Комнен, рішучо відкинули залицяння Бека, а тоді Бек негайно поспішив до Ріббентропа на скаргу, 24 жовтня, до Берхтесґадену, мовляв, король Карло ще все думає категоріями Малої Антанти, отже він ворог Німеччини...14*’). Карпатську Україну представив він, як гніздо комунізму (!!!), протестував, щоб “русинів" не називати українцями, бо, мовляв, карпатські русини ненавидять галицьких українців і вони фактично "не є українцями"... Тоді як він змодифікував своє становище відносно Словаччини, мовляв, Мадярщина мусить “зробити деякі концесії", то в Карпато-українській справі далі настоював на таких позиціях:
"міста Ужгород і Мукачів (називаючи їх по-мадярськи, Унгвар і Мункач — прим. П. С.) мають бути віддані Мадярщині, а для решти домагався ’’автономної Карпатської України в рамках Мадярщини".Як видно, рішуча постава усього населення Карпатської України мусіла вплинути навіть на Бека! Навіть він до великої міри відступив від своїх первісних позицій, коли поширював непогрдиві інформації, мовляв, на Закарпатті 80% населення неграмотного, воно не знає, хто воно й чого хоче, бо, мовляв, воно р такому стані, що й не може знати, де його справжні інтереси. За неправдиві інформації навіть Гітлер вже висловив був своє невдоволення, очевидно, це насамперед зате, що ма- дяри й поляки вводили в блуд його особисто. Бек не забував підкреслювати, що Польща не робить усього того у власному інтересі, а ”в інтересі Европи”. Але це нікого не переконувало, бо тимчасом до всіх столиць ішли вістки нормальним дипломатичним шляхом про посилену активність українців Галичини, Волині, Лемківщини, Холмщини й Полісся проти польського гнету. Ішли вістки про діяльність парляментарної української репрезентації, на чолі з Василем Мудрим, з одного боку, а посиленої підпільної акції ОУН з другого. Отже, дії та дійсно- сти від світу не сховати!
Бек у своїй розмові з німецьким амбасадором Ганс Адольфом фон Мольтке у Варшаві, дня 25 жовтня, сказав, що, коли б від Карпатської України відпали полудневі часини території до Мадярщини, то уряд Карпатської України, в складі якого є частинно, “люди з розумом” (мабуть має на увазі Фенцика, Бродія — прим. П. С.), сам запропонував би включення решти території до Мадярщини також, а ця пропозиція могла б бути затверджена референдумом. Отже, поляки й мадяри покладали на Бродія і Фенцика великі надії. До щирого патріота, д-ра Є. Бачинського, який впродовж майже двадцяти років співпрацював із Бродієм і Фенциком по лінії москвофільства, ворожі агенти не знайшли дороги. Д-р Е. Бачинський, хоч і помилявся — а помилка людська річ, — любив свій народ і йшов з ним.
Авдієнція делегатів Карпатської України та Словаччини, міністра д-ра Е. Бачинського, меґра. д-ра Йозефа Тісо і Дюр- чанського, видно, залишила добре враження в Ріббентропа. Він ще того самого вечора мав телефонічну розмову з своїм італійським приятелем, графом Чіяно, який у засаді висловив свою згоду з прийнятими позиціями на авдієнції. Ще того вечора Ріббентроп переслав інструкції свойому амбасадорові в Римі, Ганс Ґеорґові фон Маккензен, разом з мапою, що на ній були зазначені нові кордони між Карпатською Україною і Словаччиною з одного, а Мадярщиною з другого боку, з дорученням щераз детально обговорити справу з Графом Чіяно.
Німецький амбасадор, Отто фон Ердманнсдорфф, негайно по конференції з Ріббентропом і д-ром Е. Бачинським, о. д-ром й. Тісом і проф. Фердинандом Дюрчанським, повернувся з Мюнхену до Будапешту й предложив прийняті умови, як пропозицію Ріббентропа, мадярському урядові. Мадярський міні- стер закордонних справ, Калман Каня, сказав, що не може бути мови про прийняття цих умов мадярським урядом, а граф Павло Телекі, міністер освіти, вимагав переведення плебісциту в спірних територіях, а якщо б Мадярщина мала зрезиґнувати із Братислави, то Кошиці мусять бути включені до Мадярщини. З карпато-українських міст домагався, що бодай одне місто Ужгород або Мукачів, мусить припасти Мадярщині. Ця розмова була 20 жовтня 1938 р. в 3:50 год. по полудні, а вже в 11:48 год. вночі регент Микола Горті заявив, що ’’він не міг би знайти виправдання перед своїм народом для резигнації з Кошиць, Ужгороду й Мукачева, ані погодити це з його гонором“. На економічні концесії, що їх вимагав уряд Карпатської України, Горті годився під умовою, що ті міста будуть включені до Мадярщини.
Таке становище мадярського уряду, включно з регентом Горті, означало, що мадяри в засаді погодилися зрезиґнувати (бодай тимчасово — прим. П. С.) із немадярських етнографічних територій, крім Ужгороду й Мукачева, але польський міністер Бек ще далі їздив і намовляв кого тільки міг, щоб всю територію Карпатської України включити до Мадярщини. Виглядає, що полякам далеко більше залежало на знищенні Карпато-Української державности, як мадярам, хоч країна мала стати мадярською здобиччю. Ще навіть перед самим віденським арбітражем поляки інформували румунів, що, мовляв, Німеччина дала їм вільну руку в справах Карпатської України й румунський шарж д’аффер у Берліні 28 жовтня запитував у цій справі офіційно, на що дістав відмовну відповідь із ствердженням, що Німеччина “не має своєї власної політики відносно Карпатської України і Словаччини. Радше... прямує до того, щоб кордони були устійнені згідно з волею місцевого населення”141).
Між тим, вже 21 жовтня мадяри осягнули ’’повного визнання їхнього становища“ з боку Муссоліні й Муссоліні погодився, щоб кордони визначила німецько-італійська арбітражна комісія, а на схід від Кошиць (включно) Польща мала б бути третім членом комісії. Французький міністер закордонних справ вже раніше дав до зрозуміння мадярському урядові, що, як тільки можливо, він бажав би бути залишений у спокою від цієї справи. Таке саме становище було й Британії142). Ріббен- троп у довірочній інформації для свойого державного секретаря виразно заявив, що він є проти арбітражної процедури й у тій справі мав контактуватися з італійським урядом. Тимча- сом мадяри відкидали всі можливі пропозиції відносно відновлення безпосередніх переговорів й уже 23 жовтня подали ультиматум з такими вимогами:
1) Недискусійні терени віддати до 3-ох днів, починаючи від 27 жовтня Мадярщині.
2) Терени під дискусією, включно з Нітрою, Кошицями, Ужгородом і Му- качевом, поділити на сектори й перевести в них плебісцит на базі перепису населення з 1910 р. під інтернаціональною кон- тролею, біля З0 листопада 1938 р. Відносно Братислави устій- нити справи в окремому договорі.
3) Зреалізувати на практиці право на самовизначення, під міжнародною контролею, для всіх національностей в Чехословаччинні, а зокрема для русинів. ЯКЩО це не буде здійснене, Мадярщина не перебирає надалі Гарантії за кордони з ЧСР. Мадярщина заявляє наперед, що погоджується на арбітражне рішення спору, чого вона очікує і від ЧСР. Два дні пізніше прем’єр Словаччини, д-р йозеф Тісо, повідомив Ріббентропа, що він погоджується на німецько- італійський арбітраж, бо ніяк не можна до нічого договоритися з мадярами. Тоді Ріббентроп щераз попробував рятувати ситуацію і 25 жовтня запропонував мадярам Кошиці, щоб їх задовільнити, але зберегти Ужгород і Мукачів і довести до прямих переговорів між заінтересованими сторонами. Але мадяри цієї пропозиції не прийняли й у тій ситуації не лишалося іншого виходу, як пристати на арбітраж. Федеральний міні стер ЧСР, Хвалковський, заявив 29 жовтня, що у випадку допущення Польщі в ролі третього арбітра, він звернеться до Румунії, щоб взяЛа участь як четвертий член комісії. У зв’язку з мадярсько-італійським домаганням визнати Польщу за третього члена арбітражної комісії, Британія заявила свій сиротив, підкреслюючи, що остаточне рішення залишається в тих спра- 11 вах за чотирьома велико державами, учасниками Мюнхенської Конференції. В той спосіб зліквідовано польські претенсії грати ролю “великодержави” й усунено її від участи у Віденському Арбітражі. Поза тим Британія висловилася за німецько-італійський склад арбітражної комісії, без участи Британії та Франції*143).
Тему що опісля так Німеччина, як і Мадярщина не дотримували рішення Віденського Арбітражу, наведемо уривки документів, якими Німеччина, Італія й Мадярщина були зобов’язані респектувати поарбітражеві кордони поміж Мадярщиною і Карпатською Україною. На запрошення Німеччини мадярським урядом взяти участь як одному з арбітрів німецький уряд 30-го жовтня 1938 р. поставив такі передумови:
"Уряд Німеччини, в порозумінні з Королівським Італійським Урядом, готовий прийняти прохання Королівського Мадярського Уряду відносно полагодження проблеми мадярської меншини в Чехословаччині під умовою, що Королівський Мадярський Уряд зложить зобов’язуючу деклярацію, що децизії арбітражної комісії Німеччини й Італії будуть прийняті за остаточне полагодження та будуть переведені в життя без застережень безпроволочно згідно з умовами, що будуть встановлені (арбітражем -— прим. П. С.)“*144).Мадярщина прийняла ці умови й ще того ж дня відповіла на письмі, повторяючи дослівно другу частину цієї цитати. Незалежно від цього, Мадярщина й Польща негайно після арбітражу розпочали дальшу акцію проти Карпатської України, що про її характер на терені Карпатської України була вже мова вище, а про акцію в зовнішній політиці буде мова нижче.
У Віденському Арбітражі брали участь, як арбітри німецька та італійська делегації, як також делегації обидвох сторін. Відбувалася ця процедура 2 листопада 1938 р. в Белведер палаці у Відні, в часі від 12-ої години вполудне до 7-оі вве- чорі, коли проголошено вислід. Німецька делегація була в складі: міністер закордонних справ йоахим фон РІббентроп, Унтерштаатссекретар д-р Ернст Воерманн, легаційний радник Гюнтер Альтенбурґ, посол д-р Паул Отто Шмідт і легаційний радник д-р Еріх Кордт. Останній списав протокол із конференції.
Італійська делегація складалася із: міністра закордонних справ ірафа Ґалеаццо Чіяно ді Кортелаццо, італійського амба- садора в Німеччині Бернардо Аттоліко та посла графа Массімо Магістраті. До мадярської делегації входили: мінісгер закоо- донних справ Калман Каня і міністер освіти граф Пол Телекі.
Інтереси Карпатської України та Словаччини офіційно заступали: федеральний міністер закордонних справ Франтішек Хвалковський та федеральний міністер Іван Крно. Крім того неофіційно інтереси Карпатської України заступала делегація на чолі з прем’єром о. д-ром Августином Волошином, а інтереси Словаччини делегація на чолі з прем’єром о. д-ром Йозефом Тісо. Тут треба відмітити, що Хвалковський рішучо запротестував, коли Ріббентроп у своїй промові висловився був про двох останніх, як експертів, стверджуючи, що вони прибули сюди в ролі прем’єрів урядів своїх країн, при чому о. Волошина назвав прем’єром України.
Офіційна частина, що тривала від 12-ої до 2-ої години по полудні, носила більше формально-привітальний характер, якщо це врахувати спрецизування Ріббентропом цілей і компе- тенцій конференції, ось як:
"Нашим завданням сьогодні є визначити остаточний кордон поміж Мадярщиною і Чехословаччиною на етнографічній базі та знайти розв’язку для справ, зв’язаних із цим. Арбітражне рішення, прийняте нами, є зобов’язуюче й остаточне і признане наперед Мадярщиною і Чехословаччиною за остаточне полагодження спраги *146).Поза офіційними чемностевими промовами на офіційній сесії, фактично вся боротьба зводилася в неофіційних розмовах, що тривали підчас спільного обіду всіх делегацій, як також ціле пополуднє аж до часу, коли Ріббентроп і Чіяно рішили ізолюватися, щоб оформлювати рішення. Вислід проголошено в год. 7-ій увечорі в приявності усіх делегацій.
Для Карпатської України оборонено Севлюш із околицями, але втрачено Ужгород, Мукачів і Берегово, зберігши у великій мірі довколишні українські села *146). Евакуація мала наступити 5 жовтня й бути закінчена 10 жовтня 1938 р. В рішенні стверджено, що цим повернено всі компактні мадярські поселеня до Мадярщини. Крім того вписано до протоколу ствердження, що там, де умови ке дали можливостей встановити кордон докладно по етнографічній лінії, там були зважені інтереси обидвох сторін. Документ підписали, як також карту з визначеним новим кордоном, Ріббентроп і Чіяно.
Треба ствердити, що за підставу встановлення національносте населення на спірних територіях вживано статистики з перепису населення з 1910 року, яка була далеко гірша для Карпатської України та Словаччини, не тільки у відношенні до цензусу з 1930 року, але також у відношенні до перепису з 1880 р. Телекі мав добрий аргумент, бо на Мюнхенській Конференції прийнято було також стан із 1918 р. за основу. Тим значно пошкоджено українців і словаків.
Віденським арбітражем, що був • ударом для Карпатської України, закінчено один етап велетенських закулісових торгів за Карпатську Україну. В цьому етапі доля її була у великій мірі зв'язувана з долею Словаччини. Після мирного полагодження польсько-словацького спору за Яворіну, відступленням її Польщі, Словаччину залишено в спокою, але акцію проти Карпатської України ще більш зосереджено проваджено далі, і то не тільки на міжнародному полі, але й саботажними та терористичними відділами. Тоді як уряд Карпатської України не вносив офіційного опротестування рішення Ріббентропа й Чіяно, бо на таке рішення, хоч і по неволі, пристав наперед, Мадярщина, яка була зобов’язана таксамо респектувати його як остаточне полагодження справи, не дивлячися на дане зобов’язання, розпочала негайно підготову до насильного забору вільної Карпатської України. В цьому, зокрема в сабогажній акції, надзвичайно помічною для неї була Польща, яка не мала ніяких формальних зобов’язань, хоч фактично вони мали і її зобов’язувати, бо арбітражем — на який вона дала тиху згоду — вирішено справу, в якій вона була також тільки посередньо заінтересована, мовляв, “ув інтересі Европи"...
----------------------------------------------
124) БОЕР, Уоі. II, Бос. № 675.
125) БСЕР, Уоі. IV, Бос. 8.
126) БСЕР, Уоі. IV, Бос.
127) Ц. БСЕР, Уоі. IV, Бос. № 29.
128) БОГР, Уоі. V, Бос. 67.
129) БйЕР. Уоі. IV. Бос. 42.
130) ВСЇТ, Уоі. IV, Бос. 53.
131) БСЇТ, УоІ. IV, Бос. 39. «
132) БОБГ, Уоі. IV, Бос. 46.
133) БОЇТ, УоІ. IV, Бос. 50
134) БвРР, Уоі. IV, Бос. 61.
135) ВСТ*Р, Уоі. IV, Бос. 62 & 63.
136) БСЕР, Уоі. IV, Бос. 65.
137) БСКР, т IV, Бос. 68.
138) ООКР, Vol. V, Бос. № 80, 87.
139) БСКР, Уоі. IV, Бос. 72, 73.
140) БСКР, Уоі. V, Бос. Шй 76, 79, 80, 81, 83.
141) БОЕТ, Уоі. V, Бос. № 90.
142)ОП\ Уоі. IV, Бос. № 79.
143) БСГР, Уоі. IV, Бос. Ш6 86, 87, 89, 90, 91, 95, 98.
144) БС^Р, Уоі. IV, Бос. № 96.
145) DGFP, Vol. IV, Doc. № 99.
146) Гляди вище підрозділ "Втрата Ужгороду”.
159) БОВТ, Уоі. IV, Бос. № 107. і«) БОРР, Уоі. IV, Бос. № 109. и») БвЕР, Уоі. IV, Бос. 105.
ПЕРША ПІДГОТОВА ПІДБОЮ
Рішення Віденського арбітражу переведено в життя без проволоки, як також без поважних сутичок. Якщо були менші інциденти, то вони були радше організовані мадярськими силами на території Карпатської України, аніж на кордонах чи при самій передачі терену мадярським властям. Зате мадяри вже від самого початку плянували похід аж до кордону з Польщею. Передачу призначених теренів закінчено 10 листопада 1938 р. й мадярська армія тоді зупинилася на демаркаційній лінії.
Федеральний міністер закордонних справ, Хвалковський, вже 6 листопада в розмові з німецьким шарж д’аффер у Празі, Андором Генке, висловився, що Віденський арбітраж виміг ’’важкі жертви від словаків, але зокрема від карпатських українців“. Дальше шарж д’аффер звітував Ріббентропові, що
’’карпатські українці, яких прем’ер міністер Волошин, протилежно до різних вісток, має піддержку Празького уряду, дуже здепримовані, але вони мають добрі бажання і волю направити теперішню ситуацію своїми спеціяльни- ми зусиллями".В тій же розмові Хвалковський уже пригадував потребу гарантії нових кордонів, а радше деклярації про це з боку Німеччини*147). Але замість такої деклярації, Німеччина вже 9 листопада 1938 року вислала в Карпатську Україну свою таємну розвідку на чолі з Оберфюрером Берендсом14*).
Мадярщина, негайно по проголошенні висліду Віденського арбітражу, зачала формувати публічну опінію в агресивному напрямі проти Карпатської України з одного боку, а виказувати якнайбільше вдячности Німеччині, Італії та Польщі за їхню прихильність із другого боку. Мадярський прем’єр Імрєді вже 4 листопада у своїй промові спеціяльно звеличував Гітлера, "якого енергія і динамічна сила трансформувала турботливі води європейської політики в життєдайне русло“. В тій самій промові проголосив він зміну назви одної з найкращих площ Будапешту, в самому центрі міста, на площу Адольфа Гітлера14®). Площа ім. Беніто Муссоліні вже існувала в Будапешті. Із психологічного боку це непоганий дипломатичний крок, тимбільше у випадку славижадного Гітлера! Гітлер волів чути оклики на його славу, аніж вислови оправданого жалю за заподіяну кривду.
Тоді як мадярська преса й пропаганда у перших днях по Віденському арбітражу була зайнята в першу чергу великими успіхами мадярської дипломатії, як також святкуванням окупації частини карпато-українських територій, го польський уряд і преса продовжували неперебірчиву кампанію проти , Карпатської України. Польський міністер закордонних справ Юзеф Бек заявив уже 8 листопада, що обкроєна Карпатська Україна в скорому часі опиниться в такому стані, що буде мусіти бути включена до Мадярщини. У міністерстві закордонних справ Німеччини стало ясно з польських заяв, що ’’встановлення спільного кордону з Мадярщиною є найважливішою ціллю теперішньої зовнішньої політики Польщі” й Польща доклала усіх зусиль і вживала ’’усіх засобів“, щоб цю мету осягнути160). В тому самому часі Польща не тільки скріпила висилку своїх терористів на Закарпаття, але й сконцентрувала велику військову силу вздовж кордону Карпатської України. Бек використовував кожну нагоду, щоб діяти проти Карпатської України, де і як лише міг. В другій половині листопада він запропонував був навіть Данціг Німеччині, щоб тільки здобути її прихильність161). Очевидно, Німеччина мала власні пляни відносно Данціґу та й самої Польщі, тому й не дуже брала собі до серця Бекових пропозицій.
Сам Горті почав уживати психологічних засобів для здобуття прихильности німецьких дипломатів також. Німецький амбасадор фон Ердманнсдорфф звітував 15 листопада 1938 р. твойому шефові, Ріббентропові, таке:
"Регент (Горті — голова держави в Мадярщині, яка мала королівський устрій, але не мала короля — прим. П. С.) запросив мене до себе, щоб обдарувати мене своїм портретом з нагоди Віденського арбітражу, спочатку зробив кілька чемностевих завваг, а відтак згадав, що він побоюється із-за проблеми Карпатської України. Мадярський уряд засипаний проханнями, щоб він зробив кінець тамошнім незносним обставинам. ...Фенцик звертався по тій лінії. Військові з’єднання із пробольшевицьким наставлениям (Катлюра), що були раніше вигнані з України й інкорпоровані до чеської армії, тероризують населення. ...існує можливість, що у випадку експлозії в Карпатській Україні мадярське військо вмаширувало б...“162).Як відомо, в той час панував повний спокій у Карпатській Україні, якщо не враховувати польських терористичних банд вздовж північного кордону. Навіть так високо поставлена особа, як регент королівства, особа, що її син мав бути коронований королем Мадярщини, не встидалася говорити неправду, говорити явну клевету, називаючи ветеранів армії УНР, тих, що перші проливали кров у боротьбі проти большевизму про-большевиками... Горті не повстидався твердити, що в Карпатській Україні панує терор над населенням, і той терор виконують ветерани армії УНР... Досить сумно, що регент Мадярщини не запам’ятав імени того, хто перший боронив Захід від большевицької навали... А, може, вже не міг бути на стільки безличним, знаючи, що ім’я Петлюри вже добре відоме, а тому перекрутив на "Катлюра"? Очевидно, що ’’експлозії“ він очікував, бо він із Беком підготовляв її.
Тимчасом, як вздовж кордону мадяри гуртували всіх родів військові сили, щоб у найближчих днях заатакувати Карпатську Україну, мадярська дипломатія далі працювала над тим, щоб знайти для себе виправдання та піддержку в агресії. Співучасть Польщі в агресії була запевнена. Італія також дала Мадярщині конкретну військову допомогу, висилаючи 96 бойових літаків з італійськими залогами в мадярських уніформах — для оборони Будапешту...*163).
Якими неперебірчивими засобами оперувала мадярська дипломатія та пропаганда у відношенні до Карпатської України, може послужити той факт, що мадяри не завагалися фальшиво інформувати світ, немов би то сама Перша Центральна Українська Народна Рада звернулася до мадярського уряду, щоб Мадярщина окупувала Карпатську Україну. Пофальшовані звернення були поширювані поміж дипломатичними представниками в Будапешті напередодні плянованого збройного нападу на Карпатську Україну в днях 20-21 листопада 1938 р. при активній мілітарній співпраці італійського летунства. Як тільки вістка про це дійшла до Хусту, Перша Центральна Українська Народна Рада видала ось таке проголошення з дня 21-го листопада 1938 р.164):
ПРОГОЛОШЕННЯ ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ НАРОДНОЇ РАДИ
Офіційні урядові мадярські чинники з дня 20 лис'опа- да 1938 року проголосили через радіо висилання й перед деякими представниками держав, що нібито Перша Центральна Українська Народна Рада звернулася до мадярського уряду, щоб він прилучив до Мадярщини Карпатську Україну. При тім міжнародним представникам мадяри по- - казують якісь листи нібито заслані з нашої сторони про прийняття нашої країни до мадярської держави.У зв’язку з плянованим мадярами нападом на день 20 або 21 листопада в Берліні, Римі, Будапешті й Варшаві ведено різні закулісові переговори, збирано інформації про стан справи і т. д. Нарешті 20 листопада 1938 р., в годині 1-ій вполудне, італійський амбасадор в Берліні, Бернардо Аттоліко, зателефонував міністрові закордонних справ Німеччини, Иоахимові фон Ріббентроп, слідуюче:
Цим проголошуємо перед цілим світом, подаємо до відома всім представникам держав, всім органам преси та всім чесним людям, що мадярські офіційні кола послуговуються способом підводу та містифікації, бо ані Перша Центральна Українська Народна Рада, ані інші заступники народу Карпатської України до Мадярщини в справі опіки нашою країною не зверталися і не будуть звертатися.
Низькі способи підводу й містифікації, що їх уживають відповідальні кола Мадярщини, свідчать проте, що вони мають намір обманути та підвести представників інших держав і таким способом вплинути на зміну постанови арбітрів, що її прийняли великі держави дня 2-го листопада 1938 р. у Відні.
Закликаємо всіх людей доброї волі не вірити наскрізь брехливим і ганебним наклепам мадярської пропаганди, мадярським органам преси та мадярському радіовиси- ланню, котрі обманом і містифікацією намагаються впливати на міжнародню опінію, щоб тими способами оправдати свої захватницькі наміри.
Всі органи преси, які стоять на об’єктивнім становищі у відношенні до Карпатської України та до її народу, просимо передрукувати це наше проголошення й надалі користуватися об’єктивними джерелами в черпанні інформа- цій про життя й працю нашого народу та нашої держави.
’’Мадярський військовий аташе в Римі (полк. Ласло Сабов — прим. П. С.) відвідав Муссоліні й повідомив його, що ситуація в Карпатській Україні стає все більше незносною. Тому мадярський уряд переведе окупацію Карпатської України впродовж найближчих 24 годин (підкреслення — П. С.). Мадярський уряд вже раніше переговорював у цій справі з Німецьким урядом й одержав був відповідь, що Німеччина вважає акцію Мадярщини несвоєчасною. Якщо б в наслідок того постали труднощі, Німеччина не змогла б дати Мадярщині допомоги. Мадярщина зрозуміла цю заяву так, що Німеччина в принципі не ставиться проти такої акції, а тільки побоюється за Мадярщину".Після наради з Гітлером, в пополудневих годинах того самого дня Ріббентроп подав до відома італійському амбасадо- рові, Аттоліко, для трансмісії до Муссоліні між іншим слідуюче:
“Фюрер був такої думки, що мадярська окупація Карпатської України здискредитувала б Потуги Осі, яких арбітраж Мадярщина акцептувала перед трьома тижнями беззастережно”.Крім того, Ріббентроп у відповіді остерігав Мадярщнну, що у випадку мадярської спроби окупувати Карпатську Україну прийшло б неминуче до воєнного конфлікту з ЧСР, вислід якого годі було б тепер передбачити. Також заявив, що "можливо й Німеччина була б змушена інтервеніювати“156), не кажучи по чиїй стороні, хоч німецька ліквідація Чехословаччини вже була в надзвичайній таємниці підготовлювана *168). Після такого становища Гітлера, ще того самого вечора, в неділю 20 листопада, Муссоліні зайняв таке саме становище й повідомив про це так Мадярщину, як і Німеччину. Отже, в той спосіб тимчасово Мадярщина не дістала вільної руки відносно Карпатської України, хоч у своїх нотах до інших урядів часто вживала після Віденського арбітражу виразів, які вказували на те, що вона трактує її вже своєю “національною справою*167), хоч населення Карпатської України собі того зовсім не бажало. Між іншим, після того Ріббентроп зарядив, щоб про кожний новий деталь т. зв. "мадярського інциденту” негайно інформувати Гітлера у Берхтесґадені, як також переслав копію німецької ноти до мадярського уряду міністрові закордонних справ Польщі, Бекові. Німецький амбасадор у Будапешті, фон Ерд- маннсдорфф, повідомляючи про доручення ноти графові Чакі, який в міжчасі став міністром закордонних справ Мгдярщини, завважив, що його розмова з графом Чакі при цій нагоді була дуже гаряча, а Чакі ”був фактично занадто поденервований для об'єктивної розмови”*168).
Треба завважити, що акція ворогів Карпатської України здержала на довший час висилку німецького консула до Хусту, хоч уряд Німеччини прийняв був відповідне рішення чже 12-го листопада 1938 року.
160) ВСЕР, Уоі. V, Бос. 100.
161) ВИТР, Уоі. V, ВоситеШз, №№ 101, 102, 103, 104.
162) БОКР, Уоі. IV, Бос. № 118.
163) БОБТ, V«)!. IV, Бос. № 139.
164) Нева Свобода, 2В листопада 1938.
165) ПСКР, Уоі. IV, Бос. № 128.
166) БСІГР, Уоі. IV, Бос. №№ 112, 121, 137.
167) ЮСГР, Уоі. IV, Бос. 127, 134.
168 БСГР, Уоі. IV, Бос. 132.
ДРУГИЙ ПЛЯН ПІДБОЮ В ДЕНЬ ВИБОРІВ
У зв’язку з цією ситуацією, федеральне міністерство закордонних справ у Празі дня 23-го листопада вислало до урядів Німеччини, Італії, Великобританії та Франції ноту ідентичного змісту, в якій вказувало на безперебійну мадярсько-польську кампанію проти Карпатської України, хоч ЧСР і Польща, на основі виміняних між собою нот дня 1 листопада, взаємно визнали, що всі спірні справи відносно кордонів між ними остаточно полагоджено. Рівночасно вказувано на те, що Мадкр- щнна зложеною деклярацією перед віденським арбітражем зобов’язалася респектувати рішення арбітрів за остаточне полагодження справи. В цій ноті звернено увагу на грубе нарушения цих умов*169). Але Німеччина, не дивлячися на всі уступки, що їй робила в тому часі ЧСР, висловила тільки невдоволення з того приводу, іцо ЧСР перед висилкою ноти до Лондону, Парижу й Риму не консультувалася з Риббентропом. Іншими словами, Німеччина вже ставила ЧСР у позицію примусового васала.
Тимчасом, між Будапештом, Римом і Берліном ішли дальші виміни думок про мадярську окупацію Карпатської України. Дня 24 листопада регент Горті поінформував німецького амба- садора в Будапешті, Отта фон Ердманнсдорффа, що Муссоліні не остерігав під час останньої кризи, тобто 20 листопада, Мадярщину проти інвазії Карпатської України, а лише звернув увагу на те, що, правдоподібно, Німеччина була б проти інвазії, а в такому випадку Італії не залишалося б нічого іншого як приєднатися до евентуального німецького протесту. Горті заявив, що в нього особисто та у членів мадярського уряду склалося враження, що Німеччина має застереження тільки з мілітарної точки погляду. Він запевняв німців, що Мадярщина при допомозі Італії була б у спромозі мілітарно окупувати Карпатську Україну, бо "звідомлення подають, що бойова мораль чехословацької армії дуже погана”. Амбасадор підкреслив, що німецький демарш в Будапешті був лише тому ще своєчасний, що початок нападу на Карпатську Україну з мілітарних причин відложено було на один день. Коли б цього не було, вислів німецького застереження був би був надійшов запізно180).
Тому що Мадярщина, Італія та Польща поширювали всякі неймовірні вістки про положення в Карпатській Україні, про терор, заворушення населення проти влади, голод, домагання українського населення плебісциту на користь Мадярщини і т. п., а німецька таємна розвідка інформувала своїх чинників протилежно, Гітлер з Ріббентропом вирішили вислати свого довіреного обсерватора, пресового аташе Празького посольства, Гамілкара Гоффманна, із спеціяльною місією в Карпатську Україну, щоб він з місця міг інформувати Німеччину про ситуацію. Під час його місії, Гоффманн, дня 26 листопада 1938 року, був на обіді в прем’єра о. д-ра Августина Волошина й "запевнив його про німецькі симпатії” до Карпатської України, а чергового дня мав розмову з ген. Сватеком, комендантом чехословацьких федеральних збройних сил у Карпатській Україні. На основі зібраних інформацій від офіційних чинників з одного боку, а німецької таємної розвідки з другого, як також на підставі власних спостережень під час його поїздки в терен Карпатської України в супроводі шефа відділу інформації при президії влади д-ра Володимира Комаринського, дня 28 листопада 1938 р. Г. Гоффмакн вислав Ріббентропові телеграфічне звідомлення такого змісту:
“В Карпатській Україні цілковитий спокій, за вийнят- ком нападів польських терористів вздовж північного кордону, які (напади) ще все продовжуються. Мобілізація ще в силі: Демобілізація розпочнеться впродовж кількох найближчих днів. Згідно з інформаціями генерала Сватека, чеського коменданта дивізії в Перечині, мадярські війська вже відтягаються... Кілька великих банд польських терористів, як вже сказано, сконцентровано вздовж кордону. Відносно цього, як також відносно сили чеської армії я відсилаю Вас до телеграми 759 з 28 листопада (зміст невідомий — прим. П. С.).Вслід за цим, на початку грудня 1938 р., в Карпатську Україну прибули представники німецької фірми "Ґезельшафт фюр практіше Лягерштаеттенфоршунґ м.б. Г., Берлін В 8, Беренштрассе 39”, які вже 7 грудня заключили умову з Міністерством Господарства, на чолі з Юліяном Реваєм, про розшуки й видобування мінеральних копалин у Карпатській Україні. Умови зводилися, коротко, до слідуючого: 1) “Ґезельшафт” переводить розшуки на власні кошти, зате їй прислуговує першенство в процесі видобування копалин, а зокрема нафти, якщо такі будуть знайдені. 2) Майбутня продукція має йти в першу чергу на задоволення потреб Карпатської України, а, якщо були б надвишки, в експорті Німеччина має першенство. 3) "Ґезельшафт“ вкладає капітал для розбудови підприємств і плататиме до каси уряду Карпатської України 2% з загальної суми оборотів продукції. 4) Німецька сторона зобов’язується затруднювати в першу чергу карпато-український персонал у всіх підприємствах, що були б керовані власниками капіталу. За "Ґезельшафт“ підписав цю умову Вільїельм Кепп- лер, а за уряд Карпатської України Юліян Ревай, міністер госпо- дарства *162).
Звідомлення про карпато-український терор не мають жадних підстав. Організація Національної Оборони “Січ” (Карпатська Січ — прим. П. С.) знаходиться щойно в елементарній стадії організації і ще не має запальної зброї. Як говориться, частинне озброєння почнеться. Компетентні чеські чинники в теперішню пору виявляють замало на ставлення по лінії озброєння (Карпатської Січі — прим. П. С.) на більшу скалю.
Мораль серед свідомого українського населення висока. Воно вбачає в Німеччині сильного союзника, який має добру волю помогти йому розв’язати його внутрішні проблеми. Навіть серед тої частини населення, що не є свідомо українською, стверджено занепад про-мадярських симпатій в наслідок ревізії колишніх обіцянок в порівнянні з існуючою дійсністю в окупованих (мадярами — прим. П. С.) територіях. Плебісцит за Мадярщиною мав би тепер дуже малі шанси на успіх.
Нема ознак браку харчів. Постачання харчів для населення, згідно з даними уряду Карпатської України та чеських військових чинників, майже повністю забезпечене на зиму. Запаси збіжжя наявні на понад 6 місяців. Запаси кукурудзи на 3 місяці змагазиновані в країні, згідно з урядовими даними. Постачання для щоденних потреб реалізується військовими тягаровими автами. Чехословацька армія має магазини харчів у скількостях далеко понад її власні потреби, й ці харчі у випадку конечности можуть бути роздані цивільному населенню.
Головна економічна трудність лежить у перерванні Мадярщиною транзитного транспорту, що зокрема створює неможливість транспорту на і через територію Чехословаччини. Уряд Карпатської України трактує це нарушен- ням Віденського арбітражу.
Одиноким засобом транспорту з Пряшева е автобуси. Дороги вже будуються, включно з об’їздовими біля Ужгороду та Мукачева. Тягаровий транспорт виконується військовими грузовиками. Не стверджено зросту цін у різних районах, у противазі до відступлених Мадярщині територій*170).
В засаді були добрі вигляди на реалізацію цього контракту з обопільною користю. Карпатська Україна потребувала чужого капіталу у деяких ділянках економічного життя, зокрема для розвитку видобування і спрацьовування копалин і покладів нафти. Експорт міг дати змогу покривати бодай частинно потреби імпорту харчів і промислових виробів. Український робітник знайшов би був заробіток на хліб щоденний у себе вдома й не потребував виїздити "у світ за очі" шукати заробітку.
Тоді як у Карпатській Україні вже в тому короткому часі позначився поступ у розвитку життя країни під усіми оглядами, Мадярщина боролася з великими труднощами, зокрема економічними. Світова преса в той час про це виразно писала.
Не дивлячися на забор карпато-українських та словацьких багатих територій, економічні відносини в Мадярщині не на багато покращали. Мадярщина мала в тому часі 3,000,000 безземельних сільсько-господарських робітників. Ця цифра представляла собою майже одну третину населення країни. Із 14,000,000 акрів усієї землі 12,500,000 акрів було в руках великих землевласників, зокрема шляхти, як також середущих, а лише невелика частина в руках селян *163). Майже третина усієї землі, бо 29.5%, належала 1,228 великим землевласникам, 18.3% усієї землі належало 10,000-чам середущих землевласників, а решта, тобто 52.2% землі належала 840,000 дрібним землевласникам, з яких 450,000 селян не мали досить землі на удержання власних родин*164). Коли врахувати, що Мадярщина нараховувала біля 9,000,000 населення, а її економіка майже виключно базувалася на аґрикультурній продукції, то можна уявити ті труднощі, які випливали із факту існування мільйонів безземельних робітників. У тій ситуації кожна обіцянка можливості! набуття землі на завойованих територіях вербувала легко вояків, що йшли охоче на підбій. А треба відмітити, що мадярська преса виконала своє агітаційне завдання знаменито, або навіть ’’перевиконала“. Бо після Віденського арбітражу, згідно з повідомленням німецького амбасадора в Будапешті Отта фон Ерд- маннсдорффа розагітовані раніше маси сподівалися більше ніж Мадярщина дістала. Можливо, що це, як також промо- щення вільнішої дороги до забору Карпатської України зміною в уряді, до якого по Віденському арбітражу на пост міністра закордонних справ прийшов ґр. Чакі, замість дотогочасного Кал- мана Кані, це облегшувало мадярам розмови з дипломатами, бо Чакі міг казати, що, мовляв, це Каня приймав вислід арбітражу, а не він. Це мало психологічне значення. Розагітовані маси хотіли наживи... Тому й після мадярської невдачі з 20 листопада 1938 р. уряд Мадярщини не переставав продовжувати під- готову до нападу на Карпатську Україну, а розагітовані маси безробітних, яким обіцяно краще життя на здобутих територіях, тримав він у психологічному поготівлі й надалі.
Тимчасом і північний сусід Карпатської України не міг спокійно придивлятися розбудові, хоч і малої, але вільної української держави. Він же бо поневолював біля семи мільйонів українців: тих самих, що боролися за власну волю, тих самих, що помагали будувати Карпатську Україну, тих самих, що не переставали боротися за відновлення Української Соборної Суверенної Держави. Це турбувало Юзефа Бека й він часто топтав стежку в тій справі до Гітлера, а їздив він також і в Москву.
Після мадярської першої невдачі окупувати Карпатську Україну Бек, очевидно, в порозумінні з Графом Чакі, випросив авдієнцію в Гітлера. Бек оббивав пороги різних німецьких урядовців від 5 січня 1939 р. впродовж кількох днів. Мадяри, щоб улегшити Бекові його завдання в Берліні, на сам український Святий Вечір, в який пересилали через усі радіовисильні Федерації свої різдвяні привітання українському народові не тільки прем’ер о. д-р Августин Волошин і міністер Юліян Ре- вай, але й президент Федерації чехів, словаків і карпатських українців — д-р Еміл Гаха, спровокували збройний інцидент на українсько-мадярському кордоні біля Мукачева. В інциденті були вбиті й ранені. На даному відтинку кордон берегли саме українські вояки чехословацької армії і цим разом, хоч в уніформах чехословацької армії, боронили вони свободу української держави. Тому й не диво, що не тільки відбили агресора, а навіть загнали його за демаркаційну лінію, аж поки не полагоджено інцидент на командних позиціях і не припинено бій.
Дня 5 січня 1939 р. відбулася в Берхтесгадені розмова, що в ній взяли участь із німецького боку: Адольф Гітлер — фюрер і райхскацлер, Иоахим фон Ріббентроп — міністер закордонних справ, як також Ганс Адольф фон Мольтке — амбасадор у Польщі. Польська делегація складалася із міністра закордонних справ Юзефа Бека, амбасадора в Німеччині Юзефа Ліп- ського та графа Любенського. В цій розмові заторкувано справи німецької меншини в Польщі, економічну співпрацю, справу Данціґу та Мемелю, а зокрема розвалковувано українську проблему. Наведемо деякі уривки з протоколу цієї роз- мовиІвь) Після ствердження Бека, що в часі вересневої кризи німецько-польські взаємовідносини були дуже добрі, пожалівся він на те, що в сучасну пору вони мали б чимало до побажання. Одною з причин, що ускладнюють ситуацію є.українська справа, твердив Юзеф Бек.
"Фюрер заторкнув цілі, що їх світова преса прив’язала Німеччині у зв’язку з Україною, і заявив, що Польща не має ані найменшої причини до побоювання від Німеччини в тому відношенні. Німеччина не має жадного заінтересу- вання поза Карпатами і для неї цілком обоятно, що там роблять країни, заінтересовані тими просторами...Дальше Гітлер каже, що в тій ситуації Німеччина була б була змушена рятувати Мадярщину, хоч би навіть тільки з престижевих мотивів, а німецька армія була здемобілізована, а новобранці ще не вишколені, тому
Становище, що його зайняла Німеччина відносно Української справи у зв’язку з Віденським арбітражем, — становище, яке можливо й викликало деяке непорозуміння у Польщі — було обумовлене історичним розвитком подій та відношенням до них Мадярщини впродовж вересневої кризи...”, коли то він “...міг виправдати перед світом тільки полагодження справи на базі етнографічного принципу, в противагу політичній розв’язці, яка могла наступити за виключною участю Польщі, Мадярщини та Німеччини, як > одинокими заінтересованими потугами в ліквідації Че- хословаччини.
...на підставі пропозиції Муссоліні (під час Мюнхенської Конференції — прим. П. С.) мадяри тоді сформулювали свої домагання, пред’явлені на мапі, на якім Ма- дярщина не заявляла претенсій на українські території. Німеччина лише дуже нерадо прийняла ролю арбітра, але вкінці прийняла тільки на тій підставі, що обидві відносні сторони, Мадярщина і Чехословаччина, заявили наперед, шс рішення арбітражу приймуть беззастережно. Відтак, скоро після арбітражу, мадяри нагло заявили, що мусять вимагати для себе ще більшої частини української території і поставили арбітражні потуги у важке положення. Очевидно, що було неможливо так швидко по Відневі зре- відувати вислід арбітражу, винесеного там. З другого боку, для Мадярщини було неможливо задовільнити свої вимоги силою, бо безперечно чехословацька армія була б сильнішою і можливо в короткому часі була б вмашерувала до Будапешту”.
“...Німеччина не могла при ніяких обставинах допустити до міжнароднього конфлікту в листопаді й при останній аналізі це була одна з рішальних причин для її становища в українській справі".Обговоривши справи переслідування жидів, Дакцігу, Коридору, відношення до СССР і т. д., під кінець конференції Бек знову повернув до української проблеми. Відносні уривки протоколу занотували м. і. ось що:
"Відносно України він (Бек — прим. П. С.) згадав вираз Пілсудського про "Балканізацію Центральної Евро- пи". У агітаторах, що активні тепер на Карпато-Украінській території, Польща впізнає давніх ворогів і боїться, що Карпатська Україна одного дня може розвинутися в таке гніздо неспокою для Польщі, що польський уряд був би змушений до інтервенції, з чого могли б постати дальші комплікації. Це головна причина, чому Польща змагає до спільного кордону з Мадярщиною. Польща також впливала на Мадярщину по лінії вказаній самим Фюрером і радила їй підприйняти енергійну акцію. З його поїздки до Румунії, він (полковник Бек) привіз мадярам запевнення, що Румунія не атакувала б їх, а президент Польщі заявив чужинним дипломатичним колам, що у випадку війни Польща помагала б Мадярщині. Незалежно від цих запевнень, мадяри, на жаль, не виявляли жадної ініціятиви. Він завважив принагідно, що населення так званої Карпатської України (русини), мовляв, не має нічого спільною з населенням справжньої України. “Україна” було польське слово й означало "креси всходнє” (!!! — П.С.). Впродовж десятиліть поляки вживали його на означення територій над Дніпром, положених на схід від їх території“.Ці цитати з урядового, офіційного протоколу дають вгляд Шановному Читачеві в те, як Гітлер трактував справу, а також вказують на ту необмежену лють Бека — виразника тодішніх польських аспірацій — до українців, в якій він уважав, що кожний засіб добрий для знищення всього, що українське. Вважаємо зовсім зайвим опрокидувати твердження Бека відносно назви "Україна" та справжньої національної приналежносте українців Закарпаття, бо вони йдуть свідомо (для осягнення мети!) в розріз із історичною правдою та науковим ствердженням, які сьогодні загально відомі.
Але на цьому місія Бека не скінчилася. Він сіяв того рода "факти” поміж різними німецькими урядовцями міністерства закордонних справ, де лише і як лише вмів і міг, а на прощання, вирішивши, що вже здобув не тільки зрозуміння, але й повну прихильність, відбув 6 січня 1939 р. ще окрему конференцію з ного німецьким колегою, Иоахимом фон Ріббентропом у Мюнхені, Обговорюючи засадничо ті самі справи, що й попереднього дня з Гітлером і Ріббентропом, польський міністер закордонних справ Юзеф Бек порушив українську справу взагалі, а не тільки долю Карпатської України. Цікавіші уривки з протоколу з цієї розмови наводжу нижче1«0).
"Відтак Бек звернув на справу Великої України й заявив, що запевнення Фюрера, що ми (німці — прим. П. С.) не маемо там ніякого заінтересування, дуже його заспокоїло”...Далі в протоколі занотовано такий уступ цікавий для українського читача:
Ріббентроп розвинув перед Беком такі три головні точки:
“а) Безпосередні німецько-польські взаємовідносини. Тут на мою думку (на думку Ріббентропа прим. П. С.) була б така розв’язка:
Втілення Данціґу до Німеччини, при одночасному запевнені — у найщиріший спосіб — всіх польських економічних інтересів на тій території. Сполучення Німеччини з її провінцією Східньої Прусії екстратериторіяльною автострадою і залізницею. Компенсацією було б німецьке запевнення Коридору і всіх польських посілостей, тобто остаточне і тривале взаємне визнання кордонів.
б) Чесько-Карпато-Українське питання:
Тут я повторив, що етнографічні кордони прийнято в основу в Мюнхені. Якщо б у зв’язку з цим хтось підніс принцип політичних кордонів, очевидно, що Німеччина ке могла б бути незаінтересованою. Хоч політичні інтереси Німеччини, як такі, не сягають поза Карпати, все ж Німеччина' не може бути цілком індиферентною в пересуванні кордонів навіть там, у Чехословаччині й Карпатській Україні, бо вона легко могла б бути втягнена у конфлікт підчас таких подій. Де ж в Европі не діялося б щось тепер, в принципі Німеччина не може не бути незаінтересованою. Віденський арбітраж мусить бути дотриманий, а наша засаднича позиція така, що, якщо інші бажання постали б тут, то вони мусять йти в парі з німецькими інтересами.
в) Політика, що її повинна Польща й Німеччина провадити у відношенні до Росії (СССР — прим. II. С.), а в зв'язку з тим і відносно проблеми Великої України.
Я запевнив п. Бека, що ми заінтересовані в совєтсько- російській Україні (УРСР з 1939 р. — прим. П. С.) лише на стільки, наскільки ми робимо шкоду Росії всюди, де тільки можемо, точно так, як вона це робить нам. Тому ми постійно утримуємо ьідносини з російською Україною. Але ми ніколи не оперували у жадний спосіб польськими українцями. Цього ми завжди строго оминали. Фюрер вияснив наше негативне наставления відносно Великої України. Мені здається, що біда лежить в тому, що, природньо, анти-російська агітація в Україні завжди впливала до певної міри на польську меншину та на українців у Карпатській Україні. На мою думку, це можна було б змінити тільки під умовою, що Польща 1 ми співпрацювали б під кожним оглядом в українській справі. (Підкр. — П. С.).
Я уявляю, що у процесі загального, засадничого лагодження усіх проблем поміж Польщею і нами ми могли б дуже добре прихилитися до того, щоб Польща дістала спеці- яльні прерогативи в українській справі, а ми піддержували б Польщу в кожному відношенні в цій справі. З другого боку, це, очевидно, вимагає все більш виразного анти-російського наставления з боку Польщі, бо інакше не було б мови про взаємні інтереси”.
”Я (Ріббентроп — прим. П. С.) спитав Бека, чи вони (поляки — прим. П. С.) зрезигнували з аспірацій маршала Пілсудського у тому напрямі, тобто відносно України. Він відповів мені, що вони панували рівнож у Києві, та що ті аспірації безсумнівно ще живі й тепер“.Після закінчення відвідин Бека в Німеччині Ріббентроп розіслав німецьким дипломатичним місіям в Європі, Вашингтоні й Токіо, як також консулам у Данціґу, Мемелю та Женеві відповідні інформації, призначені для конверзації в дипломатичних колах. В цій інформації зреферовано те, що сказав Гітлер у розмові з Беком про Україну й українську справу. Це мало служити виясненням у зв’язку з заповнюванням сторінок світової преси необгрунтованими вістками про ніби Гітлерове заінтересування в допомозі українській визвольній боротьбі.
В лютому й березні 1939 р. Бек знову пожвавив свою акцію проти Карпатської України, а також став мр’яти про Чорне море. В розмові з німецьким амбасадором у Варшаві, фон Мольтке, дня 9 березня 1939 р. Бек обвинувачував Німеччину за погіршення німецько-польських взаємовідносин із-за її становища до Карпатської України. А в трагічні березневі дні Бек знову і знову повторяв давні фрази, знову і знову домагався реалізації спільного мадярсько-польського кордону. У зв’язку з словацько-чеською внутрішньою кризою, німецька офіційна пресова агенція "Дойчес Нахріхтен-Бюро" повідомила 11-го березня з Праги, що поляки вирішили піддержати чехів проти словак:в за кошт Карпатської України. Вночі з 12 на 13 березня 1939 року, в годині 4:02 над ранком, Бек запевнив німецького амбасадора, що Польща увесь час піддержувала словаків у напрямі їхнього проголошення цілковитої самостійности, бо це рішмло б автоматично й про окупацію мадярамч Карпатської України, тому повідомлення пресової агенції не мають ніяких підстаг.. Не будучи ще в курсі справ, а зокрема не знаючи ще того, що німецьке рішення зліквідувати всяку Черословаччину запало вже давно, а в ці години визначено було вже навіть докладну годину її кінця, Бек і тепер заявляв амбасадорові, фон Мольтке, що "справа мадярсько-польського кордону рі- шальної важливосте“167).
Ткмчасом, Німеччина відкладала деклярацію про забезпечення кордонів ЧСР. Не диво, бо вона мала свої пляни, які відтак зреалізувала. Чехословацький міністер закордонних справ Франтішек Хвалковський повторно звертався в тій справі до Ріббентропа в розмові з ним 23 січня 1939 р. Дістав він холодну відповідь, що справи в ЧСР ще не охололи. Натомість Ріббентроп використав цю нагоду, щоб закинути чехам дальше "переслідування” німецької меншини, що ще залишилася в ЧСР в числі біля 200.000, зокрема у великих містах чисто чеської території, а також у Словаччині та 15.000 в Карпатській Україні.
Мадярщина користала з такого становища Німеччини й не резигнувала з можливосте окупувати Карпатську Україну. Для того догідним моментом уважала неділю, 12 лютого 1939 року, тобто день виборів до Сойму Карпатської України. Було її великим бажанням, а також її приятеля Польщі, щоб не допустити до виборів, знаючи, що народ всеціло піддержить владу о. Августина Волошина, а тим прилюдно на увесь світ заперечить одним махом усі неправдиві вістки, що їх поширювала Мадярщина разом з її кроЕожадними приятелями, зокрема Польщею.
Кілька днів перед виборами мадяри сконцентрували свої війська, а поляки посилили свої терористичні банди на кордонах Карпатської України, щоб у неділю, 12 лютого 1939 року, раншм-ранком розпочати наступ, знаючи, що населення й офіційні чинники зайняті справами виборів і не були приготовані зустріти зовнішній удар. На мадярському кордоні зокрема сконцентровано було т. зв. “рондьош гарду", т.т. Гвардію обідранців, переважно в цивільних одягах, отже добре маскованих вояків.
Знаючи вже наставлення Німеччини, мадярський посол. Доеме Стояі, відбув розмову, дня 9 лютого 1933 р., з шефом відділу ІУб міністерства закордонних справ Німеччини, Гюн- тером Альтенбурґом, якому безпосередньо підлягали справи Карпатської України й Мадярщини, і поінформував його, що
"згідно з достовірними інформаціями, мадярськийТого ж дня італійський амбасадор у Берліні також звертався в тій справі до державного секретаря в міністерстві закордонних справ, барона Ернеста фон Вайцзекера, на що дістав він відповідь, що
уряд очікує вибуху серйозних заворушень у Карпатській
Україні підчас виборів, що мають відбутися 12 лютого, й у такому випадку Мадярщина може бути змушена інтер- веніювати для охорони своїх націоналів*168).
"мадярському міністрові було сказано, що Будапешт був би повідомлений своєчасно, коли, на нашу думку, треба приступити до акції в тій справі. Мадярський уряд нехай тільки тримається Віденського арбітражу”101*).Міністерство закордонних справ Німеччини розіслало відповідні ноти до всіх заінтересованих, а в телеграмі до амбаса- дора Ердманнсдорффа в Будапешті з дня 12 лютого 1939 р. було додатково сказано:
“Ми зокрема просили Мадярщину не підпринимати жадної акції сьогодні, в неділю виборів у Карпатській Україні, не дивлячися на те, як справи розвинуться там сьогодні.Цим разом вже не було того поденервування, яке було 20 листопада 1938 р., ані в Будапешті, ані в Римі, ані в Варшаві, ані навіть у Берліні. Тепер їм Берлін сказав ясно: ждіть, я вам скажу, коли для мене буде вигідний ваш нищівний наступ, коли він совпадатиме з моїми плянами. Отже, будьте на поготівлі й ждіть на мій знак! Він вам буде даний!
Після телефонічної консультації, мадярський міністер закордонних справ запевнив нас, що його уряд, очевидно, залишиться при нашій пораді*170).
СЛОВАЦЬКА УЧАСТЬ У РОЗВАЛІ ЧСР
Вже зараз по Віденському арбітражі, 11 листопада 1939 р., фельдмаршал Германн Ґоерінг перевів розмову з словацьким міністром Фердинандом Дюрчанським, якого супровадЖав до Берліна провідник німецької національної групи й державний секретар у словацькому уряді Франц Кармазин та Едмунд Феезенмаєр, який був післаний на Словаччину із спеціяльними дорученнями простудіювати напрямок розвитку майбутнього державно-політичного статусу Словаччини. В цій розмові вони вже тоді прийшли до заключения, що їхньою спільною метою має бути самостійна Словаччина й у ній автономна Карпатська Україна171). ОтЯсе, в тій хвилині Дюрчанський, мабуть, уявляв себе в ролі "старшого брата"... Видно, що Ґоерінґ тою справою цікавився, але 17 листопада дістав інструкцію, в якій говориться, що“Фюрер рішив, що в сучасну пору питання сепарації словаків не повинно бути порушуване ані в позитивному, ані в негативному сенсі".В міжчасі розпочато було переговори між українцями й словаками у справі кордонів поміж обидвома країнами. Саме в критичну хвилину, бо в тому часі, коли мадяри плянували перший напад на Карпатську Україну, згідно з повідомленням німецького амбасадора в Будапешті Отта фон Ердманнсдорффа з 20 листопада 1938 р.,
“словаки просили піддержки в мадярів проти українських претенсій до частини східньої Словаччини (Пряшів- іцини — прим. П. С.)*172).Знову склалося так, що в той сам день, на коли мадяри плянували другий напад на Карпатську Україну, тобто з неділю, 12 лютого 1939 р., один із лідерів словацьких, проф. Войтєх Тука, пізніший прем’єр самостійної Словаччини, був на авдієн- ції у самого Гітлера у справі німецької допомоги на шляху до повної самостійности Словаччини. Розмова між Гітлером і Тукою відбувалася в Берліні в приявності Ріббентропа й Кармазина, який прибув із Тукою*173).
Тука звертався до Гітлера зворотом "Майн фюрер“, а, виливши всю свою ненависть на чехів, закінчив свою промову такими словами:
“Я кладу долю мойого народу у Ваші руки, мій Фюрер. Мій народ очікує свойого повного визволення Вами”.У своїй відповіді Гітлер підкреслив, що він до недавна був свято переконаний, що словаки мають найпалкіше бажання належати до Мадярщини. його запевняли в цьому з усіх боків. Дальше докоряв він словакам, так як і мадярам за те, що, коли б були словаки проголосили свою самостійність у часі кризи (вересневої, 1938, — прим. П.С.), то це було б значно упростило справу ліквідації Чехо-Словаччини. Якщо тепер постав би конфлікт, в якому Польща й Мадярщииа інтервенію- Еали б, вік лишив би їх робити своє... Він не Гарантує кордонів ЧСР, але "він міг би заґарантуватн самостійність Словаччини кожночасно, навіть сьогодні", заявив вже тоді Гітлер. Під кінець розмови, що тривала від год. 5-ої до 6:15 по полудні, Гітлер знову натякнув на те, що "чехи знову починають доливати оливи до вогню і може статися дуже легко те, що одного дня справи виховзнуться з рук“, тому "йому було б приємно довідатися, що Словаччина усамостійнилася“.
24 лютого 1939 р. до Ріббентропа надійшло звідомлення із НСДАП, від д-ра В. Мюльберґера, заступника керівника радіовисильні у Відні, який побував у Словаччині. В ньому Мюльберґер інформує, що остаточне рішення проголосити самостійність Словаччини треба очікувати у березні. Між іншим натякає він і на те, що словацькі провідники, зокрема Кароль Сідор і Фердинанд Дюрчанський, дуже розсварені між собою, але всі вони об’єднані в одному — всі проти о. д-ра Иозефа Тіси. Надійною для німців людиною є Войтєх Тука. Мюльберґер інформує, що словацькі провідники, включно з Сідором і Мургашом (шеф штабу Глинкової Ґарди), чергової неділі будуть у Відні на балі Віденських словаків, де будуть продовжуватися розмови у справі проголошення самостійности Словаччини*174).
Рівнож існують дані про те, що між італійським послом у Празі, що заступав інтереси Мадярщини, і урядом Словаччини в кінці лютого 1939 р. були ведені переговори в тому напрямі, що мадяри мали віддати словакам Кошиці з околицями р замін за віддачу Карпатської України Мадярщині. Також польський посол у Празі Казімєрж Папее вів із словаками подібні переговори. При тому поляки й мадяри намовляли словаків також до проголошення повної самостійности*175).
В першому тижні місяця березня 1939 р. в дипломатичних колах Праги кружляли вістки, що словаки навмисне затягають кризу федерального уряду ЧСР, щоб промостити собі легше шлях до проголошення самостійности. Більше того, Хвалков- ський заявив 7 березня 1939 р. німецькому шарж д'аффер у Празі, що федеральний уряд у Празі дав до відома словацьким міністрам, що вони можуть свобідно проголосити самостійність Словаччини, якщо вважають, що це можливе і корисніше для їхньої країни. Тимчасом 8 березня повідомлено Берлін, що словаки вже майже підготовані проголосити самостійність, а Мадярщина заявила Празі, що вона Словаччиною не заінтересована, зате запропонувала Празі купівлю (!!! - - II. С.) Карпатської України*176).
Переговори, що їх вели словаки з федеральним урядом у справі реконструкції федерального уряду та одержання більших компетенцій для словаків у федеральному уряді, 10 березня зірвано, бо словаки не хотіли дати запевнення, що вони (переговорювали Тісо й Сідор) не проголосять самостійності! Словаччини. В тій ситуації президент Еміль Гаха звільнив Тіса з посту прем’єра Словаччини, а Дюрчанського й Пружішеького з їх міністерських постів. Ведення словацьких справ псредаЬ-лш міністрові Йозефові Сівакові аж доки не іменовано прем’єром Кароля Сідира, який уже 12 березня зажадав виведення чеського війська із території Словаччини впродовж 24-ох годин, а звільнення політичних в’язнів (між ними Тука, Шаньо Мах, яких арештовано Прагою 10 березня) найдалі до 48 годин.
Бувшому прем’єрові о. д-рові йозефові Тісові, що не так обставинами, як своїми партійними товаришами був загнаний у не зовсім бажану ситуацію, вдалося втікнути до Відня, а вже 13 березня 1939 р. у супроводі Дюрчанського був він прийнятий Гітлером на розмову в Берліні. В розмовах, що тривали від 6:40 до 7:15 год. ввечорі, крім вище згаданих брали також участь: Ріббентроп, міністер Отто Майснер, ген. Вільгельм Кайтель, ген. Вальтер фон Бравхіч — шеф головної команди Вермахту, та державні секретарі Дітріх і Кепплер.
Конференцію розпочав Гітлер довгою промовою проти Чехословаччини, і то так з часу перед Мюнхенською Конференцією, як і проти нової ЧСР, яка цілковито переорієнтувала свою політику на рейки співпраці з Німеччиною. Зокрема відмітив він, що чеська преса знову і знову публікувала статті, скеровані проти Німеччини, а вчорашні демонстрації чехів у Брні та їглаві, на думку Гітлера, не можуть бути надалі голеро- вані. Також “фольксдойчі" зробили там вчора ребелію, бо не могли толерувати центр неспокою у їхній власній сфері.
“Другим розчаруванням було становище Словаччини”, продовжував Гітлер. Вже тепер, коли він післав свого уповноваженого, Кепплера, до Братислави, то "Сідор заявив йому, що він є вояком Праги й був би проти вилучення Словаччини із Чехословацької федерації. Якби Фюрер був знав про це, він не потребував би був входити у непорозуміння із його приятелями р Мадярщині...” Відтак Гітлер дав слово Тісові, щгіб той висказався, чого хоче Словаччина, але тільки на дуже короткий час, бо знову почав говорити сам. Між іншим Гітлер сказав, згідно з протоколом, таке:
"Німеччина не має ніяких зацікавлень на сході від Карпат, йому цілком обоятно, шЬ там станеться. Тепер питання стоїть, чи Словаччина хоче вести своє власне незалежне життя, чи ні? Він не хоче нічого від Словаччини. Він не наражав би свій народ, а навіть ані одного солдата, за щось, чого словацький народ не хотів би взагалі. Він хоче мати остаточну заяву, що, властиво, словаки в дійсності хотять. Він не хотів би, щоб Мадярщина закидала йому, що хоче зберігати щось таке, що зовсім неПісля того Тісо й Дюрчанський відійшли, а з ними і їх “опікун“ Кепплер. Як останній ствердив під час Нюрнберзького процесу, вони спільно ще тої ночі, з 13 на 14 березня 1939 року, виготовили проект телеграми словацького уряду до Гіт- лера з проханням прийняти самостійну Словаччину під його протекцію. Ця телеграма мала бути затверджена Словацьким Соймом 14 березня, але вона не була предложена Соймові, бо були побоювання, що не була б прийнята одноголосно. Відповідну телеграму вислано до Гітлера відтак 16 березня 1939 р.178).
хоче бути збережене він запросив Тіса, щоб почути
його остаточне рішення. А це вже справа не днів, а тільки годин. Він уже раніше сказав, що, якщо Словаччина хоче стати самостійною державою, він дасть їй піддержку, а навіть може гарантувати її намагання у тому напрямі... Якщо б вона не рішилася, або відмовилася від зірвання федерації з Прагою, він залишив би долю Словаччини подіям, за які він уже не міг би бути відповідальним. Тоді він вже пильнував би тільки інтересів Німеччини...
Фюрер спитав міністра закордонних справ, чи він має шось додати. Міністер також підкреслив, що децизія — це справа годин, а не днів. Він передав Фюрерові ті^ьки-що одержане повідомлення про рух мадярських військ у напрямі словацького кордону. Фюрер прочитав звідомлення, переказав Тісові його зміст і висловив надію, що Словаччина скоро прийме рішення.
Тісо подякував фюрерові за його слова... Фюрер був би ласкавий вибачити йому, якщо він, під враженням останніх слів, не може прийняти рішення сам 1 то у цій хвилині (підкреслення — П. С.). Він відійшов би із своїм колегою (Дюрчанським — П. С.), щоб розважити цілу справу холодно... Після того розмову закінчено"177).
Як бачимо, роля деяких словацьких провідників була немаловажна у справі остаточної ліквідації ЧСР — федерації чехів, словаків і карпатських українців. Із тут поданого матеріялу, Шановний Читач може виробити собі погляд і на дійсне ставлення словаків до Карпатської України, зокрема тих, що вели переговори з високими німецькими чинниками про повну самостійність Словаччини саме в ті дні, на які мадяри плянували мілітарні походи на Карпатську Україну, тобто 20 листопада 1938 року та 12 лютого 1939 р. Тут зокрема був причасний проф. Войтех Тука, якого деякі словаки, навіть тоді, коли він був прем’єром Словаччини, вважали "мадяроном”. Позиція о. д-ра Йозефа Тіса була цікава! Видно навіть із його розмови з Гітлером, що він думав інакше ніж Тука, Дюрчанський, Мах і Мургаш. Можливо, що в моменті, коли Гітлер вимагав від нього негайного рішення, він думав і про свойого колегу о. д-ра Августина Волошина, який саме був у клопотах з Прагою також? Можливо, в душі шукав поради у свойого великого попередника, о. Андрія Глинки. На жаль, цього мені не вдалося ствердити з доступних документів, і тут годі було б що-небудь певного сказати. Безперечно, о. Тісо любив свій народ і у важкі хвилини думав про його долю, про його волю, думав про його бажання. Тому то його рішення не западали з такої легкої руки, як Туки, який уже 12 лютого 1939 р. віддав свій народ “під опіку Фюрера”, хоч не мав на це ніяких повновластей від свойого народу. Він же ж не був навіть у складі кабінету о. Тіса в той час.
Треба з притиском підкреслити, що словаки тримали свої пляни відносно проголошення самостійносте в цілковитій таємниці від карпато-українських політичних і державних провідників. Прем’єр о. А. Волошин виразно підкреслив це у своїй промові на нараді з послами до -Карпато-Украшського Сойму та іншими провідниками державного й політичного життя, що відбулася дня 14 березня 1939 р. вже по проголошенні слова- ваками своєї державної самостійности.
Традиційно провідники Словацької Глинкової Людової Партії культивували тісний контакт із Іваном Куртяком і Андрієм Бродієм та їхніми послідовниками. У своїй розмові з Мілою Валентовою, кореспонденткою чеського щоденника А-Зет (гляди з 1 січня 1939 р.), д-р Кароль Сідор заявив: "Становище Словаччини до українського руху (в Карпатській Україні — прим. П. С.) е офіційне. Чи українська національна орієнтація являється дійсним виявом почувань русинського люду, викажуть щойно " вибори до крайового Сойму”. Для підкреслення свойого сумніву відтак навів він релятивно низькі цифри відданих голосів на о. А. Волошина та Ю. Ревая в виборах у 1935-му році. При тій нагоді твердо обстоював він існуючий кордон поміж Карпатською Україною та Словаччиною, який кривдив українців. Між іншим, у виборах послів до словацького сойму українці Пряшівщини не підтримували словацької урядової партії.
На цьому місці варто пригадати долю української Пряшівщини, яка, через неполагодження справи кордону поміж Карпатською Україною і Словаччиною впродовж двадцятьох років чехо-словацького режиму, і тепер адміністративно опинилася в рамках Словаччини. Тут варто відмітити, що словаки дуже обвинувачували чехів у “чехизації" Словаччини, але в той самий час пляново переводили словакізацію української Пряшівщини. Ще в 1919 р. словаки, яким уряд Чехо-Словаччи- ни признав був окреме міністерство з осідком у Брагиславі, за допомогою чехів підчинили собі не тільки територію, що була відома під назвою Пряшівщини, але й усі оселі поздовж залізничної лінії Чоп-Перечин-Ужок. По прилученні Карпатської України до Чехо-Словаччини Ужгород став столицею країни, але громади Доманинці, Невицьке, Перечив, Дубриннчі, Мале Березне, Велике Березне, Волосянку і ін. повернено Карпатській Україні тільки після боротьби, що її звів за них перший губернатор д-р Григорій Жаткович, на домагання представників тих громад”9).
Одною з причин резиґнації губернатора Г. Жатковича було неполагодження справи кордону поміж Словаччиною і Карпатською Україною на етнографічній базі, як було раніше умовлено. Словацька адміністрація на українській Пряшівщині почала словакізацію із уведення словацької мови до урядів і шкільництва, при чому від учителів і урядників вимагано складати приречення "словацького учителя" чи "словацького урядовця'’. Маркантним початком словакізації був обіжник, що його видав земплинський жупан Михайло Славік, у зв’язку з переписом населення в 1921 р. У цьому обіжнику, ми м. ін. читаємо:
“На Словаччині нема ні Русина, ні Русинки. Це лише мадярський уряд видумав їх для того, щоб Новаків, які говорять земплинським наріччям, відорва-ги від корінних словаків, щоб було їх легше змадяризувати. Цих змадяризованих словаків тепер хотять відорвати від нас як Русинів. Але тут ясно, що ідеться не про руську, але мадярську аґітацію.Започатковану тут акцію, виложені тут напрямні словакі- заційної політики для Пряшівщини консеквентно переводили словаки в життя під час трьох переписів населення, тобто в 1921, 1930 і 1938 роках. Тоді як за мадярського панування в 1880 р. при переписі населення на Пряшівщині записано 77,290 українців і 93,226 греко-католиків, то чеський перепис із 1930 року нараховував на Словаччині 213,725 греко-католиків та 9,076 православних, але тільки 91,079 українців. Ще дальше посунула словакізацію статистики населення української Пряшівщини автономна влада Словаччини, на чолі з монс. Йозефом Тісом. Влада Тіса приготовила перепис населення у великій таємниці й перевела його несподівано у дні 31 грудня 1938 року. При цьому переписі записано в рамках Словаччини всього-на-всього 79,000 русинів-українців, хоч греко-католиків разом із православними нараховувалося біля 250,000, чого словацька влада не опублікувала.
Словаки із Земплина! Уважайте не тільки на ссбс, але й на своїх сусідів і поясніть їм, що вони словаки, бо говорять вони по-словацьки, у них словацька одіж, звичаї та пісні. Правда, що в них інша релігія, греко-католицька, яку називають руською вірою, але від того вони не будуть і не е Русинами”180).
Проти методів переведеного перепису населення словацьким урядом з дня 31 грудня 1938 р. уряд Карпатської України, на чолі з о. монс. д-ром Августином Волошином, подав протест і заяву, що українці не можуть признати так переведеного перепису, а натомість домагався прилучення української частини Пряшівщини до Карпатської України. Нова Свобода з 15 лютого 1939 р., подаючи до відома громадянства про протест влади, порівняла статистичні дані про русинів-українців по національності та релігійній приналежності й заявила м. ін.:
"На кінець підчеркуємо, що віра греко-католицька є нашою національною вірою. Хто є греко-католик, є разом теж і українцем. Так само є то з нами, як є то з ізраелі- тами. Хто є ізраелітської віри, є жид, або жидівського походження. Хто є греко-католик, є українець, або його предки були українцями“.Наявність словакізації видно з того, що приріст українського населення на Пряшівщині був у пересічному від 28 до 38 про міле річно, а мимо того за час від 1880 р. до грудня 1938 року українське населення ніби збільшилося всього-на-всього на кругло 1,700 душ. І це за час 58 років! Таким темпом навіть мадяри не здійснювали політики мадяризації Закарпаття.
Українці-русини Пряшівщини постійно боролися проти словакізації свойого краю і домагалися прилучення її до автономної Карпатської України. Ці акції проходили майже одночасно з домаганням автономії в Карпатській Україні за чеського режиму. До таких акцій треба в першу чергу зарахувати Загальний Конгрес Русинів Пряшівщини, що відбувся 17 серпня 1936 р. у Пряшеві, й на якому українці Пряшівщини поновно домагалися прилучення українських земель Пряшівщини до автономної Підкарпатської Руси.
Ці домагання не були респектовані. Не диво ж, що у виборах до словацького сойму дня 18 грудня 1938 р. одинока дозволена виборча листина Словацької Глинкової Людової Партії в українських округах Пряшівщини отримала тільки 38% усіх відданих голосів, тоді як 62% виборців української Пряшівщини голосувало проти листини словакізаторів краю. Все це не могло не впливати негативно на українсько-словацькі відносини.
Деякі карпато-українські провідники довідалися про словацьку підготовку до проголошення самостійности У днях 20- 24-го лютого 1939 р. посол Михайло Тулик і шеф міської поліції столиці Хусту, Юрко Белей, відвідали Братиславу, щоб від словацьких відповідальних чинників довідатися про їхні цілі. Словаки, однак, нічого їм не сказали про змагання до цілковитої незалежности. Натомість, довідалися вони про ці намагання від державного секретаря для німецької меншини при словацькому автономному уряді, Франца Кармазина, який був утаємничений у справу, бо ж відбував подорож до Гітлера разом із д-ром Войтєхом Тукою у сам день карпато-украінських виборів. Кармазин, однак, не виявив дати проголошення самостійности, але завважив, що словаки будуть намагатися зайняти залізницю, що веде з Перечина до Березного, вкоротці перед проголошенням своєї самостійности. Таке намагання словацька Глинкива Гарда зробила дня 12 березня, що могло бути осторогою для карпатських українців. Тому що пп. Тулик і Белей були зобов’язані тримати інформацію Ф. Кармазина в строгій таємниці, виявили вони її тільки у дуже вузькому колі політичних діячів Карпатської України, а саме: проф. Августинові Штефанов І, д-рові Степанові Рососі, Федорові Реваєві, Андрієві
Воронові та д-рові Володимирові Комаринському. Провідник УНО Федір Ревай мав поінформувати про словацькі пляни о. А. Волошина та Ю. Ревая.
Хоч кілька днів перед проголошенням словацької само- стійности на сторінках "Нової Свободи“ висловлювано деякі здогади, що на Словаччині діється щось надзвичайне, все ж широкі українські народні маси, а навіть карпато-українські політичні провідники, крім кількох вийнятків, не були в курсі справи. Проголошення самостійности Словаччини заскочило їх зовсім несподівано.
Отже, словацькі акції аж ніяк не були в координації з карпато-українською політикою, ані не йшли вони по лінії тодішніх інтересів Карпатської України.
-------------------------------------------------
159) ВОЕТ, Уоі. IV, Бос. № 136.
160) БОБГ, Уоі. IV, І>ос. № 139.
161) БСКР, Уоі. IV, Бос. № 140.
162) ввЕР, V©!. IV, Бос. № 146.
163) Newsweek (New York), December 5, 1938.
164) Foreign Policy RoporH (New York), October 15, 1938. page 180.
165) БСТТ, Уоі. V, Бос. № 119.
166) БСЕР, Уоі. V, Бос. № 120.
167) БСГР, Уоі. V, Бос. 126, 137, 139.
168) ВСРР, Уоі. IV, Бос. 165.
169) ВСЕР, Уоі. IV, Бос. 165.
170) ІЮКР, Уоі. IV, Бос. 167.
171) ВОЛ», Уоі. IV, Бос. 112, 120.
172) БвГР, Уоі. IV, Бос. 130.
173) ЮСБТ, ^1. IV, Бос. 168.
174) ООП», Уоі. IV, Бос. 174.
175) БОВТ, Уоі. IV, Бос. 177.
176) БвРР, Уоі. IV, Бос. 180, 182.
177) DGFP, Vol. IV, Doc. № 202.
178) Trial of tha Major War Criminal« before the International Military Tribunal, Vol. XXXI, Case XI, p. 12912-13, Nuernberg, 1948.
179) Руові| Ужгород, 86 січне 1921 р.
180) Д-р Иван Жидовскій, "Пряшевсхая Русь в борзі за свои права" в Э. Бачиискій, П«днарпатсвва Русі за годы 1919-1936, Ужгород. 10*6, стор. Ь7—Ч1.
МОСКВА ЛЕМЕНТУЄ ТАКОЖ
Так російська еміграція, як і червона Москва сильно заре- аґували проти існування вільного клаптика української землі у формі Карпато-Української Держави, хоч вона ще була у федерації з чехами і словаками, маючи з ними спільні фінанси, оборону й закордонну політику, й будучи заступленою своїми міністрами у федеральному уряді в Празі.На еміграції не тільки російська преса заговорила гостро проти українських аспірацій визволитися з-під усіх окупацій, але влаштовувано всякого рода прийняття для різних впливових чиновників закордонної міжнародної політики з метою наставляти їх проти української визвольної боротьби. Більше того, коли в грудні 1938 р. й січні 1939 р. майже вся світова преса заговорила про недалеке визволення України, при німецькій допомозі, в що повірили були дуже серйозно й політичні кола Лондону, Парижу й преса Вашингтону, тоді претендент на російський трон, архикнязь Владімір, поїхав у кінці грудня 1938 року до Берліна, щоб евентуально забезпечити за собою київський трон. В той сам час різні провідники російської еміграції голосно заявляли, що росіяни ніколи не погодяться на відірвання України від Росії. Більше того, деякі з них заявляли, що коли б вони мали вибирати поміж владою Сталіна в "єдиній недєлимій Росії”, якою тепер є СССР, і можливістю евентуальної ліквідації большевицького режиму, але за умовою відлучення України, вони стверджували, що майже всі росіяни, де б вони не були і яких політичних переконань вони не були б, повинні стати одностайно по стороні Сталіна, щоб лише не допустити до усамостійнення України*181). Центрами російської емігрантської акції проти визволення України були зокрема Берлін, Париж, Лондон і Белоград.
Червона Москва також немаловажила справу існування вільної Карпатської України. Хоч між поляками і російськими большевиками під час вересневої кризи ЧСР постали були напружені взаємовідносини до тої міри, що 23 вересня 1939 р. Совєтський Союз .грозив Польщі зірванням Совєтсько-поль- ського пакту неаґресії, два місяці пізніше Москва й Варшава одночасно опублікували комунікат тотожного змісту про продовження пакту неаґресії. Причиною погрози у вересні була концентрація польських військ вздовж чехословацького кордону. А що тепер, коли Польща знову сконцентрувала свої регулярні частини біля кордону Карпатської України, яка була складовою частиною федеративної Чехо-Словаччини ? Москва не тільки не реагувала негативно, а навпаки виразно заявила свою приязнь до Польщі. Москві були на руку всі польські акції, усі терористичні напади польських банд на українські села. Як подавали - звідомлення дипломатів з Москви в часі існування карпато-української державности, навіть у федерації з чехами й словаками, при відсутності відповідної кількости власної військової сили та її належного озброєння,
“Карпатська Україна, як кристалізаційний пункт Українського Самостійницького Руху — це в сучасну пору найбільша загроза для Совєтського Союзу. Совєтський Союз вірить, що в цій справі він має спільні інтереси з Польщею”182).Тому приязні розмови поміж тодішнім комісарем для закордонних справ СССР Максимом Максимовичем Літвіновим і польським амбасадором у Москві Ґржибовським були на денному порядку. Розмови в дусі Ризького договору, з тою різницею, що плянували вони знищити ще й решту території України, що їм її не вдалося захопити в ранніх двадцятих роках.
Якого значення придавали совєти справі Карпатської України, можна бачити з факту, що велика частина ХУІІІ-го Конгресу ВКП(б), що відбувся в березні 1939 р. в Москві, була присвячена розглядові справи Карпатської України. Сам Иосиф В. Сталін, генеральний секретар ВКП(б) і необмежений диктатор СССР, дня 12 березня 1939 р. у своїй головній доповіді перед 2,000 провідних комуністів з цілого СССР широко заторкнув справу Карпатської України, а в зв’язку з тим і справу визволення всієї України. Між іншим Сталін тоді сказав:
"Лемент, що його счинила бритійська, французька й північно-американська преса навколо Радянської України, характеристичний (для ворожого наставления капіталістичного світу до СССР, говорив Сталін — прим. ГІ. С.). Панове з тієї преси аж захрипли кричучи, що німці от-от машируватимуть на Радянську Україну, що вони тепер тримають в руках т. зв. Карпатську Україну, з біля 700,000 населенням, та що не пізніше як цієї весни німці прилучать Радянську Україну з понад ЗО мільйонами населення до т. зв. Карпатської України.Хоч Сталін, позуючи "всесильного” світу цього, перед провідними большевиками говорив ніби на кпини, але в Україні “чистку” не тільки проводив далі, але ще більше посилив її. Як інформував лондонський "Дейлі Експрес“ із 8 грудня 1938 року, московські большевики, під претекстом викриття підго- тови збройного повстання в Києві проти їхнього режиму й за українську державну суверенність, перевели "чисельні арешти в рядах найвищих старшин українців у совєтській армії". Дальше інформував цей орган, що "всіх арештованих обвинувачено в державній зраді“. Згідно з цими й іншими повідомленнями, на початку грудня 1938 р. виарештовано 63-ох старшин, а між ними й трьох генералів — Тарасинського, Тисянку та Михайлова. Львівське "Нове Село” з 18 грудня 1938 р, подавало широкі подробиці масових арештів в Радянській Україні у зв’язку з посиленою діяльністю підпільних українських визвольницьких сил серед народу.
Виглядає так, немов би метою цього підозрілого лементу було збільшити злість Совєтського Союзу на Німеччину, затруїти атмосферу й без ніякої видної причини спровокувати конфлікт з Німеччиною. Очевидно, що є зовсім можливим, що в Німеччині є такі дурні, які мріють про анексію слона, тобто Радянської України, до мушки, тобто до т. зв. Карпатської України. А якщо в Німеччині направду є такі дурні, то ми напевно знайдемо достатню кількість присмирюючих сорочок для таких дурнів.
Але, якщо ми зігноруємо дурнів, а звернемося до нормальних людей, чи не ясно стане, що було б смішно й глупо говорити серйозно про анексію Радянської України до т. зв. Карпатської України?“188).
Тон Сталіна на XVIII Конгресі ВКП(б) мав «а меті показати не тільки перед зовнішнім світом, мовляв, для СССР ніхто не страшний, але, і то насамперед, показати свою особисту небо- нзкість перед мільйонами рабів у СССР. Нами наведена цитата західньо-европейського дипломата зображувала дійсність, а не той цей Сталіна. Між іншим, частина світової преси в цій промові радше вбачала початки залицяння Сталіна до І ітлера, що було вповні зреалізовано півроку пізніше у формі пакту неаґресії між СССР і Німеччиною з серпня 1939 р.
ВИЙНЯТКОВЕ СТАНОВИЩЕ РУМУНІЇ
Тоді як Великобританія та Франція фактично цілковито здали свої позиції в Середущій Европі, чехи ще все сподівалися їхньої піддержки. Зокрема Франція майже цілковито зійшла була зі сцени в справах ЧСР тоді, як Великобританія ше мала претенсії далі бути співрішальним чинником у європейських справах. В тому сенсі Чемберлен підписав з Гітлером договір 'відносно морської фльоти, між іншим таємно навіть від Франції. В тому сенсі обидва вони підписали умову, що всі справи в Европі надалі полагоджуватимуть мирним шляхом, за зеленим столом. У цій "Англо-німецькій Деклярачії“ з дня 30-го вересня 1938 р., що була підписана по закінченні т. зв. Мюнхенської Конференції, між іншим було сказано, що Гітлер і Чемберлен уважають рішення Мюнхенської Конференції, а зокрема підписаний англо-німецький навігаційний договір “символом бажання наших двох народів ніколи більше не йти проти себе війною”184). Чемберлен з великою помпою вертав до Лондону, де 9 повній вірі ’’мироносця” заявив, що, мовляв, мир збережено на життя його Генерації. Але він скоро переконався, що, властиво, деклярація, що її він підписав, залишилася свистком паперу, бо вже місяць пізніше у Відні засідав тільки Ріббентроп і Чіяно, без міністрів закордонних справ Лондону й Парижу. Фактично Британія перекреслила сама свою заяву з дня 8 жовтня 1938 р. про те, що вона "почувається морально зобов’язаною гарантувати кордони Чехословаччини“, бо вже зараз під час того, як мадяри й поляки посилили свої атаки проти ЧСР, вона не тільки не стала в обороні ЧСР, але навіть відмовилася, разом з Францією, взяти участь у Віденському арбітражі, до чого була не тільки морально зобов’язана, але й мала, разом з Францією, Німеччиною і Італією формальне "право” (“право” ними самими встановлене!). Тоді ще було можливо пригамувати Гітлера. Але:, що нас тут цікавить, тоді ще можна було у великій мірі врятувати ЧСР. Напевно, якщо б Англія і Франція були брали участь у Віденському арбітражі, а Німеччина була б трималася етнографічного принципу, а є всі дані твердити, що вона була б його дотримувалася, вислід Віденського арбітражу не був би був такий болючий для Карпатської України й Словаччини, а тим самим і для цілої Федерації.Правда, на основі звернення Хвалковського до всіх чотирьох великодержав, що брали участь у Мюнхенській Конференції, у справі остаточної гарантії кордонів ЧСР, бо в другій половині листопада 1938 р. вже всі спірні справи були полагоджені мирним шляхом міжнародних рішень, Британія звернулася 8 лютого 1939 р. у власному імені та в імені Франції до урядів Італії та Німеччини у цій справі, підтримуючи домагання ЧСР на базі рішення з Мюнхену. Тоді Німеччина відповіла, що член дслімітаційкої комісії, який виготовляв мапи, захворів на шфлуензу, отже не можна продовжувати пращо комісії165)... А словне колишнє запевнення гарантії неьарушимости Чехословацької Федерації закінчила Великобританія в день ліквідації ЧСР, 15 березня 1939 року, висловом запевнення для Німеччини, що вона надалі ще більше змагає до приятельських взаємовідносин та "глибоко перейнята намагаинями відновити довір’я і злагіднити напруження в Европі”.
Румунія — одинока країна, що намагалася дотримувати своїх договірних зобов’язань супроти ЧСР, як члена Малої Антанти. Югославія досить швидко "присмирила” своїх Соколів і членів Народної Обрани, які бажали помагати своїм слов’янським братам — чехам, і увела в себе "святий домашній спокій“. У тому чимала заслуга Німеччини, яка фактично контролювала Югославію під економічним оглядом.
Румунія не тільки відкидала всякі намови Юзефа Бека, але й відкрито ставала по стороні ЧСР навіть тоді, коли "великі союзники“ Франція та СССР, а з ними й Великобританія, вже здали були ЧСР на ласку Гітлера, та на зневагу полякам і мадярам. Румунія недвозначно заявляла свою волю стати в обороні ЧСР, якщо на неї напала би Мадярщина. Румунія виявила була добру волю взяти участь у Віденському арбітражі й боронити інтересів Карпатської України й Словаччини. Румунія була й одинокою країною, що бодай словно інтервеніювала в березневі дні проти мадярської агресії в Карпатській Україні, не дивлячися на те, що мадяри забирали Карпатську Україну з ласки Адольфа Гітлера.
У своїй розмові з Гітлером, дня 24 листопада 1938 р. в Берхтєсгадені, румунський король Карло виявляв спеціяльне заінтересування справою Карпатської України й підкреслював виразно, що він бажав би зберегти існуючий стан. Він бажав мати незалежний від Мадярщини комунікаційний конгакт із Центральною Европою, тому "Румунія противиться мадярській анексії Карпатської України“. На запит короля Карла про німецьке становище у справі Карпатської України, "Фюрер навмисне лишив відкритим перед королем Румунії Карлом питання відносно нашого відношення до Карпато-Української проблеми в майбутньому”186).
У Лайпціґу розмовляв румунський король Карло, дня 26 листопада 1938 p., з Фельдмаршалом Гоерінгом. Для зацікавлених подаємо уривки з протоколу, що починається словами:
’’Король почав розмову запитанням про німецьке становище відносно Української Держави, якщо вона звільнилася б від большевицького режиму Москви і стала самостійною.Король Карло казав також, що, властиво, він мусів би стояти Е союзі з Польщею, бо той союз конечний проти Сходу, але має з поляками труднощі через Карпатську Україну. Але з часом, румуни також змінили свою поставу до Карпатської України. Румунський міністер закордонних справ Г'ріґоре Гафенку в розмові з німецьким амбасадором у Букарешті Вільгельмом Фабріціюсом заявив дня 10 лютого 1939 року, що Румунія вже ке є так сильно заінтересована збереженням існування Карпатської України, як була раніше, бо й так не має шляхів для сполуки з Прагою і Німеччиною. В тій розмові Фабріціюс заявив, що тільки час покаже, чи ця держава на довшу мету втримається188).
Фельдмаршал відповів, що ми піддержували б український визвольний рух у всякий спосіб.
Король згадав, що поляки говорили з пим про українську справу, йому треба було б з’ясувати собі, що означала б велика Українська Держава на його східньому фронті (для нього, для Румунії — прим. П. С.). Король ЗЙЯВИВ, що він рішений зберегти теперішні кордони Румунії з Совєтською Росією (Радянською Україною — прим. П. С.), Мадярщиною та Болгарією. Він проти спільного мадярсько-польського кордону в Карпатській Україні... Він не претендуе на нові території русинів, ані інших національностей"187).
Все ж таки, в критичні для Карпатської України березневі дні, Румунія, може й із чисто своїх егоїстичних мотивів, намагалася запобігти мадярській окупації. Негайно, як тільки мадя- ри розпочали збройний наступ на Карпатську Україну, Румунія перевела частинну мобілізацію. Вже 13 березня 1939 р. румунський шарж д’аффер у Берліні Брабціяну намагався сконтак- туватнся з Ріббентропом, щоб передати йому ноту в справі додержання постанов Віденського арбітражу, але йому було годі до нього дістатися, і щойно 15 березня прийняв його "на власну руку" директор відносного політичного департаменту в міністерстві закордонних справ Німеччини, д-р Ернсі Воерманн. Але йому було сказано, що “вже запізно“... Рівнож у Будапешті інтервеніювала Румунія, домагаючися збереження статусу кво, й запропонувала посередництво для полагодження справи між заінтересованими шляхом переговорів. Натомість Польща намагалася посередничити поміж Румунією і Мадярщииою в їх розходженнях відносно Карпатської України186).
Але й Румунія мусіла підлягти натискові Німеччини, Італії, Мадярщині й Польщі. Це тим більше, що вона залишилася одна-одинока при Карпатській Україні. Такій колосальній спілці вона не мала відваги протиставитися збройно. їй поставила опір тільки Карпато-Українська Армія “Карпатська Січ".
Але Румунія була, на жаль, одиноким вийнятком також і з гіршої сторони. Вона ж бо була одинокою державою, яка видала мадярам відступивших на її територію карпатських
січовиків, які зложили були зброю і, згідно з постановами міжнародного права, мали бути інтерновані на терені Румунії, але не сміли бути повернені в руки другої воюючої сторони, Мадярщини. Тому Румунія відповідальна за життя сотень розстріляних мадярами карпатських січовиків, яких повернули, ніби помилково, як пізніше Румунія вияснювала, старшини румунської армії. Це тим більше ускладнювало ситуацію, що карпатські січовики, зокрема оборонці Столиці, не мали іншого шляху відступу. Шлях на Словаччину був можливий тільки для відтинку на захід від Сваляви.
Це поступовання Румунії вказує ясно, що її становище в справі Карпатської України було диктоване виключно її егоїстичними інтересами і не базувалося на принципах моралі й гуманности, як це могло б здаватися. Вона противилася мадярській експансії, отже, її ворогові, а не ставала в обороні Карпатської України, чи навіть ЧСР, свого союзника з Малої Антанти.
------------------------------------------------
181) Newsweek, New York, January 2, 1939, цитував геи. Деиікіиа.
182) DGFP, Vol. V, Doc. № 108.
183) Current History (New York), April 1939, page 56.
184) БСЕР, Уоі. П, Бос. № 686.
185) ІХЇБТ, Уоі. IV, Бос. №№ 136, 163, 164 і 166.
186) DGFP, Vol. V, Doc. № 254. і«) DGFP, Vol. V, Doc. № 257.
187) DGFP,. Vol. V, Doc. № 28f).
188) DGFP, Vol. IV, Doc. №№ 235, 240, 243.
ГІТЛЕР КИВНУВ ПАЛЬЦЕМ
Властиво, доля існування ЧСР була припечатана вже 21-го квітня 1938 р., коли Гітлер з Кайтлем на спільній конференції намітили перший проект т. зв. Операції ”Ґрюн”, що його вони доповнили 20 травня, а Гітлер затвердив його остаточно 30-го травня 1938 року100). Початок операції визначено було на день 1 жовтня 1938 року, але зовнішньо-політичні обставини, зокрема апель президента Франклина Д. Рузвелта — через італійського короля Віктора Емануїла — довів до Мюнхенської Конференції, яка перешкодила реалізацію Операції ”Ґрюн”, тобто ліквідацію Чехословаччини, у визначеному часі.Це злостило Гітлера увесь час опісля. У розмовах із словаками дорікав він їм, що вони не виступали проти чехів у вересні 1938 р.; у розмовах з мадярами дорікав їм, що вони не домагалися тоді Карпатської України й Словаччини, а зокрема, що після Мюнхенської Конференції не виступили так категорично, як це зробили поляки й не забрали силою, що були б самі хотіли. Для нього це було б упростило справу. Він це кожночасно підкреслював.
Тому вже 21 жовтня і 17 грудня 1938 р. доповнено плян Операції ”Ґрюн“ потрібними змінами, що постали в наслідок нових обставин у ЧСР, і плян залишився й надалі в силі191), Отже, все те, що Німеччина робила в міжчасі у зв’язку з ЧСР, була тільки тимчасова гра, термін кінця якої вже давно був установлений. Скільки ж людей у світі спочатку помилялося в цьому відношенні?
Зокрема від січня 1939 р. німці вбачали все більше й більше переслідування “фольксдойчів“ у ЧСР, вбачали там все більше комуністичних впливів; одним словом вбачали те, чого бажали, щоб могти викликати причину до все більш напружених відносин, хоч міністер закордонних справ ЧСР Хвалковський робив усе можливе, щоб лише не дати справжніх причин до напруження чесько-німецьких відносин. І так, як спочатку Гітлер приймав Хвалковського дуже чемно, то чим далі, тим гірше він до нього відносився і ставив усе більші вимоги. Напр, в розмові 21 січня 1939 р. для Гітлера великою справою було те, що деякі чеські газети називали забрані німцями судетські землі "окупованими територіями", а також звільнення німців з праці в воєнній індустрії, що, властиво, було тільки тому, ідо та воєнна індустрія, фактично, поволі припиняла своє виробництво.
Кайтель передав 11 березня 1939 р. Ріббентропсві список мілітарних умов, перед якими президент Еміл Гаха й міністер закордонних справ Франтішек Хвалковський скапітулювали 15 березня підчас розмови в Берліні, куди їх Гітлер викликав був. Отже, це означало, що при збереженні повної таємниці, Ріббен- троп міг уже підготовляти і свойого приятеля Мадярщину, яка вже нетерпеливо ждала на цей момент. Треба відмітити, що мадярські політики підчас своїх просьб у снрвві Карпатської України давали Німеччині різні обіцянки й, очевидно, вони їх дотримали. Вони підписали ”ін блянко” ряд зобов’язань супроти Потуг Осі, а зокрема Німеччини, як нпр. у квітні того ж року виступили з Ліги Націй, приступили вони до Анти-Комін- терну, поступали згідно з німецькими бажаннями відносно Ліги Націй і т. д. Карпатська Україна коштувала Мадярщину багатої Вона коштувала її участь у другій світовій війні й утрату власної кезалежности.
Підвечір дня 12 березня 1939 р. Адольф Гітлер закликав до себе мадярського амбасадора в Берліні Доеме Стояї та сказав йому, щоб той негайно їхав до Будапешту особисто й поінформував владу, що розвалення Чехо-Словаччини конечне, і то негайно. Рівнож заявив він йому, що він вирішив підтримати незалежність Словаччини, а про долю Карпатської України вже можуть тепер рішати мадяри. Одночасно, чи дещо згодом, німці поінформували італійський уряд, що Гітлер вже дав мадярам вільну руку окупувати Карпатську Україну.
Раннім ранком дня 13 березня 1939 р. спеціяльний вислан- ник Гітлера, шеф відділу ІУб в Міністерстві Закордонних Справ, Ґ. Алтенбурґ, у супроводі німецького амбасадора в Будапешті, Отта фон Ердманнсдорффа, з’явився у регента Миколи Горті, де вже очікував їх мадярський прем’єр Павло Телек;, шеф генерального штабу ген. Г. Верт і представник міністра закордонних справ ґрафа Чакі. Висланники Гітлера вимагали, щоб Мадярщина розпочала агресію проти Карпатської України негайно. Мадяри завважили, що їм треба деякої підютови, але після телефонічної розмови Алтенбурґа з Гітлером і перепо- відження Гітлерової вимоги мадярам, Коронна Рада — ? на яку прибув і Чакі, вставши в гарячці з ліжка — запевнила німців, що в найближчих дванадцятьох годинах мадяри розпічнуть військовий наступ проти Карпатської України.
Очевидно, ніякої остороги не дано Карпатській Україні. Більше того, Ріббентроп і Вайцзеккер, найбільш відповідальні особи в міністерстві закордонних справ Німеччини, негайно сховалися від дипломатичних представників інших країн, щоб не допустити до жадної дипломатичної акції, яка евентуально стримала б хід давно заплянованих подій.
Дня 13 березня 1939 р. вже були всі ляльки на своїх місцях і ждали на кивок пальця. Про ролю словаків, як того чинника, що, спасаючи себе, облегшив ролю німців і мадярів, була мова вище.
З листа подяки регента Миколи Горті, писаного по-німець- кн ним власноручно, вже 13 березня 1939 р. виходить, немов би мадяри таки не були приготовані до негайного наступу. Отже кивок пальця Гітлера на гордого Миколу Горті наступив раптово, несподівано. Горті писав Гітлерові наступне:
Ваша Ексцеленціє!Але Берлін не задовільняється тим, що Горті хотів відкласти головний наступ майже на цілий тиждень, йому треба було діяти негайно, бо його змодифікований плян Операції "Грюн“, тобто цілковитої ліквідації ЧСР, мав бути пущений в рух у означений час, а для того Гітлерові треба було виправдання перед зовнішнім світом. Для того відбувалася та гра із словаками і для того мадярам дано приказ розпочати наступ без проволоки. Світ мусів би мати враження, що, властиво, словаки, як окрема нація, проголосили цілковиту самостійність своєї країни, бо на то вони, як і кожна нація, мають право, а мадяри використали нагоду й забрали Карпатську Україну. Отже... в тій ситуації і Гітлерові нічого не залишалося, як забрати Чехію й Моравію, щоб не допустити до чесько-словацької війни. Більше того, для людського ока, ніби для того, щоб запобігти мадярський наступ і на Словаччину, 15 березня Гітлер вислав деякі відділи німецької армії на Словаччину, аж до Нового Места та в долину ріки Ваг. Мадяри почали мілітарний наступ 14 березня, а німці вислали свої частини на Словаччину вже о 6-ій годині дня 15 березня, де ще в той час було, до деякої міри, чесько-словацьке замішання.
Сердечно дякую!
Я не можу ніяк виразитись, який я щасливий, бо ж ця життєдайна територія (мова про Карпатську Україну — прим. П. С.) для Мадярщини — я нерадо вживаю великих слів — фактично є справою життя.
Не дивлячися на наших 5-ти тижневих рекрутів, беремося до справи з великим ентузіязмом. Доручення вже видано. В четвер, 16-го цього місяця, відбудеться прикордонний інцидент, а в суботу рушить великий наступ. Я ніколи не забуду цей доказ приятельства й Ваша Ексце- ленція може вічно рахувати на мою крицеву вдячність.
З приятельською відданістю
ГортіБудапешт,13 березня 1939 р.192).
Гітлер натискав на мадярського регента Горті, як також і на словаків, до швидкої акції, бо тільки так міг він перевести всю Операцію ’Трюн” — читай, ліквідацію ЧСР, — докладно за своїм пляном, під кожним оглядом, включно з наперед устійненим терміном. У вівторок, 14 березня 1939 року, перші мадярські військові частини переступили кордон Карпатської України в Підгорянах і взяли напрям на Чинадьово й Сваляву. Це трапилося о 2-ій годині вранці, тобто вночі з 13 на 14 березня. Тимчасом, німецькі війська вже були сконцентровані на кордонах Чехії, але в той сам час, у вівторок по полудні, бри- тійці й французи задовільнилися запевненням Міністерства закордонних справ Німеччини, що Німеччина не має наміру робити ніякого драстичного кроку193).
Того самого дня о годині 4-ій по полудні Гітлер запросив у категоричний спосіб президента д-ра Еміла Гаху з Хвалков- ським негайно прибути до Берліна на розмову, а тимчасом вже о годині 6-ій по полудні урядовці Ріббентропа інформували закордонних дипломатів так:
“Чехословацька держава розвалюється. Мадяри напали на Карпатську Україну. Словаччина проголосила самостійність. Решта територій Чехії та Моравії в розпучливо- му положенні. Хаос серед німецько-мовних поселень. Повідомлено про інциденти в північній частині. Там німецькі війська займуть деякі області. Доля наших німецьких фольксґеносів у Чехії й Моравії нам дорога. Президент І'аха та міністер закордонних справ, на власне бажання, прибудуть сьогодні ввечорі до Берліна. Фюрер абсолютно рішений завести спокій у Чехії та Моравії. Майбутня доля і політична структура Чехії й Моравії буде продискутована сьогодні з Гахою. Ця територія ніколи більше не сміє відновити своєї мілітарної сили. Дух Бенеша знову піднісТимчасом поїзд, що віз Гаху й Хвалковського до Берліна, спізнився на цілу годину, бо залізниці були забиті військовими потягами в напрямі кордонів ЧСР. Зате, коли д-р Гаха прибув із своєю донькою та Хвалковським до Берліна, їх прийнято надзвичайно чемно, а Гаховій доньці вручено в найкращих кімнатах готелю "Адлон” великий букет жовтих рож, обв’язаний червоною стяжкою із свастикою. Розмови розпочато щойно о год. 1-ій вночі з 14 на 15 березня, мовляв, подорожнім треба було відпочити... О 4:15 год. рано підписано Гахою і Хвалковським заяву, якою вони віддавали долю свого народу в руки Фюрера. Точно о 6-ій годині ранку 15 березня на всіх відтинках розпочато німецький військовий наступ. Розпочато його рівночасно із закликом Гахи через усі радіовисильні до чеського війська не ставити ніякого спротиВу й віддати увесь військовий інвентар спокійно в руки німецької армії. Точно 25 годин після того, як він увізвав Гаху прибути до Берліна, тобто о 5-ій годині по полудні 15 березня 1939 р., Гітлер тріюм- фально увійшов до Праги, їдучи чеськими містами й селами у відкритому авті, й зайняв місце Гахи на Градчанах. 16 березня чехи вже знали докладно, на чому стоять, бо Гітлер вже видав проклямацію про встановлення протекторату *195).
свою голову. Наша терпеливість вичерпана. Мотано інтриги з нашими ворогами на заході...194).
Німеччина дала Мадярщині зелене світло у справі Карпатської України вже 8 березня 1939 р., а властиво вже 4 березня, коли, підчас чергових відвідин мадярського міністра Стояї в Ріббентропа, дістав він запевнення, що “Мадярщина мусить бути терпелива”, під умовою, що мадярський уряд не робитиме ніяких попередніх підготовчих воєнних заходів аж до знаку, що його дасть Берлін. Зате Мадярщина негайно почала відтягати свої військові частини із заходу, тобто від кордону Словаччини, й концентрувати їх вздовж кордону Карпатської України, а частинно й східньої Словаччини. Цей рух військ був уже помітний 12 березня. В загальному для бою в Карпатській Україні було підготованих 12 дивізій, з чого 12 березня на самому відтинку Мукачів-Ужгород було вже сконцентровано три бригади піхоти, дві бригади кавалерії та одна бригада моторизованих частин. Сила однієї інфантерійної бригади була: два полки, один сквадрон і шість батерій. Крім того на захід від Ужгороду, біля словацького кордону були також сконцентровані дві бриґади піхоти, скеровані в напрямі Карпатської України. Формації були доведені до воєнного стану. В той сам час поляки сконцентрували свої "три дивізії на Карпато-Україн- ському фронті“1вв). Отже, Горті, пишучи листа подяки до Гітлера, властиво зробив тільки жест у сторону нових рекрутів, а фактично були в нього відносно великі сили людей під зброєю, зокрема в порівнянні з малими силами Карпато-Української Армії "Карпатська Січ”, бо, хоч ген. Сватек спочатку виявляв добру волю стримувати мадярський наступ, він негайно зрезиґ- нував із цього, як тільки до нього прийшла вістка про німецьку окупацію Чехії й Моравії, коли всім чеським збройним силам дано приказ не ставити ніякого спротиву наступаючому ворогові. 15 березня 1939 р. Польща змобілізувала й дала ще додатково посилення своїм військам на кордонах Карпатської України в силі одної додаткової дивізії. І проти цих сил не завагалися боротися карпатські січовики, що на своїх прапорах мали виписані гасла "Нація понад усе“, як також "Наша сила в нас самих!". Виступили до бою проти тієї колосальї.ої сили, бо вони любили свою батьківщину, вони вірили в принцип свободи усіх народів світу, вони вірили в принцип пошани людської гідности. Окупанти несли на своїх багнетах поневолення народу й зневагу людської гідности українця.
-----------------------------------------------
190) ССРР, Уоі. II, Бос. № 175. їм) БвРР, Уоі. IV, Бос. № 81, 152.
192) Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal, Nuernberg, 1948, Vol. XXXI, page 155.
193) The Times, London, 16th March, 1939.
194) ВСТР, Уоі. IV, Бос. 224.
195) БСЕР, Уоі. IV, Бос. №№ 206, 207, 228, 229, 246, а також Тітв, Ке\у Уогк, МагсЬ 27, 1939.
196) БвГР, Уоі. IV, Бос. №№ 179, 182, 189, 190. 222.
УКРАЇНЦІ ОБОРОНЯЮТЬ СВОЮ СВОБОДУ
Саме в часі напруження між Карпатською Україною і федеральним урядом у Празі, 9 березня 1939 року Німеччина присилає до Хусту нового конзуля в особі д-ра Гамілкара Гоффманна, того самого, що 28 листопада 1938 року вислав до Берліна прихильне для Карпатської України звідомлення про положення в краю. Очевидно, це могло викликати в урядових колах враження, що Німеччина зацікавлена існуванням Карпатської України й бажає встановити тісніші взаємовідносини. Це могло робити таке враження в той час тим більше, що чехи почали були знову вмішуватися у внутрішні справи Карпатської України, накидаючи їй навіть свого міністра в особі ген. Льва ГІрхали. Тимчасом, приїзд Гоффманна був уже у зв’язку з ліквідацією ЧСР. Згадуємо тут його особу тому, що він виконував ролю дипломатичного, а не тільки конзуляр- ного, представника Німеччини в Хусті й у тій ролі виконував своє завдання посередника поміж урядами.Після того, як дня 14 березня 1939 р. по полудні Словаччина проголосила самостійність, Федерація чехів, словаків і карпатських українців, тобто нова ЧСР, була зірвана. Карпатським українцям цього якнайменше бажалося. В існуючій ситуації української справи в загальному, українці бажали зберегти наявну федерацію чехів, словаків і українців так довго, доки не було б виглядів на визволення усього українського народу з-під панування російських большевиків, польських шовіністів і мізерного румунського королівства, та об’єднання всіх українських земель у Самостійній Соборній Українській Державі.
Але прийняте німцями вже давно рішення знайшло початок своєї реалізації. В тій ситуації українці мусіли шукати для себе виходу, знаючи, ще так південний, як і північний сусіди чигають на їхню свободу, чигають за тою “життєдайною територією”, що про неї писав Горті до Гітлера, чатують за здобиччю. В ранніх пополудневих годинах у вівторок, дня 14 березня 1939 року, прем’єр о. д-р Августин Волошин проголосив самостійність Карпатської України, а провідники політичного життя стали думати про оборону держави від наступаючого від Мука- чева та від Севлюша ворога.
Того ж дня о годині 1:30 вночі уряд Карпатської України передав на руки німецького конзуля д-ра Гамілкара Гоффманна в столиці Карпатської України, Хусті, телеграму, що її конзуль вислав щойно о 3:50 ранку, а вона наспіла до Берліна о годині 6:15 ранку, такого змісту:
До Міністра закордонних справ Берлін, НімеччинаПересилаючи цю телеграму, Гоффманн повідомив, що телеграму передала йому делегація, як також інформував свого шефа в Берліні, що прем’єр о. д-р А. Волошин дав письмовий приказ командантові жандармерії в Хусті, щоб передав склад зброї в руки "Карпатської Січі“, яка йде на оборону кордону від Мадярщини.
В імені Уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самосіійности під охороною Німецького Райху.
Премєр-міністер Д-р Волошин, Хуст*198).
Рівнож вислано телеграму, за підписом о. А. Волошина, до Праги, в якій повідомлено Прагу, що, з огляду на проголошення самостійностй Словаччини, карпатським українцям неможливо залишитися в рамках федеративної Чехо-словацької Республіки, тому Уряд Карпатської України проголошує само* стійність своєї країни. В той час Чехія і Моравія не були ще формально в "опіці Фюрера”. В тій ситуації навіть ген. Прхала, що ще кілька годин тому зводив бої в Хусті проти "Карпатської Січі", щоб відобрати від неї зброю, заяаив свою співпрацю з урядом, але до неї не мав нагоди приступити, бо скоро дістав приказ не ставити спротиву мадярським військам й виводити вояків чеської национальности до Чехії.
О годині 11:15 рано, 14 березня, Гоффман, вислав телеграму до Берліна, в якій інформував свого шефа про те, що мадярські війська переступили кордон біля Підгорян і наступають від Мукачова в напрямі Чинадьова та Сваляви. Відділи чеської армії не ставлять спротиву, але Прхала хоче дати приказ до оборони країни. "Український Уряд просить Уряд Райху інтервеніювати в Будапешті в справі припинення наступу мадярських військ108). В міжчасі, о годині 11:30 граф Чакі спільно з німецьким амбасадиром у Будапешті, фон Ердманнсдорфом, приготовили зміст ультиматума, що його мадярський уряд переслав до Праги й Хусту, щоб до 24-ох годин віддати Карпатську Україну в руки мадярів Ультиматум передано біля полудня на руки чеського посла в Будапешті для дальшої комунікації.
Тимчасом "Карпатська Січ" стала до героїчних боїв у обороні батьківщини, а представник Української Пресової Служби в Берліні, 14 березня, о годині 1:25 по полудні, доручив у міністерстві закордонних справ, на руки легаційного радника й голови політичного відділу ІУб, Ґюнтсра Альтенбурга, заяву такого змісту:
Рівно ж представник Уряду Карпатської України в Празі, д-р Вінкентій Шацдор, звертався до дипломатичних чинників інших країн про допомогу, але всі вони, крім Румунії, мов води в уста набрали й зовсім не виявляли зрозуміння для справи народу, що хоче жити вільним життям, зовсім не турбувалися зростом експансії Гітлера. А німецький шарж д’аффер, якого уряд двічі зобов’язався був гарантувати недоторкальність кордонів ЧСР, а в тому й Карпатської України, вислав повідомлення про розмову з українським представником щойно чергового дня, тобто 15 березня 1939 р. і то щойно о год. 2-ій по полудні, коли звітував свойому урядові про те, що мадярські війська вже ввійшли 10 кілометрів на територію Карпатської України, не вказуючи на якому відтинку.“Міністер-президент Волошин звернувся з апелем о поміч до Фюрера та до інших Великих Потуг. В Карпатській Україні спокійно. Чеські війська заияли позиції на фронтах. Українці, в злуці з чеськими силами, будуть боронитися проти, кожного нападу, навіть проти об’єднаних польських і мадярських сил, а якщо не дістануть допомоги, то у випадку потреби вони піднімуть загальне повстання на всіх українських землях під Польщею...*199).
В тому ж часі, Лорд Галіфакс, міністер закордонних справ Великої Британії, яка була одним з головних Гарантів непоруш- ности кордонів ЧСР, замість реагувати на події, замість докладати заходів, щоб припинити агресорів, 15 березня 1939 р. запевняй Ріббентропа, що Велика Британія не вважає, що події в Середній Европі повинні мати який-небудь вплив на їхні добрі взаємовідносини, або на хід економічних переговорів, які саме набрали успішного розвитку. Навіть предложения тексту декля- рації Гахи й Хвалковського, що вони її підписали під пресіею в Берліні, Лордові Галіфаксові німецьким амбасадором Дирк- сеиом, не зворушило Великої Британії*200). А з Парижу повідомляв амбасадор Велчек, що ним передану нотифікацію міністрові закордонних справ Франції, Жоржові Боннет, про події в ЧСР Боннет прийняв до відома “без виразу офіційної опінії” Франції в тій справі*201).
Не зворушив сумління великодержав і апель екс-президента ЧСР, д-ра Едварда Бенеша, з яким він звернувся до Злучених Держав Америки, Великої Британії, Франції та СССР. Уривки з цього апелю наведемо ще й з тих причин, що Бенеш уже тоді зрезиґнував був із Карпатської України, виступаючи тільки в імені й обороні чеського і словацького народів. В апелю говорилося:
"Чеський і словацький народи є жертвами великого міжнародного злочину. Сьогодні народ Чехо-Словаччини не може сам протестувати, а з огляду на події останнього місяця не може ані оборонятися. Тому я, як екс-президент Чехо-Словаччини, звертаюся до Вас із цим протестом...Отже, навіть ті, які двадцять років панували й експлуатували багатства Карпатської України, вже не дбали, що діється з нею у ці її важкі часи. І то не тільки ті чехи, що були в себе вдома, які, нібито не могли ставити німцям жадного спротиву, але й ті, що говорили в їх імені вже закордоном, в особі бувшого президента ЧСР, тої ЧСР, до якої Карпатська Україна належала в часі її боротьби за здійснення постанов Сен-Жер- менського договору. Бенеша вже не цікавила доля Карпатської України вільної, сфедерованої держави в рамках федеративної Чехо-Словаччини. Це варта пригадати тим усім чехам, які ще й сьогодні претендують на Карпатську Україну. Бенеш тоді говорив тільки про чехів і словаків, а про карпатських українців, на яких посягав руку їхній кількастолітній окупант, чеський екс-президент взагалі не згадував. Треба припускати, що годився із вибуттям Карпатської України з рамок ЧСР.
...одна з великодержав, яка підписала умову в Мюнхені, тепер ділить нашу територію, окуповує її своєю армією і встановлює ’’протекторат"...
Перед сумлінням світу й перед історією я мушу сьогодні заявити, що чехи й словаки (підкр. — ГІ. С.) ніколи не приймуть це незносне посягання на їхні святі права“...*202).
Проти волі Італії та Німеччини з одного боку, а при повній індиферентності Британії та Франції, як гаранті? непорушносте її кордонів, Карпатська Україна діяла суверенно, діяла так, як їй наказувала національна честь і від неї вимагала історія. Уже раннім ранком 15 березня 1939 року, не одержавши з Берліну відповіді на телеграму з попереднього дня, Уряд Карпатської України звернувся з категоричною вимогою до уряду Німеччини відповісти ясно і якнайшвидше, чи Німеччина пообіцяла Карпатську Україну Мадярщині чи ні. Рівночасно з цим, німецький представник д-р Г. Гоффманн інформував свойого шефа, що уряд Карпатської України веде переговори з урядом Румунії в справі одержання збройної допомоги в обороні країни проти мадярської окупації*203).
В тому самому часі, як Гітлер в’їздив до Праги без найменшого чеського спротиву, без одинокого вистрілу бодай на знак символічного протесту, тобто о годині 5-ій увечорі 15-го березня, міністерство закордонних справ Німеччини вислало телеграму свойому дипломатичному представникові в Хусті, д-рові Г. Гофманнові, такого змісту:
"ГІрошу поінформувати Уряд Карпатської України усно (підкр. — П. С.), що з огляду на те, що мадярські війська на широкому фронті посунулися вже вглиб Карпатської України, уряд Німеччини радить йсму не ставити о кору. Так як справи зараз стоять, уряд Німеччини вважає, що він не є в позиції прийняти охорони *204).Пораду піддатися, що в тих обставинах була однозначна з домаганням, Гофманн передав президентові о А. ВолошиновІ саме підчас святкового засідання Сойму Карпатської України, в історичному будинку хустської гімназії. Але ані Сойм, ані уряд Карпатської України не прийняв домагання Німеччини, за яким виразно стояла й піддержка Італії, не говорячи вже про Мадярщину й Польщу, яких війська вже пустошили карпато- українські міста й села або вже були готові до наступу кожної хвилини. Вояки "Карпатської Січі”, що ще формально була лише півмілітарною організацією національної оборони під начальною командою Дмитра Климпуша, не припиняли боїв. Після проголошення повної суверенности Карпато-Української Республіки, вибору Президента Республіки в особі о. А. Волошина й створення уряду, ОНО "Карпатську Січ“ проголошено регулярною армією Карпато-Української Республіки. Начальним комендантом, як і всюди, був Президент Держави, о. А. Волошин, а міністром військових справ Степан Клочурак, який наказом ч. 1 з дня 15 березня 1939 року, у вечірніх годинах, у відсутності Дмитра Климпуша, що виїхав був службово на свою Гуцульщину, передав безпосереднє командування збройними силами в руки полковника Сергія Єфремоса. Текст наказу звучав:
"Міністерство Військових Справ Карпатської України
Наказ ч. 1.
Наказую: Полковник С. Єфремов, як комендант Національної Оборони Карпатської України, прибирає собі штаб у складі осіб: 1. полковник Михайло Гузар, 2. полковник Філонович, 3. надпоручник Парчаній, 4. надпоручник Гу- лянич, 5. поручник Бабіля, 6. ппоручник Андрій Івашкевич, 7. ппоручник Пуглик Михайло, 8. ппоручник Вайда Степан, 9. поручник Петро Чорний, 10. поручник ІЦука Борис, 11.комендант ОНОКС Іван Роман, яко інтендант.Хуст, дня 15. III. 1939.
Степан Клочурак,
в.р. міністер справ військових
Карпатської України*205).
Але цей наказ мав значення у державно-правному розумінні тому, що тут була вже мова не про півмілітарну організацію, а про збройну силу Карпато-Української Республіки, тобто про регулярну армію держави, а це ставило її під охорону постанов Женевської Конвенції відносно ведення війни, охорони полонених і т. п. Всі мадярські знущання над січовиками у в’язницях і концентраційних таборах, зокрема у Великому Бичкові, Варю Лапоші і ін., були грубим нарушениям міжна- родніх постанов відносно трактування воєнних полонених.
Дев’ять мільйонів мадярів, разом з їхніми понад 150 мільйонами союзників, поляків, італійців і німців, перемогли фізично біля півмільйона карпатських українців у затяжній боротьбі. Не тільки безмірна перевага людського матеріялу була по стороні агресора, але й колосальна перевага озброєння його збройних сил у порівнянні з озброєнням війська Карпатської України, Що було сформоване порівнюючи нашвидку.
Вже після проголошення суверенности та після створення міністерства національної оборони проголошено загальну мобілізацію. Проголошено її в першу чергу на сторінках ’’Нової Свободи” і то щойно в числі з 16 березня 1939, яке фактично друкувалося вже 15 березня. Ось текст мобілізаційного заклику:
УВАГА!
Бувші військові старшини, підстаршини й вояки, голосіться!
При міністерстві війська в Хусті утворився генеральний штаб під проводом полк. Єфремова. Формується армія Карпатської України. Всі бувші військові старшини, підстаршини й вояки, голосіться до головної команди армії, і тому нехай не буде ні одного вишколеного вояка, який би не заоферував свої прислуги своїй Державі. Служили ми цісарям, всяким чужим президентам, то послужім тепер свому народові.
Вояки, Вас кличе рідна Держава.
В дійсності зміст цього заклику не дійшов до кожної української хати Закарпаття. Не було ні настільки добре на-, ладнаної комунікаційної мережі, ані не було досить часу на це. Народні маси, до яких цей голос дійшов, стали масово голоси- гися у збірних пунктах. Але... не було ані зброї, ані уніформи, ані наладнаного якслід постачання. Тому кожний ішов служити своїй Батьківщині з тим, що мав і як міг.
Не дивлячися на такий стан, українці всіх соціяльних верств населення, як також і різного віку, здисципліновано являлися на заклик уряду власної держави, до зброї. І треба уявити собі той героїзм ’’Карпатської Січі" у оборон5 краю. Бо ж у порівнянні з колосальними масами наступаючого ворога, карпатських січовиків була маленька горстка. І ця малесенька горстка українського патріотичного війська, — війська, що свято вірило у правоту своєї боротьби, ця малесенька горстка карпатських січовиків тримала регулярний фронт майже цілі два тижні20*). Партизанські загони "Карпатської Січі“ продовжували боротьбу ще впродовж кількох тижнів. Фізична сила багатократно переважаючого ворога безпощадно нищила все, що було українське, і накидала населенню Карпатської України знову мадярську неволю. Зате та сила ніколи не перемогла духа українського народу, не перемогла палаючого бажання жити вільним життям у власній Самостійній Соборній Українській Державі.
Карпато-Українська Республіка — це перша держава, що поставила спротив наростаючому імперіялізмові Німеччини, під кермою Адольфа Гітлера. Уряд о. Августина Волошина перший відкинув домагання Гітлера, даючи наказ своїй армії “Карпатській Січі” боронити державу від поневолення Гітлеровим союзником, Мадярщиною. Оборонна війна Карпатської України проти Мадярщини — це, властиво, початок другої світової війни, бо ліквідація Чехо-Словаччини промостила шлях Гітлерові до окруження Польщі з півдня, яка вже півроку пізніше впала жертвою того самого її союзника в поневоленні Карпатської України, гітлерівської Німеччини.
Світова преса подивляла героїчність українського війська. Починаючи від сусідньої румунської преси, а кінчаючи на далекій заокеанській, вона підкреслювала, що із народів ліквідованої Німеччиною ЧСР, федерації чехів, словаків і українців, тільки українці виступили збройно проти агресора; тільки вони ціною крови обороняли свою свободу. У цих боях, що відбувалися на життя і смерть у дослівному значенні цього виразу, падало надзвичайно багато жертв життя в обидвох воюючих сторін. На полі слави гинули герої "Карпатської Січі", борю- чися аж до загину, на чолі із своїм начальником штабу сл. п. полковником Михайлом Гузарем-Колодзінським, але гинули також і вояки агресора — мадярської загарбницької армії.
Влада Карпатської України не скапітулювала ні військово, ні політично. Українці програли війну, але не схилили шиї у мадярське ярмо, не відступили ні на хвилину від своєї ідеї боротьби за свободу, не втратили віри в право кожного народу жити вільним життям у власній державі й рядити собою по власній, йому притаманній, вподобі. Українці не втратили віри в установлення принципу пошани людської гідности в світі, не втратили надії на те, що прийде час, коли світ схаменеться і, по скиненні поневолення людини людиною і нації нацією, встановить гармонійне співжиття людей і націй світу. Бо ж так люди, як і нації, створені Богом рівні, тому всі вони в обличчі Бога мають рівні права на життя і свободу та на вільний все- сторонній розвиток по власній вподобі. Всі вони, з другого боку, мають обов’язок респектувати права сусідів і вести своє життя в той спосіб, щоб не шкодити своїм сусідам.
За такий порядок боролися й гинули карпатські січовики. За такий порядок продовжувала боротися влада Карпатської України на еміграції. В такій позиції українці хочуть бачити себе й раді б бачити всіх інших. В боротьбі за ці природні права українського народу впав, на стійці, сам Президент Карпато-Української Республіки, о. Августин Волошин, з рук найбільших ворогів свободи народів і пошани людської гідности, московсько-большевицьких імперіялістів.
Але Шевченко здефініював поняття нації, як органічну цілість живих, мертвих і ненароджених. Згинувші борці передали свої стяги і коп’я живим, а ці знов передадуть своїм на- слідникам. Із стягами передаються ідеї з покоління в покоління, за які крушаться безперебійно коп’я і будуть кр> шитися аж до повного визволення України від усякого чужого панування, аж до встановлення й забезпечення українському народові можливосте всестороннього розвитку по своїй волі, не шкодячи ані в найменшій мірі своїм сусідам. Український народ бажає жити вільно й такої самої волі бажає всім іншим народам. Українці не хотять бути поневолені й не бажають поневолювати інших.
Лише такі великі ідеї, ідеї універсальної справедливости, могли натхнути героїв "Карпатської Січі” поставити чоло колосальній фізичній силі Мадярщини, Польщі, Італії й Німеччини. Ці свої великі ідеї протиставляли українці в тій боротьбі й протиставляють їх і до сьогодні ідеям брутальної тиранії, імперія- лізму, визиску, насильства, поневолення націй і зневажання людської гідносте, закріпощення в той чи інший спосіб людини.
З вірою в Божу справедливість, з вірою в перемогу правди ?ішли на фронти Крутянці, герої Першого Листопада, невмирущі Базарці, викликаючі в світі подив “Карпатські Січовики”, борці легендарної УПА, і далі з тою вірою стоять на стійках підпільники Української Національної Революції в краю. Вони всі разом творять нерозривний ланцюг, який продовжуватиметься аж до здобуття повної свободи Українському Народові.
**
*
П’ятимісячне існування Карпато-Української Держави, хоч навіть у федерації з чехами і словаками, в загальному мало колосальне значення не тільки для карпатських українців на даному відтинку часу, але й вирішило раз на всі часи приналежність Закарпаття до України. Для загальної української справи ці події прислужилися тим, що при їх наявності небувало закту- алізовано ідею української визвольної боротьби, і то не тільки в усіх родах світової преси. Події в Карпатській Україні поставили українську проблему у даному відтинку часу в позицію найважливішої проблеми міжнародної політики багатьох держав.У нашій праці цитували ми уривки з протоколів нарад тодішніх державних мужів, уривки з нот, що ними вимінювалися дипломати в українській справі. Тут не наводили ми голосів преси, бо це вимагало б окремої розвідки. Хочемо лише ствердити, що майже вся світова преса зв’язувала в той час українську справу з плянами Гітлера. Що Гітлер мав свої пляни, це так. А які вони були страшні, українське громадянство ще цього не свідоме, бо ще, на жаль, надто мало було публіковано в доступних для українського широкого загалу джерелах. Але, що українці не зв’язували своєї долі з плянами Гітлера, а діяли суверенно, сьогодні відомо всьому світові також. Вже в першій половині 1939 року, зокрема по упадку'Карпатської України, західня преса зревідувала своє становище. Суверенні рішення уряду Карпатської України, а зокрема осамітнена збройна оборона держави проти волі Гітлера вплинули позитивно, зокрема на поважнішу частину світової преси й публічної опінії.
Тут наведемо для прикладу тільки один такий голос. Науковий місячник, Current History, видаваний у Нью йорку, у свойому числі із травня 1939 р. опублікував статтю Раймонда Леслі Буел-а, в якій автор, проаналізувавши справу докладніше і звільнившися від упередження, між іншим писав:
“Значення української проблеми зростає не тільки через Німеччину, але зріст її лежить у самизГ українцях (нідкр. — П. С). Тоді як український рух у дев’ятнадцятому сторіччі зводився у великій мірі до праці небагатьох інтелектуалів, тепер дух націоналізму охоплює широкі маси українців, які вже стали грозити Польщі, бо вона нічого не зробила для зменшення їх бідности. Не є неприродним вірити в те, ,що Український Націоналістичний Рух — так як колись Американська Революція — прийняв би закордонну допомогу для своєї боротьби, коли і звідки б вона не прийшла”.Цей голос відображує політичний спосіб думання і. традицію симпатії американського народу до визвольної боротьби кожного народу з-під усякого гніту, від усякої тиранії. Великий автор Деклярації Незалежносте, Тома Джефферсон, сформулював у цьому документі почу&ання американського народу, ствердивши право народу підняти революцію проти кожної влади, яка не діє з волі народу. У невід’ємне право на життя, свободу й прямування до щастя кожної людини вірили творці Американської Революції, бо ж усі люди родяться вільні й рівні. У тому дусі діяв і президент Вудров Вілсон, проголосивши своїх 14 пунктів, в яких поставив принцип права на самовизначення народів, як базу упорядкування міжнародних взаємовідносин, як підставу для добросусідської співпраці всіх народів у новому, вільному порядку світу. Рівнож Атляитійська Карта прийняла цей принцип у основу упорядкування світу, для оминення воєн і мирної співпраці вільних і рівних націй, вільних і рівних перед обличчям Бога й закону людей.
Тому справжнім відображенням думок американського народу є голоси подібні до нами цитованого вище, а не голоси непоінформованости чи окремих осіб, що мали з тих чи інших причиїї упередження до української визвольної справи. Тут хочемо тільки підкреслити, що автор вище наведених цитат правильно підходить до справи, коли каже, що визвольний рух кожного народу має природне право шукати собі союзників і шукати їх там, де знайде найбільше піддержки, там, де піддержка може бути найефективніша. Помилятися — це людська слабість, і нічия помилка не може відобрати йому право на дальше прямування до справедливої мети.
Можливо, що й відокремлені українці помилялися в минулому, але народ у цілому та його провідники діяли в добрій вірі, діяли суверенно, діяли тільки в інтересі справедливої української справи. Карпатська Україна, її героїчна боротьба за свободу, суверенні рішення її офіційних представників на чолі з президентом о. д-ром Августином Волошином, за якими стояли провідники всеукраїнського визвольного руху того часу — єдиної тоді Організації Українських Націоналістів — є найкращим доказом цього.
Ідея й чин, слово й дія, деклярація і її чинна реалізація в Карпатській Україні були тотожними. Між ними не було розходжень. Не голошено того, чого не реалізовано на ділі. Це був стиль Карпатської України!
Нерозривна єдність Проводу й народніх мас, усвідомлена єдність політичних провідників і народу в обличчі вимог хвилини, повна консолідація усіх політичних й ідеологічних відла- мів народу, абсолютна релігійна толеранція і співпраця церковних діячів «а добро національної спільноти — ось де таємниця успіху розвитку державного будівництва Карпатської України!
Цей стиль кресав сильні характери, плекав почуття пошани людської гідности, чого передумовою завжди мусить бути повна особиста свобода людини аж до тої міри, доки вона не стає посягати на таку ж саму свободи іншої людини. Цей стиль кресав почуття національної гордости при повній пошані вартостей інших націй.
Цей стиль плекав почуття відповідальносги одиниці й збірноти, провідників і широких мас населення. В обличчі почуття повної історичної відповідальности та виконуючи волю народу, репрезентанти народу проголосили повну суверенність Карпато-Української Республіки, а народ у почутті відповідальности взяв міцно зброю в свої руки, щоб обороняти свою суверенність. Проголошення суверенности не обмежувалося до словної деклярації, суверенність Карпатської України боронено на регулярних фронтах, боронено в партизанському .підпіллі. Суверенність засвідчено пролитою кров’ю наступаючого ворога і цілющою кров’ю Карпатських Січовиків.
Суверенна нація рішала суверенно долю свойого народу, героїчно боронила свою національну честь, вписувала нову славну й сумну сторінку в історію України. Постава Влади Карпато-Української Республіки та її збройної сили “Карпатської Січі" прочистили увесь той бруд, що його частина світової преси раніше виливала на нашу молоду державу. Не слова, а чнн цього доконав!
Українська визвольна боротьба була, є і залишається суверенною, незалежною від чужих чинників. Лише українські суверенні чинники рішають із точки погляду інтересів українського народу, бо тільки українському народові дорога його власна свобода, хоч з другого боку відновлення Української Держави на сході Європи—це неминучість для збереження спокою в майбутньому, неминучість для послаблення російського імперіялізму всіх закрасок. А це вже виходить далеко поза рамки самих українських інтересів, це вже справа міжнародної ваги.
Комментариев нет:
Отправить комментарий