другий розділ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ У ЧСР

УВАГА! Якщо Ви бачите орфографічну помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть CTRL+ENTER                  

---

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ У ЧСР

    Не маємо на меті писати тут історії Карпатської України за час від 1919 до 1939 років, ані не маємо на меті тут давати вичерпної інформації про всі ділянки життя карпатських українців за той час у рамках ЧСР. Цього неможливо зробити в цій короткій праці. А радше, нашим завданням є поінформувати Шановних Читачів про ходи міжнародньої політики, у зв’язку з проблемою Карпатської України. Тому, говорячи про цей час, маємо на увазі тільки заторкнути деякі важливіші події, які творили поміст поміж 1919-им і 1938-39 роками. Говоримо про ці роки, бо в цих роках Карпатська Україна найбільше була предметом різних закулісових і відкритих торгів на міжнародньому полі.

СПАДЩИНА ПО МАДЯРАХ

    Мадярське панування на Закарпатті залишило за собою, направду, жахливу спадщину. Мадяри ніколи не жаліли утисків і погорди до карпатських українців, ніколи не хотіли жити як рівний з рівним, постійно провадили політику мадяризації українського населення Закарпаття, але особливого горя зазнавало Закарпаття від часу поразки мадярського повстання проти Габсбургів у 1848-49 рр., під проводом Лайоша Кошута. Тоді галицькі й закарпатські українці, як також словаки й інші слов’янські народи Австро-Угорщини піддержували австрійський уряд. Австрія була, однак, змушена просити помочі у російською царя Миколи І, якого війська, властиво, під командою ген. Пашкевича, придусили повстання мадярів. Цар Микола передав всю територію під владу Австрії, не вимагаючи ніяких прав для слов’янських народів на майбутнє.
     Для Закарпаття участь московських військ у здушуванні повстання Кошута мала майже погубні наслідки, і це в двох напрямках. Насамперед, треба відмітити, що ці війська занесли москвофільство на Західні Землі України, а зокрема на Закарпаття. Сила заімпонувала провідникові закарпатців і авторові творення "Руської Країни” з усіх українських земель, шо входили в склад Австро-Угорщини, Адольфові Добрянському, а за ним пішла й частина інтелігенції. Від того часу москвофільство датується на Закарпатті.
       Другий згубннй момент для Закарпаття полягав у тому, що австріяки й мадяри скоро прийшли до повної згоди й дня 29 травня 1867 р. монархію Габсбургів перетворено на "Австро- Угорську Монархію", як дуалістичну державу, при чому Карпатська Україна попала й надалі під безпосередню юрисдикцію Мадярщини. Від тоді почалася помста мадярів на карпатських українцях за їхню участь проти повстання Кошута та за москвофільство. Мадярщення населення, економічний утиск, лихварство, поширювання пияцтва, замикання українських парохіяльних шкіл і т. д. Саме в цьому часі закарпатці починають масово виїздити "у світ за очі”, населення починає гинути. На домагання греко-католицького єпископа Юлія Фирцака з 9-го квітня 1896 р., угорське правительство вислало свого уповноваженого, Едмунда Еґана, родом ірляндця, на Закарпаття для провірки ситуації. По подорожі від села до села, Е. Еган написав невеселий звіт своєму урядові, з якого кілька речень наводимо ось тут:

     "...Більша посілість прогрішилася тяжко супроти селянства. Та й сама держава, чи правительство, провинилося... Багато яотарів (волосних війтів — прим. П. С.) дере з народу й тиранізує селян... Тут не дбає ніхто про контролю адміністрації. Селянський пролетаріят відданий Божій ласці й опіці. Розпука бере дивитися на цей бідний і темний народ, що дістався в руки найсильнішого торговельного елементу Европи Нарід, якого судьба лежить
в руках лихваря, не має ні землі, ні худоби; нарід залежить від настрою і самоволі лихваря; нарід розпіяче- ний нарочно і здеморалізований, котрому вже ані священик, ані староста не можуть помогти і котрого адміністра- ційний урядник кривдить; нарід, котрому взагалі ніхто в світі не подає помічної руки — цей народ буде постепенно занепадати матеріяльно чимраз глибше, поки не загине” *11).

     Того самого року мадяри святкували тисячоліття свого королівства й тоді Львівське Т-во "Просвіта” видало спеціальний протест й розіслало до урядів європейських країн, у якому (за журналом "Життя і Слово”, Львів, том V, 1896) писалося:

     "Русина на Угорщині не вважають людиною... На Русинів перенесли мадяри всю ненависть, якою палали на росіян за погром 1849 р. Нищити Русинів зробилося немов патріотичним обов’язком мадярським” *12).

     На жаль, нічого не поміг ані протест галицьких українців, ані меморіал Едмунда Еґана. Як справа ця виглядала в дійсності, може найкраще послужити факт, що Е. Еґана підступно замордовано на шоссе, що веде з Ужгороду до Мукачева. На горбку Барвінкош, між селами Дравці й Глибоке, куди мені нераз доводилося проходити чи проїздити, видніє скромний бетоновий хрест. Мої близькі земляки, селяни, проходячи сюди, ніколи не забували згадати теплим словом того, хто мав добру волю помогти поліпшити долю українського селянства, та прокльном так тих, що його вбили, як і тих, що були найбільш винуватими за нищення основної субстанції українців Закарпаття — селянства.
     Цей стан ані трохи не поліпшився був напередодні першої світової війни. Матеріальне убожество, широкі народні маси в темноті, змадяризована псевдо і пів-гателіґенція, змадяризоване духовенство, ні однієї української школи, вщіплена покірливість ...
___________
11) Василь Пачовський, Історії Закарпаття, Мюнхен 1946, стор. 175.

12) Василь Пачовський, стор. 160.  

ЗМІНИ НА КРАЩЕ

     Сьогодні, в ретроспективі років, підсумовуючи осяги Закарпаття в різних ділянках життя, а зокрема на полі національно-політичної свідомости населення,' впродовж приналежности до ЧСР, доводиться об’єктивно ствердити, що включення Закарпаття в рамки ЧСР — це була, безперечно, зміна на краще. Символом цього може бути хоч би той факт, що вірші, за які мадярська влада арештувала і тортурувала великого пробуд- ника закарпатських українців у половині 19-го сторіччя, о. Олександра Духновича,

"Підкарпатськії Русини, оставте глибокий сон,
 Народний голос зовет Вас, не забудьте о своем...”

як також його грімкий голос протесту проти мадяризації

"Я Русин був, єсьм і буду,
Я родився Русином,
Чесний мой род не забуду
Останусь єго сином” —

стали гімнами закарпатських українців після першої світової війни. "Підкарпатськії Русини...” — прийнято гімном нарівні з чеським народнім гімном "Кде домов муй..." — і словацьким народнім гімном "Над Татроу са бліска..." і всі вони творили разом державні гімниС ЧР, на всіх територіях держави. Карпатська Україна прийняла власний прапор, якого барви ті самі, що й барви всеукраїнського прапору, синя і жовта, і який від сторіч був прапором Мукачівської Греко-Католицької Єпархії та прапором міст Ужгороду й Берегова. Синя і жовта барви були барвами Мармарошської та Бережської жупи від давніх часів (традиція говорить, що від часів володіння князя Федора Коріятовича), як також міста Пряшева та Пряшівської Греко-Католицької Єпархії18). Власний прапор і гімн символізували окремішність карпатських українців від решти держави ЧСР, символізували їхні автономні права. Та, на жаль, вони залишилися тільки і тільки символами аж до бурхливих подій 1938-1939 років, з тим, що й на ці символи в тридцятих роках чехи стали були простягати руку. В 1934 році, році масових українських політичних маніфестацій і домагань реалізації автономії з одного боку, та могутнього протесту проти чеської політики "роз’єднуй і пануй", що була реалізована шляхом 'насаджування москвофільства, з другого, — чеський краєвий президент, Антонін Розсипал, у боротьбі проти українського народовецького руху і для скріплення москвофільських позицій на Закарпатті, видав заборону вживати синьо-жовтий прапор, і тільки по 5-ох місяцях бурхливих протестів і безперебійного послідовного вживання прапору під час усіх публічних виступів, проти заборони і проти волі поліції та жандармерії, чеська влада була змушена цю глупу заборону відкликати.
     Ніде правди діти, в початках виглядало, що чеський уряд має щирі наміри виконати перебрані на себе Сен-Жерменським договором обов’язки. Тому негайно вже в 1919 р. приступлено до організації українського народного та середнього і фахового шкільництва, якого мадяри не залишили по собі взагалі. Це була перша передумова для переведення в життя автономії. Бо ж не тільки фахового адміністративного апарату не було з кого, з-посеред закарпатців, зліпити, але й було дуже мало закарпатців, що вміли читати й писати своєю мовою. На жаль, такий, а не інакший був дійсний стан. І коли б тоді на Закарпатті поза малою горсткою народніх діячів, на чолі з о. Августином Волошином, пряшівським єпископом д-ром Діонісїєм Нярадієм, єпископом мукачевської єпархії Петром Ґебеєм, проф. Августином Штефаном, Степаном Клочураком, братами Михайлом і Юлієм Бращайками, і тими, що увійшли до першої Управи Товариства "Просвіта” в Ужгороді — про що буде мова нижче, — і ще кількома менш відомими щирими патріотами були ряди власного свідомого учительства, штаб адміністраторів, що володіли б народною мовою, немає сумніву, що в початках ЧСР була б віддала самоуправу в руки закарпатців. Але обставини були такі, що президент Масарик запросив д-ра Григорія Жатковича, молодого адвоката, американського громадянина, на пост першого губернатора, а йому дав до розпорядимости чеський адміністраційний персонал. Правда, щирість початкового відношення можна вбачати в тому, що за доби міністра шкільництва, Дерера, в організацію українського шкільництва на Закарпатті включено ряд українських педагогів, зокрема бувших старшин розбитих українських армій, з інших частин України. На нещастя, водночас напхалося до шкільництва й чимало російських білогвардійців, які почали свою шкідницьку роботу. І тут почалося баламутство. Зокрема галицькі й буковинські москвофіли, Ґаґатко, Цурканович, Камінський, вже в початках національного відродження прихилили до себе кар’єровичів, на чолі з Степаном Фенциком, якому не вдалося захопити в свої руки Т-ва "Просвіта”, що його засновано було 29 квітня 1920 р. в Ужгороді, а потім не вдалося йому осягнути почестей єпископа Мукачівської Греко-Католицької Єпархії (з осідком в Ужгороді). Ця група стала ширити москвофільство і московське православ’я на Закарпатті, дістаючи постійно фінансову піддержку не тільки з Будапешту, Варшави й центрів російської еміграції, але, на нещастя, ще й від Праги.
     Все ж, в ім’я правди, треба ствердити, що чеський уряд допомагав розвиткові українського шкільництва на Закарпатті. Коли мадяри в 1919 році не залишили по собі ні однієї української школи, то в 1938 році справа шкільництва представлялася на Закарпатті зовсім інакше. Почавши від 1919 р., крім українців, як державно-творчої частини ЧСР, усі національностеві меншини мали свої власномовні державні школи. Поруч з українськими школами були чеські, мадярські, румунські, жидівські, а навіть циганська школа в Ужгороді. В ділянці шкільництва ЧСР зробила була на Закарпатті колосальний крок уперед. Для інформації нижче подаємо статистику всього шкільництва на Закарпатті за вересень 1931 та вересень 1938 року, за проф. Августином Штефаном, Енциклопедія Українознавства (Мюнхен-Нью йорк, 1949), ст. 949, з тією зміною, що тут подаємо окремо статистку горожанських шкіл, які були поважним фактором у розвитку шкільництва.

Мова навч.     Дитячі              Народні         Учитель.      Фахові            Горож.       садки               школи             Ґімназії         семінарії         школи

1931		1938	1931	1938	1931	1938	1931	1938	1931	1938	1931	1938
Українська	45	132	438	469	4	5	3	4	121	138	16	23
Чеська	43	101	147	182	3	3	1	1	12	13	14	24
Мадярська	13	16	107	123	1	1	—	—	24	25	4	4
Інші	1	3	23	35	—	2	—	—	3	3	1	1
Разом	102	252	715	Е09	8	11	4	5	160	179	35	53

    На окрему увагу заслуговує Державна Торговельна Академія в Мукачеві, з її філією з мадярською мовою навчання, а також дворічні торговельні школи в Ужгороді й Севлюші. З інших фахових шкіл належить відмітити сільсько-господарську та дві дерево-обробні школи середнього типу поруч із 130-ма фаховими школами нижчого типу з різних ділянок життя. Крім того, в Ужгороді та Пряшеві існували Греко-Католицькі Богословські Семінарії, з 5-річним курсом навчання по гімназійній матурі.
    Крім того, на Пряшівщині було 113 народніх і горожанських шкіл, три фахові школи та одинокий учительський семінар у Пряшеві з українською мовою навчання. Словакізація української Пряшівщини поступила була вже так далеко, що вже в 155 греко-католицьких церковних школах впроваджено було словацьку мову як мову навчання.
    Для ясности хочемо подати, що навчання в народніх школах було для всіх дітей до 14-го р. життя обов’язкове і безкоштовне. Навчання у горожанських школах було майже безкоштовне, як також у фахових школах. За навчання у всіх середніх школах доводилося платити оплати, які, порівнюючи, були досить високі, але, з другого боку, учнів з добрими успіхами в науці та незаможніх батьків Міністерство Освіти звільняло від плачення шкільних оплат. Більше того, тисячі учнів середніх і фахових шкіл одержували державну стипендію на прожиток у державних інтернатах. Те саме відноситься й до закарпатських студентів високих шкіл на територіях Словаччини, Чехії й Моравії.
    Ми навмисне зупинилися на шкільництві, бо воно вимагало найбільшої опіки, щоб піднести народ духово-культурно, скріпити релігійну свідомість, підмести його національно-політичну свідомість. В ім’я об’єктивности сьогодні мусимо признати, що коли б не так поставлене шкільництво, Закарпаття не могло б було дійти до своїх Славних Березневих Днів 1939 року, Закарпаття не могло б було видати з-поміж себе ряд інтелігентів світового рівня, Закарпаття не могло б було дати з себе невмирущих борців за Волю України. Очевидно, шкільництво не було одиноким чинником у цьому напрямі, але воно було важливою передумовою.
    Якщо йдеться про інші осяги, то не доводиться надто багато говорити. До деякої міри розбудовано шляхи і міста, зокрема Ужгород. Натомість економічних проблем не розв’язано й не було великих намагань з боку держави в напрямі їх корисної розв’язки для українського населення. Навпаки, в деяких ділянках економічного життя країни, ситуація була погіршена. Зокрема тут треба згадати великі обмеження держави відносно вживаня лісів і пасовиськ, що їх населення вживало споконвіку. Державні фабрики, напримір, для обробки тютюну в Мукачеві були постійно під кермою чехів, більше того — навіть серед рядового робітництва переважав чеський, при- шлий, елемент. У державних копальнях соли в Солотвині затруднювано майже виключно тільки чехів, мадярів і румунів, а місцевих українців ігноровано. Подібна ситуація була в державних винницях і винних пивницях у Берегівщині. Ще гірше виглядала справа в хліборобстві: 'на селян накладано надто високі податки, які селяни не могли сплачувати, а тимчасом у часі аграрної реформи, тобто парцеляції державних земель, землі віддавано майже виключно чехам, колишнім "легіонерам”. Тому надтисянська долина була у великій мірі заселена чеськими колоністами. Те саме відносилося й до приділювання концесій на розпродаж тютюневих виробів та алькоголю. В ці ділянки життя українців не допускали.
   
_________________________

13) Августин Штефан, "Герб і барви Підкарпаття" в календарі-альманаху "Земля і Воля" за 1936 р.

ВСІ ОКУПАНТИ — ІМПЕРІАЛІСТИ

    Святі обіцянки проф. Томи Ґ. Масарика перед включенням Закарпаття в рамці ЧСР, по включенні залишилися тільки обіцянками, а писані статті Сен-Жерменського договору залишилися також тільки на папері. Чехи, окупувавши Закарпаття, так як і всі інші окупанти, почулися на становищі панівної нації, почали думати про створення єдиного ’’чехословацького" народу, про організацію централізованої держави ЧСР.
    Автономні політичні права Закарпаття були знехтовані від самого початку. Поруч губернатора, американського русина д-ра Григорія Жатковича, назначено адміністратором чеха, д-ра Яна Брейху, й передано в його руки всю адміністрацію країни. Празький уряд розписав вибори до Конституційного Згромадження ЧСР, поминувши територію Карпатської України, але тільки на схід від тимчасової демаркаційної лінії поміж Словаччиною і Карпатською Україною, тобто по лінії Чоп-Ужгород-Перечин-Ужок. Отже, Конституцію ЧСР прийнято без участи представників карпатських українців. Коли Брейха почав заводити свої колоніяльні порядки, перший губернатор, по вичерпанні усіх намагань припинити діла Брейхи — з наказу празького уряду, — на знак найгострішого протесту, зрезигнував із свого посту дня 16 березня 1921 року14). Але це було на руку чехам, бо вони позбулися того, кому самі панове Магарик і Бенеш давали найсвятіші обіцянки відносно карпато-української самоуправи. З легкої душі президент Масарик іменував другим губернатором д-ра Антонія Бескида, що його вже обмотали були різні російські емігранти та чеські агенти. На скільки А. Бескид був запеклим антинародником, може посвідчити такий факт: на основуючі Загальні Збори Т-ва ’’Просвіта" в Ужгороді, дня 29 квітня 1920 року, прийшла шайка москвофілів, керована д-ром А. Бескидом, д-ром В. Гомичком, Андрієм Гаґатко, Левом Тиблевичем, Іларіоном Цуркановичем — це переважно галицькі й буковинські москвофіли, які вже не мали що робити між народом вдома й прийшли на Закарпаття робити заколот між населенням — і вони вже з самого початку зборів 1

    "Всіми силами стремілися кричати, рикати, щоб ціль свою досягнути: не допустити докінчити денний порядок зборів. До якої нечуваної міри дійшла лютість наших ворогів, доказує факт, що д-р Антоній Бескид, адвокат, чоловік у поважнім віку і інтелігент, наганявся палицею •на нашого заслуженого патріота, директора о. Августина Волошина і хотів його побити. Завдяки холоднокровності предсідателя загальних зборів д-ра Юлія Бращайка обійшлося без пролиття крови.
    Коли нисець цих споминів (Павло Япко — прим. П.С.) хотів виголосити свій реферат і сказав пару слів, вискочив на стілець Андрій Ґаґатко і почав із цілого горла кричати, крутячися на всі боки. Постать його із малою борідкою здавалася утілесненням духа ненависти і заздрости. Нарід (велика заля жупанського дому не помістила всіх учасників, а тому частина мусіла залишитися назовні при відчинених дверях — прим. П. С.) розлючений хотів його викинути, тоді комісар поліції розв’язав збори" *15).

    Тут цікаво відмітити, що Брейха подав празькому урядові неправдиві інформації про ці збори, інформації, скеровані проти ініціяторїв заснування "Просвіти” і тільки об’єктивні інформації поліційного комісари вплинули на уряд і він дозволив продовжувати основуючі збори "Просвіти” дня 9 травня 1920 року в тій самій залі, коли й засновано т-во на чолі з д-ром Михайлом Бращайком, а до виділу ввійшли: о. А. Волошин, д-р М. Долинай, д-р І. Панькевич, Вол. Шуба, проф. А. Штефан, д-р Желтвай, інж. М. Творидло, д-р Василь Гаджеґа, Порфірій Медвідь, д-р Мирон Стрипський і Степан Клочурак. Заступниками виділових: Михайло Полянський, І. Чулак, А. Товт, П. Яцко і П. Бокшай.
    Тут, властиво, й розпочато відкриту боротьбу поміж українським народовецьким рухом і москвофільством на Закарпатті, при чому чеська адміністрація, на чолі з п. Брейхою, піддержувала москвофілів, а губернатор, д-р Г. Жаткович, народовців - просвітян.
    На основуючих зборах т-ва ’’Просвіта” згадана група галицьких і буковинських москвофілів, разом із справжнім москалем В. Ґомічковим, і затуманеним закарпатцем А. Бескидом, започаткувала те, що відтак давало чехам причину на виправдування їхнього панування і непризнавання в дійсності автономії Карпатської України (офіційно — Підкарпатської Руси). Злочин започаткований на цих зборах не знаходив своєї розв’язки аж до славного 1938 p., коли то українське населення Закарпаття остаточно позбулося москвофілів, а від чехів своєю одностайною поставою вимогло перетворення Закарпаття у ефедеровану державу.
    Чеська адміністрація усіма способами закріплювалася на Закарпатті. Насамперед почала під'юджувати одну групу населення проти другої, а відтак стала організувати філії чеських партій і втягати в них українців, які відтак себе взаємно поборювали. Коли закарпатці вперше приступили до виборів своїх послів і сенаторів до Парламенту ЧСР, то населенню пред’явлено листини 15-ох політичних партій. І чимало горілки тоді потекло горлами українського селянства на Закарпатті... Майже кожна партія мала свого таємного покровителя, крім одинокої "Руської Християнської Народної Партії” на чолі з о. А. Волошином. Аграрна, соціал-демократична, комуністична і т. д. — це філії празьких партій, а остання діставала щедрі грошики й від большевиків. Куртякова партія — Автономний Земледільський Союз, мала увесь час покровителя в Будапешті. Колишній дяко-учитель Іван Куртяк підтримував статус кво в 1918- 1919 рр., за що був іменований шкільним інспектором мадярського уряду в Хусті. Після злуки Закарпаття з Чехо-Словаччиною Куртяк відмовився зложити приречення лояльности, а тому втратив свою учительську посаду. Тоді взявся до політики і надалі вів свій про-мадярський курс. Назовні домагався лише автономії. По його смерті (2 січня 1933 р. в Севлюші, а поховано його в Хусті) його наступником став Андрій Бродій. Сини Івана Куртяка були виховувані в мадярській гімназії в Комарні й належали до мадярської шовіністичної молодечої організації  "Левенте". Інший провідний діяч цієї партії, Михайло Демко, опікувався синами помершого Куртяка.
     Куртяк і Бродій були підтримувані Мадярщиною відкрито й приховано. В часі передвиборчої агітації в 1932 році бувший мукачівський єпископ Антін Папп, якого Апостольська Столиця відправила до Мішковця, вислав був сім вагонів пшениці й .інших харчів на руки Андрія Бродія, тодішнього редактора партійного органу "Русского Вістника", для розподілу поміж потребуючими під час агітації. Нещирість цього дару випливає з двох причин: раз, даний він під час виборчої кампанії, а два, справжній вияв харитативності можна було проявити через висилку цього дару на руки Червоного Хреста або іншої харитативної інституції, чи навіть самої Церкви.
     Для повнішого образу згадаємо, що під час процесу в Ужгороді проти провідників Автономного Земледільського Союзу вже за комуністичних часів, канонік о. Олександер Іль- ницький свідчив ось як:

     "Одного разу регентський комісар барон Перені показав мені виписку з кошторису другого відділу президії ради міністрів в Угорщині за підписом секретаря Патакі. З виписки виходило, що Автономний Земледільський Союз одержував від Будапешту щомісячно 50.000 чсл. корон. Ці гроші одержували безпосередньо в Братиславському кон- суляті керівники Мадярської Націоналістичної Партії на Закарпатті, Корпат і Возарі. Вони передавали гроші Юлієві Марині й Бродію. Функціонарі одержували пересічно по 400-500 корон на місяць, а брат Бродія, Іван, як підставлена особа, одержував щомісячно по 5.000 корон".

     Так звітували 3. Юрко і Б. Ярославцев, кореспонденти "Радянської України” в 1946 році.
    Інша розкладова партія, Трудова Партія (Ґаґатка), а опісля Фенцикова  "Русская Національно-Автономна Партія” одержувала постійно гроші з Варшави. Дня 16 березня 1935 р., на процесі в Краевому Суді в Ужгороді була доказана правдивість статті часопису "Українське Слово” в Ужгороді ч. 21 з 1933 року, що ’’Карпаторусскій Голос”, орган Степана Фенцика та його партії, дістав від польського посла в Празі 40.000 чсл. корон, за чим слідували й дальші рати. На суді був предложений лист бувшого губернатора Антона Бескида до д-ра Степана Фенцика, в якому він пише, що ”пан Б. (Бенеш), тоді ще міні- стер закордонних справ, жадної субвенції «а "Карпаторусскій Голос” дати не хоче, але пан Ґ. (польський посол у Празі Ґржибовський) дав Кч. 40.000 й буде давати й далі". (Гляди "Українське Слово", Ужгород, ч. 104, з 21 березня 1935).
    Які були наслідки цієї фінансованої ворогами українського народу деморалізаційної акції серед населення Закарпаття, може послужити приклад верховинського села Цаповці. В 1934 році в цьому селі було біля 500 хат. Цих півтисячки родин були членами таких партій та інституцій: тоді як місцева греко- - католицька парохія нараховувала кругло 600 вірників, то одночасно комуністична партія мала там також 603 члени; до аграрної правительственно'! партії належало 590 громадян, а одночасно й до куртяківсько-бродіївського Автономного Зем- ледільського Союзу — 615 осіб; крім того, біля пів тисячки громадян рахувало себе членами соціял-демократичної партії з про-українською культурною орієнтацією, а з другого боку це не перешкоджало їм мати в кишені виказки мадярсько- русофільського Общества Духновича (630 осіб). (Гляди "Українське Слово", Ужгород, з 20 вересня 1934). Населення було засипане агентурною пресою, видаваною за чужі гроші, яка, поруч із грошовими хабарями за певні прислуги (несення москвофільського чи партійного прапору — 5 корон), ломала характер збаламучених людей. Ця статистика виразно вказує на факт, що люди спекулювали й намагалися мати в кишені виказки різних партій, щоб ними користуватися залежно від оказії.
    Одним словом, розкладницьку роботу серед населення ведено на всю пару. І, на жаль, не без поганих наслідків. Це партійництво дійшло було до того, що в 30-их роках на Закарпатті існувало 32 партії..., і це на 750,000 населення, не враховуючи біля 250.000 українців, що були під безпосередньою словацькою адміністрацією, тобто Пряшівщини. Правда, на Пря- шівщині діяли також ті партії, що мали свій доміціль в Ужгороді або Мукачеві. Партійництво дійшло до того, що навіть Е. Бенеш, міністер закордонних справ, мусів заявити:

     "Маючи на увазі нашу дотеперішню практику на Підкарпатській Руси, я не можу поминути двох речей. Я мушу засудити факт трансплянтації чеських політичних партій на Підкарпатську Русь... і те, що дозволено на релігійне розбиття. А це все було подиктоване нашими найважли- вішити партіями" *16).

    Хоч Конституцію ЧСР прийнято в 1920 році без участи представників карпатських українців з правом рішального голосу, проте в Конституцію формально внесено всі основні точки Сен-Жерменського договору про автономію Карпатської України. Проте ці постанови залишилися майже 20 років тільки на папері. В дійсності в дуже скорому часі приступлено до централізації адміністрації. Переводжувано її також поступово, поруч із закріпленням чеських урядовців на Закарпатті.
    Перший тимчасовий адміністратор чеського уряду на Закарпатті, д-р Ян Брейха, робив усе можливе, щоб довести до якнайрізнороднішого роздору між населенням Карпатської України, на мовному, релігійному, ідеологічному, клясовому і т. п. полі. Він це своє завдання навіть перевиконав, бо його наступник, д-р Петро Еренфелд, жалівся, що найгірше, що існує ?на Закарпатті, — це безконечне партійництво.
    Вже в 1921 році словацький жупан Славік, в порозумінні з Прагою, видає самовільно циркуляр ч. 1851, в якому каже, що в Словаччині, тобто на захід від делімітаційної лінії Чоп-Ужок, "нема ніяких русинів”. Отже великий імперіялізм маленьких народів почався... Згідно з Генеральним Статутом остаточна границя поміж автономним Закарпаттям і Словаччиною мала бути устійнена відносними репрезентаціями. Незалежно від. протестів І. Руської (Української) Центральної Народної Ради, кордону не усталено, а велика частина карпатських українців Пря- шівщини залишилася в складі Словаччини.
    Вкінці, по ступневому намаганні до централізації, законом Чехословацького Парляменту з 14 липня 1927 року, число 125, 1927, формально переведено адміністративний поділ ЧСР на чотири адміністративні провінції (земє, краї), а саме: Чехія, Моравія-Силезія, Словаччина і "Земє Подкарпаторуска”, при чому лінію Чоп-Ужок прийнято в основу, не питаючися волі населення Карпатської України, бо чехи, при допомозі всяких чужоземних агентів, так повели справи, що, мовляв, на Закарпатті не було автохтонного авторитетного, всіми визнаного, репрезентативного тіла, з яким можна було б про це говорити.
    Антонін Розсипал, "презідент Земє Подкарпаторуске”, почав своє неподільне й необмежене урядування. Пост губернатора ще залишено, мабуть, тільки для прикраси і для зовнішньої пропаганди, бо, на ділі, губернатор "Підкарпатської Руси" не мав ніяких прав. Уся адміністрація опинилася в руках "президента Земє Подкарпаторуске”, Антоніна Розсипала, якого назначила Прага.
    Цей стан відтак, властиво, тривав аж до жовтня 1938 року, коли ЧСР перетворено на федеральну республіку.
    У своєму меморандумі з 9 лютого 1927 р. Руська Народна Рада в Ужгороді, на знак протесту проти чехізації адміністрації і, домагаючися обсадження адміністраційних постів карпатськими українцями, подала таку статистику урядництва на Закарпатті: на поштових і телеграфічних урядах було затруд- нено всього 109 українців, а 306 т. зв. "чехословаків” (з чого фактично всього 50 словаків) і 48 осіб інших національностей. У фінансових урядах це відношення ще далеко гірше, бо всього 41 українець, а 1,279 інших, з чого 1,182 чехи і 10 словаків. Як виходить, мадярів і жидів у фінансових урядах було двічі стільки, що українців. Але, яка пропорція між 41:1,182!! У політичній адміністрації (краєвий, окружні і волосні уряди) було всього 151 українців, 239 чехів, 5 словаків і 84 особи інших національностей. Отже, разом на 2,262 державних службовців на Закарпатті, було всього 301 українців *17). Але це вже не з браку відповідних автохтонних сил, але з огляду на чеську політику чехізації Закарпаття. Бо ж в той «іас маса молодих українських інтелігентів, уродженців Закарпаття, по закінченні відповідних шкіл, діставала відмовні відповіді на прохання про прийняття на службу, а тимчасом ще постійно імпортовано чеських урядовців, часто навіть із дуже низькими або цілком без кваліфікацій, з "гісторіцкіх земі на Подкарпатско".
    Вище подавали ми статистику шкільництва. Із нами поданої вище статистики видно, що є дисгармонія поміж відношенням українського населення Закарпаття до не-українського та пропорцією українського шкільництва до не-українського. Тут треба взяти на увагу, що чеського шкільництва на Закарпатті було надто багато! його пропорція до чеського населення далеко нерівна пропорції українського населення до українського шкільництва. Для ілюстрації подам такий приклад: у селі Кальнику, осідку волосного війта, поштового уряду й жандармської станиці, яких апарат складався з такого чеського персоналу: нотар (війт), поштовий урядник і три жандарми, з яких дехто був. бездітний, мали чеську школу і чеський дитячий садок. Очевидно, до цієї школи посилали своїх дітей і деякі жидівські родини. І так виглядала справа по цілому Закарпатті. Тимчасом, на ціле село, з біля 500 дворів, був також один український дитячий садок... Іншими словами, кошти кількох чеських урядовців, по лінії навчання дітей, дорівнювали коштам навчання дітей цілого великого села! А потім, чеська статистика часто виказувала, як то чехи прекрасно розбудували шкільництво на Закарпатті й скільки то мільйонів корон видається з загального бюджету, очевидно, поминаючи те, що велика частина тих грошей ішла на потреби тих небагатьох процентово чеських родин, які і так жили з грошей платників податків, а тим платником податку був насамперед український селянин.
    Так, та прославлена в західньому світі, як ’’єдина справді демократична" держава в Середущій і Східній Европі, до другої світовї війни використовувала свою ’’добру марку” на між- народньому полі, а зокрема в Лізі Націй, для своїх імперіялі- стичних цілей. Сьогодні, інаправду, треба тільки співчувати чехам за їхню передвоєнну короткозорість.
    Очевидно, українці Закарпаття, а зокрема Американські Русини, вносили кількакратно меморандум до Ліги Націй у справі автономії Карпатської України, але Ліґа Націй ще раз дала доказ, що "той має правду, хто сильний”, а д-р Едвард Бенеш був ’’сильним" у Лізі Націй. Тому, фактично, й Ліга Націй співвідповідальна за той стан, що існував на Закарпатті від 1919 до 1939 років.

________________
14) Гляди: Додаток чч ІV і V 
15)  3 нагодн десятилітнього ювілею існування товариства "Просвіта“ на Підкарпатській Русі, Ужгород: Печатне “Свобода", 1930, стор. 5-67
16) Югас, стор. 23.
17) Югас, стор. 48.

НАРОДНИЦЬКИЙ РУХ

    Поза Першою Центральною Руською Народною Радою, що була сформована в часі розвалу Австро-Угорщини, як політичне представництво карпатських українців, Товариство ’’Просвіта”, з центральним осідком в Ужгороді, стало тим чинником, що від самого початку став на шлях відмадяризовування збаламученої півінтелігенції та духовенства, став на шлях явної боротьби проти насаджування москвофільства, став на базі конструктивної програми: духово-культурного піднесення і національно- політичного освідомлення населення. Зараз таки в 1920 році постала густа сітка читалень "Просвіти” по всьому Закарпатті, від Перечина починаючи, на Косівській Поляні кінчаючи. Рів- нож українська Пряшівщина розбудувала сітку читалень "Просвіти”, зокрема завдяки невтомній праці письменниці Ірини Невицької (дружини о. Омеляна Невицького), каноніка о. Емануїла Бігарія, о. проф. Діонисія Зубрицького, о. Себастіяна Сабола, Івана Ґавули та інших відданих працівників на народній ниві.
    Почалася освідомлююча праця і почав гаснути блиск мадярського німбу. Почала меркнути та ясність, до якої летіли й несвідомі, а зокрема славожадні, русини. Тоді, коли справа з селянством була легша, гірше було з вихованою в мадярському дусі інтелігенцією. Важко було її вирвати з круга" мадярського сяйва, її важко було вернути в ряди того свого народу, який вона вважала чимось нижчим від мадярів. Тому ці люди стали шукати для себе якоїсь другої величі, тому почали липнути до москвофільства, очолюваного різними "бєлоґвардєйцамі" та недобитками галицьких і буковинських москвофілів.
    Ці людці завжди були проти народу, тому вже в 1921 році почали заколот і, де могли, перебирали читальні "Просвіти” в свої руки і переіменовували їх на "Русскія читальни”... Народ не розбирався в значенні слів "руська” читальня чи ’’руський” нарід (а так звали себе закарпатські українці впродовж історії) та ’’русская читальня" або ’’русскій" нарід... Це був страшний злочин тієї групи, бо селянство бачило непорозуміння між інтелігенцією і спочатку ставало осторонь.
    І по чотирьох роках праці "Просвіти", яка спопуляризувала ім’я закарпатського національного пробудника, Олександра Духновича, якого слова ’’Підкарпатськії Русини, оставте глибокий сон” можна у великій мірі зрівняти зі словами його великого сучасника Тараса Шевченка "Вставайте, кайдани порвіте!", серед народу, а якого ім’я всі мадяризатори давно поховали були в могилі, мадярони й москвофіли вирішили використати його ім’я для своїх брудних антинародніх цілей. В 1924 році засновано в Ужгороді конкуренційне "Общество ім. Духновича”. Почалися доноси з боку "духновичівців" на народніх діячів, почалися переслідування з боку чеської влади на підставі доносів, почалися цькування проти ’’української іреденти" за урядові гроші видаваними "Подкарпатскімі Гласамі" (чеська газета, в Ужгороді) і т. д. Мадяроно-москвофіли захопили в свої руки кілька шкільних інспекторатів, як наприклад, в Рос- вигові, і там уже годі було вдержатися учителеві-просвітяни- нові. Там насильно перебрали майно "Просвіти” мадяроно-москвофіли з "Общества”, от хоч би в селах Кайданово, Кальник і ін. Це друге скоро відвоювало свою читальню, але Кайданово, Бенедиківці, і десятки інших таки залишилися на довший час під впливом "Общества”, що ним керували Степан Фенцик, Євген Сабов, Иосиф Камінський, і ін. злі духи Закарпаття.
    Народний Рух, керований о.- А. Волошином, братами Бра- щайками, і іншими щирими патріотами, став поволі охоплювати й інші ділянки життя. При читальнях "Просвіти” закладано аматорські театральні гуртки, хори, спортові товариства, організовано оркестри, курси для неграмотних, сільсько-господар- ські порадні і т. п. Народ радо горнувся навколо цієї корисної діяльности. Але аматорськими гуртками не можна було задо- вільнитися, й уже 21 січня 1921 року зорганізовано в Ужгороді театр, під керівництвом незабутнього Миколи Садовського. Молодь стала організуватися в рядах Пласту, який так багато труду вклав у національне перевиховання і виховання молоді. При українській гімназії в Берегові, за ініціятивою учителів тієї ж гімназії Андрія Дідика й Корнила Заклинського, як також директора Гриця, 1 листопада 1921 р. засновано перший курінь Пласту, звідки пластова ідея поширилася на все Закарпаття. Остап Вахнянин в Ужгороді, Леонід Бачинський у Сев- люші, Михайло Біличенко — перші піонери. Молодечі товариства "Січ", зокрема на Гуцульщині й свідоміших місцевостях відограли важливу ролю серед селянської і робітничої молоді, формуючи її духово-культурне й національно-політичне обличчя. Правда були, зокрема в 30-их роках в Ужгороді, й українські відділи соціял-демократичної "Делніцке Тєлоцвічне Єдно- ти", але вони залишили по собі згубні насілдки. Пригадую собі в Ужгороді, в 1935 році, марксистсько-безбожницькі виклади інж. Спиридона Довгаля в приміщеннях Соц. Дем. Партії. Один із їх вихованків по другій світовій війні був прокурором в одному з міст Закарпаття і безпощадно сипав домагання розстрілів і заслання на довгі роки, немов з рукава. Народня Християнська Партія о. А. Волошина і орган "Свобода" вели боротьбу і з цією заразою.
    Завершенням організаційного охоплення українського вчительства в Учительській Громаді, що її засновано в 1929 р., коли на загальному конгресі учительства Закарпаття дійшло до повного розламу поміж українським патріотичним учительством і мадяроно-москвофілами. До найвищого розвитку свого дійшла Учительська Громада в 1936 році, коли на З’їзді 4-го липня взяли участь 1.284 учителі. На тому з’їзді змінено варту, на власне бажання о. А. Волошина, якого ждали нові завдання, керму цієї твердині перебрав проф. Августин Штефан. Цей з’їзд фактично припечатав долю москвофільського "Товари- щества” і ним викликаного, за піддержкою чехів, мовного плебісциту. Він має переломове значення, бо цей з’їзд започаткував і скріплену боротьбу за права карпатських українців на власне національно-політичне життя. Друга точка прийнятих резолюцій цього з’їзду м. ін. говорить:

     "Восьмий конгрес знову проголошує, що підкарпатські русини є частиною українського народу й тому всі стрем- ління, що хотять ділити цей відламок українського народу під Карпатами на більше собі ворожих національностей, є протинародні, протидемократичні, протинаукові й шкідливі...*18).

     А наскільки напружена була ситуація вже тоді поміж чеською владою і українською народною силою, може посвідчити •не тільки факт, що частину резолюцій VIII Конгресу Українського Вчительства сконфісковано, але, насамперед така замітка "Нової Свободи” з 5-го липня 1938 р. в т. зв. "Моментах із З’їзду УГ".

     "Виступає між гостями студент, редактор гПробоєм”, Росоха. Обіцяє, що за свою промову буде відповідати він сам, і ніхто інший. Але присутні не дуже охочі це йому вірити”.

     Ця нотатка виразно вказує на те, що карпатські українці стали вже сміливо домагатися своїх прав, а з другого боку чеська поліція не жаліла репресій.
     Образ розвитку подій на Закарпатті поміж двома війнами був би для читача неповний, коли б не згадати ще деяких моментів. Загальну ситуацію на Закарпатті в наслідок боротьби поміж "просвітянами" й ’’духновичівцями” влучно характеризує чеський сенатор В. Клофач у своїй промові в Сенаті ЧСР, в Празі, 14 грудня 1926 року, словами:

     ’’Теперішня ситуація на Підкарпатській Руси така, що кожний є проти республіки... Ми не розуміли релігійного духу народу... Уведенням т. зв. мовного питання ми зробили злочин. Ми самі створили ірреденту...*19).

     Це саме потверджувала ’’Свобода” ч. 266 з 1928 року, характеризуючи в загальному положення на Закарпатті, як "загальну і необмежену ненависть до чехів”.
     Але тим часом життя пливло своїм нестримним руслом. Українське населення щораз краще приходило до себе, національна свідомість підносилася, а з тим росли й політичні вимоги. В 1929 році влаштовано перший З’їзд Народовецької Молоді в Ужгороді, під предсідництвом студента Кардового університету Івана Копача. Тут прийнято проголошення, що під Карпатами від Попраду по Тису живе український народ. Леонід Ьачинський вперше називає цю територію "Закарпатською Україною”, за що його прогнано з ЧСР. Того ж року, молодий націоналіст Тацинець, невдало виконує атентат на голову "Общества ім Духновича”, Е. Сабова, під час т. зв. "Дня Русской Культури” в Ужгороді.
    В 1932 році на допомогу "Свободі” о. А. Волошина, 15-го лютого, приходить перше число "Українського Слова” в Ужгороді, яке у своїй першій передовиці заповіло безпощадну боротьбу з москвофільством. Брати Бращайки жертвенно працювали в "Українському Слові". В 1933 році стає в авангарді політично-освідомлюючої національної боротьби часопис закарпатської молоді "Пробоєм”, який почали видавати тодішні студенти Кардового університету в Празі, Степан Росоха й Микола Лелекач. "Пробоєм" видержав на стійці аж до його ліквідації ґестапом у січні 1944 року.
    Тридцяті роки були не тільки роками сильної активізації Галичини й Волині під Польщею, а Буковини під Румунією, — але й Закарпаття. Властиво, тридцяті роки викарбовують український характер Закарпаття, настільки, що він уже міг показатися й назовні, вийти з прихованої підсвідомости.
    Другий Народовецький З’їзд Молоді в Мукачеві, в 1934 р., під предсідництвом Степана Росохи, що змобілізував тисячі української молоді з усього Закарпаття *20), зокрема стрункі ряди пластового братства і сестрицтва, на Чернечу Гору, з цього святого місця, з цієї святині князя Федора Коріятовича, проголошує на весь світ, що стає під прапор українського націоналізму. В 1935 році активізується і сильно зростає мистецька сила українського театру "Нова Сцена", під кермою братів Шерегіів. Відтак відбуто ряд повітових Просвітянських З'їздів; у Сваляві, Рахові, Перечині (проти поліційної заборони!), Кальнику, Великій Копані, Нижньому Студеному і ін. місцевостях, на яких вимагано припинення чехізації і переслідування українського нарсдовецького руху. Пластова Зустріч восени 1936 р. в Середньому сколихнула цією околицею, де ще трималося москвофільство. Перший З’їзд Українського Студентства, що відбувся під кермою д-ра Степана Росохи в 1936 році в Ужгороді, підкреслює, що українське високошкільне студентство, як теж і вся молода українська інтелігенція Закарпаття, стає одностайним фронтом із українським народом у боротьбі за його повні політичні права.
     Перша половина й літо 1937 р. позначилися масовими святкуваннями 950-ліття Хреищення України. Під час цих релігійно- національних маніфестацій, удекоровувано учасників медалею, що її видала була Організація Українських Націоналістів, з таким написом: "Царице України! З’єднай і визволь нас!" Ці святкування потягли за собою ряд арештів (Гопко й друзі), але ці арешти ще більше розбурхали свідомі народні маси й вони ще рішучіше стали домагатися вольностей. Ґрунт до дальшої акції був готовий!
     Але всі ці провінційні просвітянські з’їзди були немов тільки підготовю до Всепросвітянського З’їзду Закарпаття, що відбувся у всій блискучості 17 жовтня 1937 р. в Ужгороді. Щоб не писати багато про цей з’їзд, тут повторю хіба те, що вже писав я раніше в пресі на основі свого нотатника.

     "Похилились українські національні прапори і тридцять тисяч рук піднеслося вгору. З тридцяти тисяч грудей пролунало гучно й рішуче: "Присягаємо!” Тридцять тисяч учасників Всепросвітянського З'їзду в Ужгороді 17 жовтня 1937 р. на площі Коріятовича, на заклик сл. п. Івана Рогача, складають приречення бути вірними синами українського народу й боротися за повну державну незалежність. Так маніфестують своє національне відродження після майже тисячелітньої неволі сини й доньки тієї частини Української Землі, що її ще недавно дехто дозволяв собі називати "землею без імені". Сьогодні закарпатські українці втішають пробудника своєї вужчої батьківщини, Олександра  Духновича, що вони "оставили глибокий сон", а перед
Великим Тарасом присягають на готовість ’’рвати кайдани” *21).

     Сьогодні хочу тільки додати, що в цьому величавому З’їзді брали участь і представники Львівського Матірного Т-ва ’’Просвіта”, на чолі з д-ром Бриком. З усіх закутин Закарпаття їхали цим разом не тільки возами, але й спеціяльними поїздами наші просвітяни. Такої могутньої маніфестації Ужгород не зазнав ніколи, ані раніше, ані потім, у всій своїй історії. Зовсім природньо, що шовіністична чеська преса відтак била у ’’дзвін тривоги”, а зокрема аграрні "Подкарпатске Гласі” та комуно-соціалістичний місячник ”Чін”. Цей останній у свому числі за листопад 1937 в статті "Вакуум юре” домагався ув’язнення д-ра Степана Росохи за його промову на цьому з’їзді, в якій він заявив, що "дотепер ми боролися за автономію Закарпаття, але тепер ми вже не хочемо автономії від чехів, бо ми хочемо Самостійну й Соборну Українську Державу, за яку будемо боротися до останьої краплі крови!" Згаданий ”Чін” підкреслював, що за щось подібне д-р Йозеф Тука засуджений на 15 літ важкої в’язниці та що цей виступ молодого українського самостійника не сміє залишитися без кари. (Професор братиславського університету, д-р Йозеф Тука, побіч о. Андрія Глінки та о. д-ра Иозефа Тіси, був визначним борцем за права словацького народу. За вільної Словацької Республіки був він її прем’єр-міністром, а о. Иозеф Тісо президентом. Обох їх відтак чехи повісили в 1946 р. Професора Туку хворого винесли на ношах під шибеницю).
____________________________________
18) "Нова С вобода", Річник І (XXXIX), ч. 18, Ужгород, 5 липня 1938.
19) Югас, стор. 24.
20) 2-ий Народовецький З'їзд Молоді відбувся в Мукачеві 1 липня 1934 р. Конгресом керував студент Степан Росоха, Юрій Шпилька, иістоголова, та Юліян Химннець, секретар, а головними промовцями були: д-р Микола Баядусян, Іван Роман, Микола Вайда, Іван Копач, Петро Бедей і С. Росоха. Офіційно звідомлювано, що в поході взяло участь 9.650 осіб організованої молоді. Були тут -зокрема заступлені такі громади: Рахів, Великий Бичків, Теребля, Тересва, Дубове, Воиігово, Чумальово, Драгово, Хуст. Золотаре- во, Волове, Ізки, Нижнє Студене, Лозяиське, Вншиє Студене, Свалява, Лази, Вілки, Довге, Лнсичево, Мідяниця, Череівці, Заріччя, Вишні Верецьки, Велика Копаня, Гать, Гуиядітяна, Стара Бовтрадь, Лоза, Перечни, Дубриннчі, Велике Березне, Заріччя-Перечииське, Ужгород, Червеиьово, Великі Лучки, Шхуратівці, Кузьмнио, Брестів, Лецовиця, Бенедихівці, Кальних, Ґоронда, Страбичово, Чннадьово, Підгород, Мукачів, Розвнґово, Нове Давидково, Старе Давнцково, Йовря, Вишні Ремети, Доманниці, Дравці й іи. Мадярський неприхильний часопис “Уй Коезлень" з 3 липня 1934 р. подавав, по його кореспондент нарахував учасників із в4-ох міст і сіл Закарпаття, яві ? поході несли таблиці з иапнсами своїх громад.
21) Петро Надтисянський, ”3 великих днів Закарпаття", Життя (Авґс- бург) ч. З, березень 1949 р.

ЄДИНИМ ФРОНТОМ ДО ВОЛІ

     Незабутній 1938-ий рік, це рік найбільшої активізації українців Закарпаття у боротьбі за свої права. Це рік, який виразно показав плоди довголітньої тихої, впертої, відданої праці народніх працівників. Це рік повної перемоги правди над брехнею, це рік повної перемоги українства над усіми антинародніми рухами.
     Зокрема українська молодь дуже зактивізувалася й розгорнула широко закроєну діяльність. Начальний редактор часопису закарпатської молоді "Пробоєм” (ч. 5 за травень 1938),  д-р Степан Росоха, у передовій статті "Ми непереможні!" змальовує цей рух ось так:

    ’’Дійсно, ми непереможні, бо ми маємо за собою всю молодь Закарпаття: від селянської аж до високошкільної, молодь ідейну, молодь працьовиту, молодь, що не заломлюється й під найсильнішими ударами ворогів українського народу; ворогів чуженаціональних, своїх ренегатів і бувших австро- й угро-русинів і хитрих малоросів; молодь, що цілковито стала на службу ідеї, яку віками виконував український народ. Тому ця ідея — ідея українського націоналізму — вічна, непереможна й. непоборна, як і сам Український Нарід, — а заразом є смертельною зброєю проти ворогів і їхніх прислужників, що хочуть український нарід туманити чужими розкладовими ідеями.
     Українська молодь, що стала на службу лише своєму українському народові та його ідеї, всією рішучістю ставиться проти чужих ідей: безбожного соціялізму, московського комунізму й усяких інших інтернаціоналізмів і їхніх пропаґаторів-запроданців; вона доказує це чином: своїми " виступами, поводженням, творчістю; доказує журналами, що їх видає, редаґує, пише й малює, почавши від ужгородської "На Стійці", через мукачівську "Тису", берегівські ’’Карпати”, хустський "СКОБ”, аж по бедевлянську "Ватру” й нересницькі "Мочари". З тих юнацьких часописів днше ідея українського націоналізму — ідея великої лю- бови до Української Нації. Бо українська молодь хоче, щоб кожний з нас під бурі, громи й блискавиці боровся за здійснення ідеалів Української Нації” ("На Стійці"), а не ідеалів, які пропагує п. Довгаль у чсл. "Впереді" та інші прислужники чужих ідей; вона хоче "піднести на вершок слави український нарід, спричинитися до його заділення між інші щасливі народи Европи... й щоб над Карпатами ген-ген високо замаяв український прапор” ("Карпати”). І молодь осягає свою ціль, бо вона є "на правильній дорозі, не зважаючи на перешкоди, бореться аж до перемоги, вірить у власні сили українського народу" ("СКОБ"). Не зложить рук, щоб спокійно дивитися на руйнуючу працю людей, хоч би вони себе називали й українцями. "Ми не будемо чекати, щоб наші вороги самі відступили, але будемо працювати, як тілом, так і душею, щоб вони чимскоріше щезли з лиця української землі” ("Ватра"). Будемо "працювати для добра свого народу, щоб дійти до щастя, слави і свободи” ("Мочари").
     Отут і сила української молоді — сила в ідеї українського націоналізму. Тому ми непереможні. Тому Закарпаття — відвічна земля українського народу — буде навіки українським!”

     Останні намагання мадяроно-москвофілів на спілку з чехами затримати розвій українського визвольного руху на Закарпатті одержують повну поразку. Ганебне зарядження шефа Шкільного Відділу в Ужгороді, п. Хмеларжа, про переведення "мовного плебісциту” в усіх школах Закарпаття потерпіло повну поразку. Спочатку, тут-там ще вдавалося москвофілам збаламутити батьків у деяких селах проти введення українських підручників, але зараз той обман на практиці виявився і населення масово протестувало проти уживання в школах т. зв. ’’русских учебников с карпаторусским произношеніем”. У червні 1938 року ряд сіл розпочав шкільний штрайк, от хоч би в селі Тростнику, де батьки на 100% заштрайкували, домагаючися уведення українських підручників і усунення вчителя москвофіла. Подібна ситуація в Королеві над Тисою, Сірмі, Гетені, Бедевлі, Білках, Великих Лучках, Вишкові, Дравцях, Ізворі, Підгорянах, Заріччі, Хусті й десятках містечок та сіл по всьому Закарпатті22). Під тиском населення плебісцит припинено, більше того, його ви- сліду ніколи не опубліковано! Але рішуча постава батьків мала й чималий вплив на ту частину вчительства, що ради кусника хліба пленталася в хвості хлібодавця, будучи залежною від інспектора москвофіла. Найкращим доказом цього може послужити кількість учасників у З’їзді "Учительського Товарищества” в Ужгороді дня 26-го червня 1938 року. Ця, колись найважливіша твердиня московфільства, звела на свій з’їзд 250 осіб із усієї території Закарпаття, включно з Пряшів- щиною, де впливи Фенцика, в порівнянні з іншими частинами Закарпаття були ще найсильніші. Не помогли тут навіть впливи бенешівської "народнє-соціялістіцке” партії, що саме в цьому товаристві була сильно закорінена (Василенко, Микита і ін. лідери УТ). 1248 до 250 — це відношення українського вчительства до москвофільського відбивало вповні дійсність на Закарпатті в 1938 році.
     Але останній цвях у могилу москвофільства на Закарпатті вбив сам С. Фенцик дня 12 вересня 1938 р. в Мукачеві (колишній твердині москвофільства на Закарпатті), скликаючи на той день "День Русской Культури”, тобто краєвий з’їзд членів Общества Духновича, москвофільського студентства, скавту  і т. п. організацій. ’’Нова Свобода” з 13 вересня 1938 р. правильно назвала цю жалюгідну імпрезу ’’похороном русской культури", бо в поході вулицями міста брало участь всього 190 осіб. Мимоволі пригадується мені той день, бо вся українська молодь Мукачева, а зокрема Торговельної Академії, в той день демонстративно появилася на вулицях міста у вишиваних сорочках з українськими національними барвами на своїх жакетах. Наскільки брала лють ’’русских”, може посвідчити факт, що, коли академісти, стоячи на хідниках вулиць, стали рахувати "русских” у поході, сам Фенцик, що очолював похід, кинувся з держаком прапора (московського трикольора) на українських хлопців і дівчат, що були на хідниках. Очевидно, посольський імунітет урятував його від арешту, хоч він, вдаряючи держаком прапору, розпочав був бійку... Так неславно закінчили москвофіли на Закарпатті свій шкідницький рух, бо це, фактично, був їх останній публічний виступ.
    Зате кілька їхніх недобитків ще тримало при житті ’’Русску Народну Раду”, що давало ще все чехам притоку до відмови реалізації автономії, мовляв, русини ще все розбиті на дві групи. Не поміг врятувати москвофільства ані приїзд Геровского і о. Янчишина від американських закарпатських москвофілів до Ужгороду 12 травня 1938 р., ані ними привезені важко запрацьовані американськими русинами доляри.
    Правда, приїзд представників американських русинів спонукав до спільної наради представників І Руської (Української) Центральної Народньої Ради з представниками ”Русскої”. Перші наради відбулися 31 травня 1938 р. і в них брали участь від українців брати Юлій і Михайло Бращайки, Юліян Ревай, Степан Клочурак, а від ’’русских” Бродій, Пєщак, Фелдешій і Жи- довскій. Кількакратні спільні наради довели нарешті, на початку жовтня, до узгіднення позицій і це змусило чехів піти на уступки. Насамперед, їм вибито аргумент із рук, мовляв, закарпатські русини розбиті й не знати, кому передати до рук самоуправу краю. Цей чисто тактичний маневр І ЦР (У)НР вповні вдався і вийшов на користь країни.
    Скріплення боротьби за народні права вимагало іне тільки концентрації сил, але й збільшення засобів боротьби. Тут на підмогу прийшла ’’Нова Свобода”, що стала наслідницею тижневика ’’Свобода” — органу Християнської Народньої Партії о. А. Волошина, й від дня 15 червня 1938 р. виходила як щоденник. Іван Рогач писав у першому числі, що завданням ”Н. С.” буде боротися щиро за здобуття наших прав на прадіди і й землі”, а девізою її визначив він: "Щира служба для народу, а тим самим і служба для нашої Церкви, школи, всіх наших господарських і культурних національних здобутків. Під цим девізом підемо вперед, з вірою, що ані "Врата адова не одоліють нас".
     В цьому ж першому числі "Н. С.” писав м. ін. Степан Клочурак:

     "Інтерес нашого українського народу на Підкарпатті має стояти понад усе! І цьому вищому інтересові мають підпорядкуватися партії (він же ж український аграрник — прим. П. С.), всі культурні й господарські установи. їх відношення до нашого народу буде визначати наше відношення до них... Наші національні вороги хай знають, що ми, український народ на Підкарпатті, є рідні сини великого українського народу й своїй нації будемо завжди вірно служити, радіти її успіхами, здобутками, а боліти над кривдами їй спричиненими. Ми є за вільним розвитком, за свободою всього українського народу, де б він не жив".

     Тут Степан Клочурак, колишній командир Гуцульського Куреня в часі Визвольних Змагань під час першої світової війни, який боровся не за ’’добровільне” прилучення Закарпаття до ЧСР, а за Українську Державу й Закарпаття в ній, підкреслив ще раз те, що було сказане на Другому З’їзді Народовець- кої Молоді в Мукачеві вже в 1934 році, на Першому Студентському З’їзді в Ужгороді в 1936 році та на Всепросвітянському З’їзді в Ужгороді в 1937 році і за чим тепер стояло все пробуджене Закарпаття. ’’Нова Свобода” стає органом уже нового типу українця, типу соборника, типу боевика, типу націоналіста. Та сама ’’Нова Свобда” з 29-го червня 1938 року, устами сл. п. Івана Рогача заговорила до всіх українців у світі, ввізвала до створення єдиного фронту, а саме:

     "На Підкарпатті вже був здійснений єдиний український фронт, на З’їзді "Просвіти” 17 жовтня 1937 року. Тепер, у вирішальнім моменті всього українського народу, українці (всі українці, не тільки закарпатські — прим. П. С.) повинні створити єдиний український фронт, щоб раз на завжди забезпечити українську політичну гегемонію в нашій країні".

     Тимчасом політичні домагання українського народу скріплювали в його провідників віру в перемогу. Згуртовані в єдиному українському політичному представництві діячі всіх ділянок життя відбули важливі наради в травні 1938 р. й рішили пожвавити свої Домагання політичних прав Карпатської України. На засіданні Головної Управи Першої Руської (Української) Центральної Народньої Ради в Ужгороді 29 травня 1938 року прийнято ось які резолюції:

    Перша Р(У)ЦНР, як представниця підкарпатських русинів-українців, беручи під увагу важність сучасної міжнародної політичної ситуації, виразно проголошує, що непохитно стоїть на становищі єдности Підкарпатської Руси з Чехословацькою Республікою та непорушности її границь.
    ПР(У)ЦНР, з огляду на те, що влада нашої держави сама веде переговори зі всіми меншостями про нове унормування їх правних відносин у державі, а головно тому, що для підкарпатських русинів-українців забезпечена най- ширша автономія так Сен-Жерменським договором, як і конституційною грамотою Чехословацької Республіки, уважає своїм обов’язком виразно ствердити, що закон про права губернатора числ. 172 з 1937 р., себто т. зв. перший етап автономії, не був ані перед, ані після одинадцяти місяців переведений в життя,
    що резолюції, ухвалені до згаданого закону парляментом і сенатом Народного Згромадження не є респектовані, себто остали без узгляднення,  що до переведення належних постанов §3 конституційної грамоти оглядно скликання автономного сойму до сьогодні не були пороблені відповідні приготуваня, а наслідком того надії нашого народу прив’язувані до першого етапу не сповнилися.
    Із тієї причини Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада домагається безодкладного переведення §3 конституційної грамоти нашої республіки в життя, себто сповнення обов’язків, які чехословацька держава перебрала на себе в Сен-Жерменськім мировім договорі, а для тої цілі вимагає виписати й перевести в найкоротшому часі вибори до підкарпатського автономного сойму та прилучення до Підкарпатської Руси тої території східньої Словаччини, що заселена русинами-українцями.
    Щодо змісту і форми найширшої автономії Підкарпатської Руси Народна Рада відказує на ухвалені домагання, що були вже владі предложені у формі проекту.
    ПР(У)ЦНР здійснення найширшої автономії для підкарпатських русинів-українців уважає конечною потребою в інтересі самої держави, а головно для добра краю та населення.
     І до того часу, поки наведені домагання будуть здійснені, ПР (У) ЦНР вимагає, щоби влада негайно
     1.  зорганізувала окремішнє міністерство для Підкарпатської Руси,
     2.  підпорядкувала цілу адміністрацію в краю або що торкається справ у краю компетенції губернатора Підкарпатської Руси,
     3.  передала господарку усіх державних маєтків та підприємств в заряд автономних органів краю,
     4.  скасувала реферат міністерства шкільництва й народньої освіти в Ужгороді, як незалежний уряд, та приділила його до канцелярії губернатора, як орган, підчинений губернаторові,
     5.  вислала окрему комісію для переведення ревізії потреби чеських шкіл там, де нема відповідного числа чеських дітей,
     6.  видала строгий приказ усім урядам на Підкарпатській Русі, що до служби у всіх урядах державних, публич- них і державних підприємствах треба приймати найменше 66% русинів-українців, а що ведучі місця треба заповнити службовцями русинами-українцями’’23).

     Ці домагання були предложені празькому урядові під акомпаньямент пожвавленої акції політичних діячів у містах і селах усього Закарпаття. Розпочата пожвавлена активізація вже не вгабала аж до повного зреалізування автономії восени того року.
     У комунальних виборах, 16 червня 1938 року, що відбувалися в 61 містечках і селах, українські кандидати здобувають перемогу над москвофілами, чехами, жидами й німцями, не дивлячися на те, що вибори відбувалися саме в тій території, що її відтак уважано спірною під етнографічним оглядом.
     Ряд народніх маніфестацій цього року започатковано 17-го червня пластовим святом у Хусті й кількаденним таборуванням у Буштині. Дня 26 червня відбувається Просвітянський З’їзд у Перечині, з вуличним походом, мимо поліційної заборони. Не дивлячись на те, провідні політичні діячі, Бращайки, Ревай, Клочурак, Іван Рогач (від ім. о. А. Волошина), Добей, Гопко і ін. беруть участь, промовляють, різко виступаючи проти чеських зазіхань. 6-го серпня відбувається гучний Просвітянський З’їзд у Великій Копані, де виступає зокрема молодша генеральша: С. Росоха, 1в. Рогач, Микола Вайда, М. Мельник і ін. Головним промовцем був Юліян Ревай. Молодий богослов, палкий націоналіст, Іван Рогач, у своїй промові м. іи. сказав там:

     "...тип старого русина — раба — перетворюється в новий тип свідомого русина-українця, свідомого своєї національної єдности і сили. Русин мусить навчитися бачити, хотіти, жити й думати!”

     Тиждень пізніше, 13 серпня, на Просвітянському З’їзді в Рахові закарпатські гуцули перший раз за ЧСР публично співають "Ще не вмерла Україна”, як національний гимн. До цього факту спричинилася динамічно виголошена високо патріотичного змісту промова провідника молоді д-ра С. Росохи, який закінчив її окликом "Слава Україні!” Тисячні маси відповіли "Слава!” і спонтанно відспівали український національний гимн. Це був черговий переломовий пункт у революційному поході закарпатських українців до своєї самостійности. По тім вже не було такої сили, яка могла б їх спинити в співанні національного гимну "Ще не вмерла Україна”, що відтак був, на внесок повище згаданого провідника молоді, затверджений законом, як державний гимн Карпато-Української Республіки!
     Величавий відпуст на Чернечій Горі оо. Василіян біля Му- качева на Успення Богородиці, 28-го серпня, проходить у надзвичайно піднесеному релігійно-національному настрої. Тисячні маси з усього Закарпаття не тільки відбувають своє релігійне паломництво, вони входять тут і в контакт із народніми провідниками, вони повертають додому збудовані не тільки під релігійним, але й національним оглядом. Свята Чернеча Гора залишилася вірна її фундаторові, великому князеві Подільському й Мукачівському, Федорові Коріятовичеві. Вона завжди пригадувала так, як і слова А. Духновича, що "за горами свої, не чужії люди *24).
     Перша Центральна Руська (Українська) Народна Рада дня 4 вересня 1938 року відбуває свій політичний Конгрес, на який прибуває 1100 делегатів із усього Закарпаття. Голова ПЦР(У) НРади о. Августин Волошин у своїй промові м. ін. сказав:

     "До політичної боротьби маємо іти організованим фронтом. Наша програма ясна і чесна. Нікому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашій країні запанувала правда, право й справедливість! Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є наше, українське" *25).

     Юліян Ревай вказав на ту загрозу, що нависла над нашим народом і гостро критикував шкільні порядки під чеською адміністрацією на Закарпатті, а Степан Клочурак ставить запитання: "Як нам поступати?" — і відповідає на нього "Інтерес народу понад усе!”
     Молодші промовці, члени ОУН, говорять рішучіше! Степан Росоха стверджує, що "українське питання на Закарпатті є частиною загально-українського питання. Не віримо далі в жадні обіцянки!...” Згадав про гноблення українського народу на всіх його етнографічних територіях і що "наша правда може бути тільки в нашій власній хаті". (Як доказує ще нецензуро- ваний примірник "Нової Свободи" ч. 65 за 6 вересня 1938 року, який зберігається у проф. Августина Штефана, чеська цензура сконфіскувала цю заяву д-ра С. Росохи в "Новій Свободі”. — Прим. П. С.). — Відтак домагається прийняття резолюцій, щоб уряд ЧСР в імені населення Закарпаття склав гострий протест проти утиску 7 /Мільйонів українців під Польщею, підкреслюючи, що там розпочинається нова пацифікація, палення церков та нищення народніх цінностей і інших здобутків. — Конгрес резолюцію прийняв.
     Сл. п. Іван Рогач у своїй промові ствердив радісний факт об’єднання усіх українських політичних сил, усіх партійних і релігійних груп Закарпаття, а саме:

     ”...На Всепросвітянському З’їзді заприсяг я Вас на вірність української правди. Сьогодні я радісно констатую, що ця правда здійснюється. Перша Центральна Українська Народна Рада об’єднала всі сили нашого народу Закарпаття. Ми всі, вся молодь, стаємо їй на підмогу і увесь український загал закликаємо до будови єдиного українського залізного тіла для здобуття політичної керми на Підкарпатті" *29).

     І дійсно, молодь стала на шлях активної допомоги І. ЦР(У) НРаді в її політичних змаганнях. Молодь зрозуміла, що крім політичної сили, крім політичної єдности, крім морального права, крім правно-законних вимог, крім проклямацій, треба мати ще й реальну фізичну силу всі ці права боронити. А тут виринула вже необхідність, цілком конкретна потреба, боронити навіть самих провідників народу, щоб вони могли спокійно відбувати наради, конференції; виринала вже поволі потреба й боронити кордонів та національного майна від нападів ворожого елементу. Це вже був час, коли мадярські й польські терористи почали тубувати прикордонні полоси країни, а місцеві мадяри на спілку з недобитками москвофілів починали турбувати помешкання наших провідників унутрі країни. Тому вже 4-го вересня 1938 року молоді учасники політичного конгресу 1-ої ЦР(У)НР, «а якому вибрано до Президії Ради також д-ра С. Росоху, Івана Рогача і д-ра Василя Івановчика, — відбувають окремі наради й рішають заснувати півмілітарну організацію ’’Українська Національна Оборона” з осідком централі в Ужгороді, а своїми відділами по всьому Закарпатті. Провід УНОборони, що відтак у листопаді 1938 р. вже в Хусті була перетворена на Організацію Національної Оборони "Карпатська Січ”, був вибраний у такому складі: Голова — Василь ізановчик, містоголова й організаційний референт — Іван Рогач, секретар — Степан Росоха, і члени: Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, о. Ю. Станинець, Василь Ща- дей, Лука Чешок і Василь Деха. Активну участь у зборах брали м. ін. також пп. Бандусяк, Канюга, Василь Вереш і ін. У резолюціях основуючих зборів УНОборони м. ін. сказано, що ціллю організації є об’єднання української молоді та молодих духом людей для оборони українських природніх прав і спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення”27). У цій поставі вже виразно вичувається суверенна, смілива постава! УНОборона остаточно поховала в могилу дух прошака, дух чолобитні, дух понижуючого благання того, Що кожному народові цілком природно належить. Така постава молоді підбадьорила й народній провід 1-ої ЦР(У)НР на чолі з о. Августином Волошином.
    Провід УНОборони взявся з ентузіязмом до організаційної праці, в ході якої дня 17 вересня 1938 р. дійшло до пересунень постів: Головою вибрано д-ра С. Росоху, заступником голови — Івана Рогача, секретарем — Василя Деху, організаційним референтом д-ра Василя Івановчика, скарбником — інж. Адальберта Ґелетку. Членами Проводу осталися ті самі, що вичислені повище.
    У такій ситуації і з таким духовим наставлениям 7 вересня делегація 1-ої ЦР(У)НР на чолі з о. А. Волошином та членами
її — пп. Ю. Ревай, С. Клочурак, о. Дмитро Попович, М. Попович, д-р Степан Росоха, Василь Приймак, Ю. Гуснай, Василь Свереняк та І. Чобан на авдієнції у прем’єра ЧСР, д-ра Мілана Годжі, ставить рішучу вимогу повної реалізації постанов Сен- Жерменського договору відносно автономії Карпатської України, гостро протестуючи проти зволікання навіть реалізації закону, прийнятого празьким парляментом, ч. 172/37, про т. зв. "перший етап" автономії. Проти цього закону протестувало населення Закарпаття від самого початку, тобто від 1937 року всі публичні виступи, усі з’їзди "Просвіти”, молоді і т. п. проходили під гаслами вимоги повної автономії, а не "першого етапу”, який, до речі, також ніколи не був уведений у життя, бо, хоч до помочі губернатора Константина Грабаря (який заявляв себе чистокровним русином, щоб не ставати ні по одній стороні із двох ворогуючих напрямків: народнього українського та мадяроно-чехофіло-москвофільського; але ця його постава та така сама постава єпископа Олександра Стойки, властиво, довела до створення третього напрямку, тутешнього русинського) й була іменована 24-членна Губерніяльна Рада, але вона ніколи не була скликана на свою сесію і фактично ніколи не приступила до виконування своїх ообв’язків. Натомість той закон ч. 172/37 уводив нову функцію, а саме віцегубернатора. яким був іменований Прагою чех, д-р Мезнік, що прийшов на зміну А. Розсипала по його смерті в 1936 році. За "доби” Мез- ніка ще більше посилено чехізацію Закарпаття, зокрема у шкільництві, як за Розсипала. І це обурювало народні маси, зокрема селянство — цього найважливішого платника податків, що на своїх плечах ніс увесь тягар фінансування чехізації своєї прадідної землі.
     Після неуспішної поїздки делегації 1-ої ЦР(У)НР до Праги, Іван Рогач у передовиці "Нової Свободи” з 11 вересня, під заголовком "Будьмо на сторожі!” писав:

     "Потрібно нам сьогодні одинокий і сильний провід, свідомий своєї відповідальности... На партійництво сьогодні немає часу!... Будьмо приготовані на все, збережім сильні нерви, єдність думки, працюймо над дальшим політичним освідомленням народу!"

     І дійсно, міжнародня ситуація вже була така, що така вимога, вимога бути на сторожі й зберегти сильні нерви, була дуже на місці. Посилений чеський терор внутрі країни з одного боку (вбивство в Королеві над Тисою, прилюдно, на залізничному двірці, молодого націоналіста-боєвика Юрка Купчика), а посилений зовнішній мадярсько-польський терор, з домаганням включення Закарпаття до Мадярщини (одночасні демонстрації в Будапешті й Катовицях, убивство мадярськими терористами українського жандарма Риґана) з другого боку, напружували політичну ситуацію на Закарпатті до краю.
    Після звідомлення делегації 1-ої ЦУНР про неуспішність поїздки, ширша крайова конференція 1-ої ЦУНРади, що відбулася 14-го вересня в Ужгороді, приймає постанову не вести дальших переговорів і не висилати більше делегацій до Праги, доки празька влада «е предложить конкретний проект закону про уведення автономії Карпатської України в життя. Після цієї постави 1-ої ЦУНРади, чергового дня міністер Задіна виголосив проклямацію уряду ЧСР, у якій празький уряд обі- цює перевести вибори до Сойму автономної Підкарпатської Руси.
    Тимчасом зовнішньо-політичне напруження між ЧСР і Німеччиною ізза питання Судетів доходить до кульмінаційної точки. Вже стало ясно, що Чемберлен ”в ім’я збереження миру” рішив на Ґодесберзькій конференції з Гітлером признати справедливість домагання Німеччини Судетів від ЧСР, а Франція без участи СССР відмовилася поставити опір Німеччині. Щоправда, так Франція, як і СССР були союзниками ЧСР, але СССР у своєму пакті з 1935 року виразно застерігся, що вступить у війну тільки у такому випадку, якщо Франція перша виступить на арену бою. Франція намагалася в той час намовити Польщу, а зокрема Румунію, щоб дозволили на транзит совєтських військ, що мали прибути в- 1938 році 'до ЧСР для її охорони. Ані одна з цих країн не погодилася на добровільну окупацію большевиками, ані одна не бажала вже тоді допустити до большевицької експансії без одного вистрілу аж до Праги, хоч президент Е. Бенеш на це йшов і "А-Зет” приніс був сенсаційну вістку на першій стороні грубими буквами "Советске Руско с намі”.
    В тій ситуації резигнує д-р Мілан Годжа, а замість нього уряд ЧСР очолює дня 23 вересня генерал Яи Сірові й того ж дня в годині 10-ій увечорі проголошує загальну мобілізацію. Карпатські українці, в існуючій ситуації, не були зацікавлені розвалом ЧСР. Навпаки, в їхньому інтересі було збереження існування ЧСР, лише на нових, федеративних основах. Губернатор Карпатської України, Константин Грабар, очолює делегацію, яка їде до Праги 24 вересня 1938 року. Тимчасом і словаки починають з більшим натиском домагатися автономії для Словаччини, зокрема "Глінкова Словенска Людова Страна", що її — по смерті о. Андрія Глінки — очолив о. д-р Иозеф Тісо. Справа перебудови ЧСР із зцентралізованої -на федеративну стала реальною необхідністю.
    Після Мюнхенської конференції, що відбулася в днях 29 і ЗО вересня 1938 р. за участю Гітлера, Даладіє, Мусоліні й Чемберлена, вже 1 жовтня приступлено до передачі трьох і пів мільйона німців разом з ними заселеними територіями в Судетах — Німеччині. Мюнхенська конференція сильно потрясла празьким дотогочасним режимом і 5 жовтня президент Е. Бенеш уступив і фактично доля ЧСР впала на плечі генерала Сірового, тогочасного прем’єра. Ген. Сірові негайно зреоргані- зуваь кабінет, а цей кабінет рішив відтак, під спільним тиском українців і словаків приступити до реалізації домагань самоуправи Карпатської України та Словаччини й перетворити ЧСР на зфедеровану державу чехів, словаків і українців. У новій ситуації заряджено демобілізацію збройних сил ЧСР і переведено в життя повну реорієнтацію зовнішньої політики — в напрямі на Берлін.
    Тоді як словгки на основі Жілінської конференції з 6-го жовтня негайно приступили до організації свого уряду, в Карпатській Україні, на жаль, ще все існувало прокляте "мовне питання" й було на перешкоді організації власного уряду. В такій ситуації не було іншого виходу, як той, що його прийняла 1-ша ЦР(У)НРада, а саме піти на порозуміння з "Русскою" радою. Щоб вибити чехам поважний аргумент з рук, мовляв, у Карпатській Україні не знати кому давати автономні органи в руки, бо самі карпатські українці були розбиті на два табори, проф. Августин Штефан уже в 1935 році пропонував знайти шлях до порозуміння з русофілами. Таку співпрацю запропонував він був у статті "Модус вівенді", опублікованій в органі українського крила аграрної партії "Земля і Воля”, що виходив у Мукачеві, в ч. 4 з 14 лютого 1935 р. Як базу співдії, пропонував він взаємне респектування поглядів, бо "вони є нашими братами по крові", а спільної акції потрібно було "проти ревізійних стремлінь наших сусідів". Автор закінчує свою статтю тим, що він "переконаний, що ті, які нині називають себе "русскими", скоріше чи пізніше будуть в українському таборі. Навіть, коли б перший сойм і вирішив мовне питання на користь русскої мови, то таке рішення залишилося б паперовим, бо в практиці не можна було б його перевести. Законів природи не в силі змінити сойм, школа, чи уряд”. Статтю Штефана одобрив у "Свободі" о. А. Волошин, але інші українські часописи, як також і москвофільські поставилися до неї негативно. Фактично, запропоновані проф. Штефаном умови співжиття подекуди були реслектовані. На приклад: у Мукачеві, де магістрат завжди був під сильним впиливом москвофілів, усі публичні повідомлення видавано двомовно, тобто в російській (старим стилем) і українській мовах, крім чеської та мадярської. Цим разом 1-ша ЦР(У)НРада пішла навіть на далекойдучі уступки москвофілам, щоб тільки довести до уведення в життя державної самоуправи Карпатської України, знаючи, що народ відтак сам вирішить, хто має його вести, а народ був уже по стороні 1-ої ЦР(У)НРади на чолі з о. Августином Волошином, якого популярно називано "Батько Волошин", майже всеціло, коли не враховувати виразних чужоземних агентів, малої групки мадяроно-москвофілів.
    7 жовтня 1938 р. доходить до порозуміння між обома Радами й чергового дня їхні представники відбули спільну нараду з представниками краевого заступництва, як також послів і сенаторів до чехословацького парляменту. Українську Раду заступали. ЇЇ голова о. Августин Волошин, проф. Августин Штефан, д-р Юлій Бращайко, Степан Клочурак і Дмитро Нім- чук. Зі сторони москвофільської ради переговорювали: її голова д-р Иосиф Камінський, секретар д-р Володимир Гомичко та Михайло Демко. В нарадах взяли участь сенатори д-р Ед- мунд Бачинський та Юлій Фелдешій, як також посли Юліян Ревай, Петро Жидовський, д-р Іван Пещак, д-р Павло Коссей, Андрій Бродій та д-р Степан Фенцик. Крім того на наради прибув з доручення прем’єр-міністра Яна Сірового також но- вонайменований міністер для справ Карпатської України, д-р Іван Парканій, який заявив в імені Сірового, що Карпатська Україна дістане всі ті права, які в міжчасі вже одержала Словаччина. Ці наради відбувалися в урядових приміщеннях губернатора й тривали від 5-ої до 9-ої години ввечері. Нижче подаємо дослівний текст протоколу а цих нарад

                                                             ПРОТОКОЛ

З наради представників "Центральной Русской Народной Ради” і "Першої Руської-Української Центральної Народної Ради”,
   яка відбулася 8 жовтня 1938 р. в домі Краевого Уряду.
    Присутні були: сенатори д-р Едмуид Бачинський та Юлій Фелдешій, посли Андрій Бродій, д-р Павло Коссей, д-р Іван Пещак, Юлій Ревай, Петро Жндовськнй і д-р Степан Фенцик. За Українську Народну Раду: о. Августин Волошин, Степей Клочурак і Дмитро Німчук, а за Центральну Русску Народну Раду: д-р Йоснф Камінський, д-р Володимир Гомичко й Михайло Демко.
    На нарадах одноголосно було рішено: домагатися для Підкарпатської Русі тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина иа основі прн- лог, долучених до цього протоколу.
Дальше одноголосно ' було рішено запропонувати иа прем’єр-міністра б на міністра освіти Андрія Бродія; на міністра внутрішніх справ д-ра Едмунда Бачииського, міністра судівннцтва д-ра Івана Пещака, міністра комунікації, то є залізниць, поштн й публічних робіт — Юпіяна Ревая, міністра здоров'я й соціальної опіки о. Августина Волошина, міністра економічних сп?>ав д-ра Степана Фєнцнка.
    Постановлено вимагати від чехословацького правительства безвідклад його сповнення цих домагань.
   
    Ужгород, 8 жовтня 1938.

    Ще того самого дня виїздить спільна делегація до Праги. На диво усім, уряд Сірового, негайно затвердивши уряд Словаччини, з нікому невідомих приччин відволікав затвердження уряду Карпатської України. Не виключене, що Прага ще й надалі прислухалася представникам бенешівського режиму в Карпатській Україні, пп. Равшерові, Кекусові та Заїцеві. Саме в цьому часі ці панове домагалися від празького уряду виареш- тування спільної карпато-української делегації обох рад, яка поїхала до Праги на переговори, під закидом державної зради. Вони, мабуть, ще всі вірили, що силою зможуть здушити всенародній рух за волю.
    В тій ситуації резиґнує 8 Жовтня Константан Грабар із посту губернатора, а Прага негайно назначує на його місце несприємливого для закарпатських українців д-ра Івана Пар- канія.
    Нова ситуація викликає масові протести населення Закарпаття. В Ужгороді, Мукачеві, Перечині та інших місцевостях відбуваються масові спонтанні маніфестації з домаганням негайного затвердження запропонованого спільною делегацією обидвох Рад складу уряду Карпатської Україи. Ці маніфестації водночас мали й іншу мету: виявити готовість карпатських українців боронити свою прадідню землю проти зовнішніх зазіхань мадярів і поляків, які стали домагатися в міжнародніх кулуарах, а зокрема в Берліні й Римі, реалізації спільного мадярсько-польського кордону. У цих маніфестаціях Українська Національна Оборона, хоч і молода ще організація, здавала перший свій іспит. Уже 8-го жовтня відбувається величава маніфестація в Ужгороді, в якій вже взяли участь клітини УНОборони з найближчої околиці, а також з Мукачівської Торговельної Академії. Зокрема середньо-шкільна молодь активізується небувало в той час, утримуючи контакт із населенням села всіми доступними засобами: автобусами, роверами, кіньми, пішки. А контакт між центром і провінцією в той час відогравав небувалу ролю. В ужгородській маніфестації, що була спонтанним витвором мародніх мас, взяли тисячі участь у поході вулицями, не дивлячися, що це був будний день.
    9 жовтня відбуваються збори представників молоді, вже стрілою зорганізованої в УНОбороні, в Ужгороді з участю біля  200 осіб із різних осередків. Про політичне положення реферував д-р Степан Росоха, який у своєму заключному слові м. ін. сказав:

     "Не дамо ані ц’яди рідної землі ані полякам, ані мадярам, ані румунам. Хочемо бути на своїй українській землі самі господарями, вповні незалежними й вільними. Хочемо, щоб Закарпаття було самостійним! Тому вимагаємо негайного створення української влади, незалежного уряду...” *28).

     Це була відповідь українського Закарпаття, зокрема тих, що готові були зі зброєю в руках дійсно боронити кожного клаптика своєї землі, на ті кулуарні куншахти, що відбувалися зокрема в Будапешті, Варшаві й Римі. Зокрема польський міні- стер закордонних справ Бек відбув поїздку до Букарешту й запропонував був королеві Карлові частину Закарпаття. Але Карло не прийняв пропозиції, з йому відомих причин.
     Від того дня гасло "Ні мадярам, ні полякам — Закарпаття не дамо” — було скандоване на всіх публичних маніфестаціях.
     Після дводенної проволоки з іменуванням карпато-україн- ського автономного правительства, представники 1-ої ЦР(У) НРади в особах проф. Августина Штефана, Федора Ревая і Дмитра Німчука особисто інтервеніювали, через віце-губернатора д-ра Мєзніка, в справі іменування влади, а рівночасно до Праги вислано від її Президії, за підписами Степана Клочурака, містоголови, та д-ра Миколи Долиная, секретаря, телеграму ультимативного змісту: ’’Українська Народна Рада домагається негайного йменування підкарпатської влади. В противному разі, вертайте додому! Президія чекає Вашої відповіді до 14-ої години”29). З огляду на цю рішучість, прем’єр ЧСР, ген. Сірові, 11 жовтня затверджує перший уряд сфедерованої з чехами і словаками Карпато-Української Держави в такому складі: Андрій Бродій — прем’єр, Юліян Ревай, д-р Едмунд Бачинський і д-р Степан Фенцик — міністри, а о. Августин Волошин і д-р Іван Пєщак — державні секретарі.
     Слідуючого дня, в годині 3-ій по полудні, члени уряду прилетіли до Ужгороду, де на летовищі вже очікували їх зібрані представники різних урядових, політичних і культурних інституцій з представником війська, генералом Сватеком на чолі. Між першими привітав нову владу був. губернатор Константин Грабар і староста столичного міста Е. Дудаш. Від  Української Народної Ради вітав членів уряду д-р Юлій Бра- щайко, а від москвофільської — д-р В. Гомичко. Д-р Бращай- ко в своїй привітальній промові між іншим сказав:
     "...Переживаємо тяжкі історичні часи, коли рішається доля нашого народу. На нашу владу чекає велике завдання.
     Ми вибороли наші права, але їх треба перевести в життя та закріпити й удержати. Нераз тяжче права задержати, як їх здобути.
     Задержати й поширити ці права буде першим і великим завданням нашого -нового правительства. Треба також поширити й забезпечити границі нашого краю так, щоб усі русини-українці од Попрада аж до Тиси могли кори- стати з наших прав і з нашої незалежности, а треба буде забезпечити границі нашого краю із сусідами так, щоб ми могли творити життєздатну господарську одиницю, яка може забезпечити екзистенцію і добробут для всіх жителів краю".
     Відтак представники різних урядових інституцій складають вияв своєї лояльности й відданости владі, а тимчасом народні маси спонтанно організуються в стрункі ряди й проходять ув ентузіястичному піднесенні вулицями столиці новоствореної держави, вулицями міста легендарного князя Лаборця на площу князя 'Коріятовича, де членів уряду очікували й вітали тисячні маси народу, шкільної й організованої молоді, Українського Пласту та інших організацій. Тут першим промовив до ?народу новойменований прем’єр Андрій Бродій, який заявив, що він довго вагався, чи перебирати провід влади в цих важких часах, але, перебравши на себе це важке завдання, обіцює працювати в інтересі "держави від Попраду аж по Тису" та завести "корабель нашого народу, який пливе по розбурханому морі, до тихої пристані”.
     Міністра Юліяна Ревая та о. Августина Волошина, які виступали з промовами, народні маси вітали з далеко більшим снтузіязмом. У своїй промові о. Августин Волошин підкреслив, що в існуючій ситуації інтереси карпатських українців покриваються з інтересами цілої держави, бо безпосередні сусіди вже розпочали свою акцію на загарбання Закарпаття. Міністер Ревай м. і. сказав:
     "Переживаємо найтяжчі часи. З усіх сторін дивляться на наш край та на наш народ, як на здобич. А ми в той саме час маніфестуємо з найбільшою радістю, бо в житті  нашого народу осягнули ми ту мету, яка означає, що нашим краєм, нашим народом, буде управляти своя влада.
    ...Свою силу і власть використаємо на добро нашого українського-руського народу! Будемо при тім респекту- вати в повній мірі справедливі домагання всього іншого населення — мадярського, німецького, жидівського та чеського й словацького.
    Нашим кличем буде: змінити відносини. Наше завдання буде: загоїти рани, що їх заподіяли кривди на тілі нашого народу, гей би тернові колючки. Маємо тверду волю оці всі рани бальзамом загоїти, щоб не боліли і щоб створити нові передумови до кращого завтра”30).
     Також на цьому велетенському маніфестаційному зібранні промовляли представники обох народніх рад. Від москвофільської — промовляв д-р Чопей, а від української — Степан Клочурак. Останній між іншим сказав:
    ’’Серця всіх українців, де б вони не жили, надмірно радіють, що на отсій українській землі наш народ здобув свою повну свободу, свої права, свою власну державу.
    Цей радісний факт навіки буде зазначений в історії Українського Народу. Цей історичний факт має тим більшу вагу, що він здійснюється в часі, коли вороги нашого українського народу, нашого Підкарпаття, знову кують пляни, аби нас взяти до чужої неволі, щоб ми стали їхнім погноєм.
    Ми, українці, сини оцеї прадідної землі, потомки славних запорозьких козаків, готові цю землю й нашу свободу вірно й до останнього боронити. Хай цілий світ знає, що тут не живуть раби, несвідома етнічна маса, яка не знає чого хоче й не вміє цінити людські й національні права. Хай знають, що ми є народ, якого тисячелітнє насильство не могло знищити, ані з його землі виперти*31).
     Багатотисячна маніфестація на площі Коріятовича закінчується спонтанним співом українського національного гимну. І оце вперше уніформовані вояки й старшини чехо-словацькоі армії та члени міської поліції салютують українському прапорові й стоять на струнко під час співу "Ще не вмерла Україна"...
     Політика 1-ої ЦР(У)НРади, політика віри в народ, показалася зовсім правильною. І це вже першого дня існування уряду! Бо, хоч прем’єром правительства був іменований Андрій Бродій, відомий мадяроно-москвофіл, здисципліновані народні маси піддержали уряд, бо того вимагала хвилина, але водночас вони виразно виявили свої справжні почування і бажання, вони виразно ствердили, що, фактично, тут місце тільки для чисто-української влади. Виразом цього був факт, що з площі князя Коріятовича, де відбувалася маніфестація вітання першого свого рідного уряду, народні маси пішли зорганізованим походом під Народній Дім Т-ва "Просвіта” — цей символ справжніх народніх почувань і змагань, і там влаштовано додаткову маніфестацію. З балькону Народного Дому промовив до сповнених ентузіязмом народніх мас голова Української Національної Оборони, д-р Степан Росоха. Цей, тоді ще молодий український націоналіст, між іншим заявив: "Здійснилася тільки мала частина нашої мрії. Для українського народу мусить бути чисто-українська влада! Хай живе українська незалежна держава!*32). Оваціям не було кінця...
    Цю історичну подію зафіксувала Перша Українська Центральна Народна Рада в Ужгороді окремим маніфестом, текст якого ось такий88):
   
    --------------------------------------------------------
22) Нова Свобода, Ужгород, з 1 липня 1938.
23) Це є повний текст резолюцій. Гпяди: Нова Свобода, Ужгород, з 15-го червня 1938.
24) Микола Вайда, Великий Пробудитель Закарпаття, Філадельфія, 1953
року, стор. 15.    
25) Нова Свобода, Ужгород, 6 вересня 1938. 26) Нова Свобода, Ужгород, 6 вересня 1938.   
27) Нова Свобода, Ужгород, з 7 вересня 1938.
28) Нова Свобода, 12 жовтня 1938.
29) Нова Свобода, Ужгород, 12 жовтня 1938.
30) Нова Свобода, 14 жовтня 1938.
31) Нова Свобода, 14 жовтня 1938.
32) Українська Пресова Служба, Карпатська Україна в боротьбі, Відень 1939, стор. 14.
33) Нова Свобода, 13 жовтня 1938.

ПІДКАРПАТТЯ — НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА!

Хай живе вільний, незалежний Український Народ!
    У вівторок 11 жовтня 1938 року, о годині 20-ій, празька центральна влада іменувала владу Підкарпаття в такому складі: Прем’єр' міністрів посол Андрій Бродій, а міністрами стали посол Юліян Ревай і сенатор д-р Едмунд Бачинський. Уповноваженим міністром — посол д-р Степан Фенцик, а державними секретарями стали: дир. о. Августин Волошин і д-р Іван П’єщак.
    Перша наша влада до нашої столиці прилетіла о годині 15-ій в середу 12 жовтня.
    По довгих століттях тяжкої неволі наш Український Народ став дійсним власником нашої Срібної Землі, нашої Батьківщини Підкарпаття. Від сьогодні на нашій Землі буде володіти наш народ без чужого опікунства. З цього історичного факту радіє увесь наш Український Народ.
    Чекає всіх нас тяжка й відповідальна праця. Ми повинні здобуту свободу закріпити творчою працею. Мусимо цілому світові доказати, що наш народ є гідний і зрілий на повну свободу.
     Нашим першим завданням буде забезпечити для кожного сина нашого народу хліб, працю і спокій, щоб ми могли для добра нашого народу свою свободу розбудувати.
     Кличемо всіх до едности й витривалосте, до творчої праці!
     Подбаймо всі про взірцевий порядок і дисципліну!
     Щасти нам, Боже!
     Правда переможе!
     Хай живе Український Народ на вільній Підкарпатській Землі!
     Слава тим, що з нами хочуть разом жити й співпрацювати!
Перша Українська (Руська) Центральна Народна Рада
     День 11 жовтня 1938 р. започаткував нову добу в історії Карпатської України, добу національно-державного будівництва. Маленька частина великого українського народу стала господарем на своїй прадідній землі.